«Повертайся живим!»
Спогади про «Майдан-2013-2014» (Записки на листках перекидного календаря)Допоміг випадок…
Недавно зустрівся з відомим журналістом газети «День» Ігорем Сюндюковим і на його запитання як пишеться матеріал про Майдан, я відповів: «Зайшов у тупик, бо чим більше намагався якомога глибше проаналізувати все побачене і пережите на Майдані, то тим більше збивався або на мораль, або на патетичний стиль. Причина, мабуть, у тому, що я не вів щоденник, а тільки робив дуже короткі записи на листках перекидного календаря»…
Мій колега поставив кілька запитань і коли я відповів на них, то він порадив: «Зміни форму і жанр: не пиши дослідницьку статтю. Майдан – це стихія. Тому спробуй розповісти про найяскравіші епізоди, які застряли в твоїй пам’яті. І це буде цікавіше для читача, ніж аналітика»…
Відповідь на запитання газети «День»
У номері за 30-31 грудня 2010 року газета «День» надрукувала мої відповіді на 6 запитань новорічної анкети, в яких були й такі рядки: «… в Україні ситуація кардинально змінилася внаслідок обрання президентом Віктора Януковича. Як наслідок… посилився різноплановий тиск Росії на Україну, а також кардинально змінився зовнішньополітичний курс України. Нинішнє керівництво України загальмувало ті процеси, які необхідні для створення консолідованої української нації. Розбрату в Україні сприяє, зокрема, і підписання українсько-російських документів щодо продовження на 25 років базування флоту Росії в Севастополі… »
І далі: «Обрання Президентом України Віктора Януковича стало для мене найголовнішою негативною подією минулого року. Його прихід до влади став закономірним внаслідок безсилля і безвладності Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та інших так званих демократів. Вони дуже багато говорили, а словом камінь не пересунеш, бо результати залежать не від хороших думок, а від конкретних дій».
Прочитавши мої відповіді на запитання газети «День», моя дружина сказала: «Мені дуже прикро, що ти так критично оцінив Віктора Федоровича. Я голосувала за нього тому, що переконана: саме Президент Янукович наведе в Україні після Ющенка справжній порядок».
Дискутувати було недоцільно – і я повторив слова булгаковського кота Бегемота: «Історія нас розсудить». І саме час дійсно нас розсудив: після вторгнення російських агресорів у Крим, а трохи згодом і на Донбас, моя дружина почала пересилати зі своєї скромної учительської пенсії гроші на бронежилети для українських солдатів…
Перший успіх. Об’єднання двох Майданів. Побиття студентів
У понеділок 25 листопада під час мітингу на Європейській площі за інтеграцію в Євросоюз на вулиці Трьохсвятительській біля інформаційного агентства УНІАН стався перший силовий інцидент: учасники мітингу оточили автомобіль з апаратурою для таємного прослуховування і записування виступів противників Януковича, а міліція, одягнена в чорне як смерть, намагалася відтиснути протестувальників і забрати «секретне авто», застосовуючи сльозогінний газ і гумові кийки. Наше кільце оборони міліція так і не змогла прорвати аж до приходу опозиційних депутатів. Це була перша перемога…
Мені хоч і не попало тоді по голові, але ребра боліли кілька днів від потужного тиску з усіх сторін…
А 26 листопада мені пощастило нести по Хрещатику разом з іншими мітингувальниками спочатку величезний прапор Євросоюзу, а потім і такий же величезний прапор України від Європейської площі до Майдану Незалежності, де студенти-протестувальники облаштували наметове містечко. Саме того вечора відбулося об’єднання учасників двох протестних Майданів у одне ціле, в одну потужну силу. Виступи Віталія Кличка, Юрія Луценка, Олега Тягнибока, хоч і були наступальними, але традиційними. Виступи молодих студентських лідерів відрізнялися новизною і свіжістю, бо говорили ті, хто народився в новій Україні, а тому їхні шиї не були натертими старим ярмом комуністичної ідеології…
А жорстоке, звіряче побиття студентів на Майдані Незалежності спецпідрозділами «Беркуту» вночі 30 листопада я побачив по телевізору і зрозумів: Янукович обрав силовий варіант. Але до чого це призведе – поки що невідомо…
Падіння кам’яного Леніна
Увечері 8 грудня повертався з Майдану додому і в підземному переході через бульвар Шевченка почув дзвінкий дівочий голос: «Йдіть подивіться! Ленін ось-ось впаде!..»
