По той бік схизми
У рубриці «Цей день в історії» багато світових інформаційних агенцій згадали на цьому тижні одну фатальну, хоча й не «круглу» дату — 10 липня 1054 року. Тоді було поставлено остаточну крапку на єдності християнських церков — Західна Римська церква пішла своїм шляхом, Східні ортодоксальні помісні церкви (на той час їх було 7) — своїм, іншим. Останній акт трагедії розколу розігрався у храмі Св. Софії Константинополя, під час богослужіння. Посол Римського папи Лева Х положив на вівтар буллу екскомунікації (анафеми) Константинопольського патріарха Михайла Керулларіоса. Затим папська делегація вийшла з храму, драматично обтрушучи прах із свої ніг» і повторюючи: «Бачить Бог і судить». Через кілька днів на Константинопольському архієрейському Соборі папську буллу було спалено й оголошено анафему Риму. Взаємні анафеми надовго загальмували не тільки міжцерковні, але й нормальні людські стосунки між православними й католиками християнської ойкумени.
Глибинними причинами розколу, схизми, стали не чисто церковні, не догматичні, а політичні проблеми — суперництво за сфери церковного впливу в країнах Європи. Втім, протягом наступних століть теологи обох сторін напрацювали солідні теоретичні взаємні звинувачення. З часом втрата активних контактів між християнським сходом та заходом привела до неабияких відмінностей у церковній практиці, наприклад, у сакральному одязі, в оздобленні храмів, відправленні богослужінь та звершенні таїнств. Все більш суттєвими ставали такі «проблеми», як брити чи не брити духовенству бороди, жити за старим чи за новим календарем або як випікати хліб для причастя. Поступово відступало на далекий план те найголовніше, що поєднує християн — віра у Сина Божого Ісуса Христа.
Церковна схизма привела до поділу не тільки церкви, але загалом Європи, православна й католицька частини якої почали розвиватися своїми особливими несхожими шляхами. Якою б була історія, зокрема, історія України, якби збереглася нерозділена християнська церква і мало б місце постійне й усебічне спілкування між державами, суспільствами, особистостями Східної й Західної Європи? Чи стали б ми тоді активним суб’єктом європейської спільноти, чи створили б разом із франками, іспанцями, англосаксами те, що зветься європейською цивілізацією? Хто може тепер сказати?
1054 року нормальні зв’язки між Константинопольською і Римською кафедрами перервалися на 910 років — до 5 січня 1964 року, коли відбулася епохальна зустріч патріарха Атенагора та папи Павла VI. Зустрівшись, вони обнялися. «Як два брати після довгої розлуки», — написав пізніше Атенагор. А 7 грудня 1965 року в соборі св. Георгія у Стамбулі було зачитано «Спільну декларацію двох церков із приводу зняття анафем». У той самий день і час Декларацію було проголошено у Римі, на останньому засіданні Другого Ватиканського собору. В грамоті Павла VI сказано: «Ми хочемо вилучити з пам’яті та життя Церкви виголошений тоді (1054) акт відлучення, піддати його забуттю». Взаємне зняття анафем не стало, однак, щасливим і остаточним завершенням майже тисячолітньої схизми — легко розбити глек, та важко склеїти.
Сталося так, що коли 1054 року Константинопольський патріарх проголосив Риму анафему, його підтримали всі інші східні патріархи (Єрусалимський, Александрійський, Антиохійський та ін.). Через те, звичайно, що всі вони знаходилися у повній політичній залежності від Візантійського трону. Ті православні церкви, що формувалися пізніше, як наприклад, Московська, автоматично приєднувалися до схизми. Іншими словами, в ХI ст. Константинополь пішов на розрив із Римом як наче від імені всього православного світу. Між тим зворотний процес розвивається за іншою логікою — взаємне зняття анафем 1965 року залишилося «приватною» справою одного Константинопольського патріархату. Інші сучасні помісні православні церкви зустріли подію мовчанням, у кращому випадку, або відвертою незгодою. Що поробиш — сьогодні авторитет Вселенського патріарха не спирається на могутню імперію. Попри все, 1965 рік залишається надзвичайно важливою історичною віхою, а християнський світ з того часу рухається, хоча й повільно, до примирення. Про що свідчать, зокрема, недавні візити папи Івана Павла II до православних Румунії та Грузії.