Швидко піднявшись по східцях вгору, побачив статую Леніна, обплутану сталевим тросом, який накручувався на барабан закріпленої до дерева лебідки. Ще один оберт. Ще один. Ще один… Трос вже натягнутий, ніби струна. Якщо лопне, то він зріже людей, як коса траву. Але трос витримав – і кам’яний ідол упав навзнак, проломивши потилицею гранітні плити. Голова відлетіла від тулуба, ніби її відрубала невидима гільйотина…
Все! Ще один безславний кінець розтиражованих по всій Україні кам’яних і бронзових ленінів…
Невдовзі на п’єдесталі замайоріли прапори України і Євросоюзу, а збоку на ньому з’явилися написи, адресовані Крупській та Симоненку: «Наденька! Не жди меня здесь».
І «Петя, место встречи надо изменить. Володя».
Став офіційним майданівцем
Позов до міністра Захарченка
У п’ятницю 27 грудня написав заяву і отримав посвідчення № 13965 від Всеукраїнського об’єднання «Майдан»…
Дотримуючись усіх необхідних формальностей, подав разом з іншими майданівцями судовий позов до міністра внутрішніх справ України Захарченка В.Ю. щодо притягнення його до відповідальності «за незаконну бездіяльність стосовно не вчинення ним дій задля зупинення та попередження порушень законодавства України при забезпеченні працівниками правоохоронних органів України порядку на мирних заходах, демонстраціях та мітингах, що направлені на висловлення громадянами своєї позиції стосовно розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.11.2013 р. № 905-р про призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом…»
Пізніше мені надійшла копія ухвали № 826/19017/13-а Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2014 року за підписом судді В.І.Келеберди, в якій було відмовлено мені та іншим позивачам у задоволенні поданого позову.
Судячи з переліку прізвищ на 4 сторінках ухвали, такі ж відписки крім мене отримали від Окружного адміністративного суду міста Києва ще 364 громадян України.
Ця судова ухвала замкнула ще одне коло беззаконня і насильства.
Як все це розірвати?
Новорічна ніч на Майдані
Рівно опівночі – на рубежі 2013 і 2014 років – затихла музика і засвітилися більше півмільйона ліхтариків на мобільних телефонах киян і гостей столиці України. Море світлячків! Ніколи раніше я не відчував себе так сильно живою краплиною в людському океані єдності так, як тоді – на Майдані Незалежності в центрі Києва. Бо я стояв не серед чужинців, а серед тих, хто схожий на мене, а я на них…
Цей 65-й Новий рік був найцікавішим і найпам’ятнішим у моєму житті. Без краплини спиртного. Без тостів. Без пафосних побажань. У ту ніч я опинився у найпотрібнішому для мене місці на планеті Земля і саме звідси привітав усіх моїх рідних і друзів…
А такої незвичайної зустрічі Нового року могло б і не бути, якби сидів дома або в гостях – і жував салат олів’є.
Концерти. Прапори багатьох країн.
Підтримка всього світу
Всі, хто приходив на Майдан, зростали не тільки духовно і морально. Піднімався також і культурний рівень, бо концерти передусім українських артистів з усіх регіонів країни розкривали такі глибини і такі висоти української пісенної культури, про які в часи Януковича-Табачника нікому навіть не снилося в найрайдужніших снах. І саме київський Майдан дав можливість багатьом професійним і самодіяльним артистам не тільки показати свою майстерність, а й продемонструвати свою повагу і свою підтримку всім українцям, які піднялися на боротьбу за своє самовизволення від тиранії Януковича і його бандитської партії регіонів…
Я слухав тоді пісні й думав: «Які пекельні муки, які потрясіння і який потужний шлях боротьби за своє самовизволення треба було пройти українському народу за минулі століття, щоб народилися такі глибокі слова! В цих піснях відображена душа нашого народу, як обличчя людини в дзеркалі…»
Під час багатьох телемостів українці багатьох країн світу висловлювали не тільки моральну підтримку учасникам Майдану, а й повідомляли про перераховані гроші на його підтримку. Нерідко значні суми в іноземних валютах представники українських діаспор передавали прямо на сцені…
По прапорах з різних країн світу, які вдень і вночі майоріли над Майданом, можна було вивчати географію всієї планети Земля. Тільки прапор країни-агресора Росії з хижим двоголовим орлом, який вона вперше підняла під час загарбницьких воєн Петра I, жодного разу не розвівався над Майданом, бо остання імперія світу завжди ненавиділа і ненавидить тепер свободу інших народів…
Історія кожної країни, як і життя кожної окремої людини, це постійний рух – або вгору, або вниз.
Перший бій на Грушевського
Коли я повернувся додому після завершення віче на Майдані в неділю 19 січня, то мені зателефонував давній товариш Валентин Чумак і сказав: «На вулиці Грушевського біля входу на стадіон «Динамо» почався бій між «Правим сектором» і «Беркутом»…
Для мене така новина була повною несподіванкою і я, залишивши на столі миску з гарячим борщем, поїхав від станції метро «Палац «Україна» до зупинки «Майдан Незалежності». (Подумав: «Якщо «бій на Грушевського» чергова інформаційна «качка», то залишена на столі миска з борщем буде для мене гарною приманкою, щоб швидше повернувся додому»…).
На вулиці Грушевського застав саме той момент, коли беркутівці обстрілювали з рушниць та закидали світло-шумовими і газовими гранатами молодих хлопців, які прикриваючись дерев’яними щитами відчайдушно підбігали якомога ближче до автомашин та мікроавтобусів (вони стояли впоперек проїжджої частини дороги), і закидали їх палаючими пляшками з «коктейлями Молотова»…
З перших секунд я був вражений і здивований їхньою надзвичайною сміливістю.
Швидко стемніло. Від вибухів здригалося повітря. А від отруйних газів текли сльози і боліли легені, ніби в них потрапило дрібно потовчене скло. У металеві стовпи і в металеві бочки, в металеві огорожі й шматки жерсті чоловіки та жінки вдаряли металевими обрубками з труб – і вібруючий метал почав видавати перші увертюри до майбутньої какофонії смерті. Сюрреалізм. Сальвадор Далі…
Бруківка швидко розбиралася ломами і передавалася з рук в руки до щойно спорудженої барикади і з-за неї непокірні хлопці жбурляли каміння в беркутівців, які наступали і намагалися вибити їх з оборонної позиції. А коли в темряві вперше за всі століття існування Києва запалали автомобільні шини, то вогненна лінія між обороною і наступом перетворилася на пекло.
Десятків два-три фотокореспондентів скупчилися біля обгорнутого міцною тканиною й обв’язаною вірьовками пам’ятника Лобановському – і коли вибухала чергова граната біля ніг журналістів то на якусь мить здавалося, що під тією тканиною не бронзовий пам’ятник видатному футболісту і тренеру, а жива людина, яка задихається від отруйних газів і з усіх сил намагається вирватися на волю…
Людей по цей бік барикади ставало все більше й більше. Відчувалося, що всі вони прийшли щоб підтримати молодих повстанців.
Коли я збирався їхати з дому на Грушевського «на п’ять хвилин», то не взяв з собою фотоапарат і тепер не знав, що робити: знімати не було чим, а допомагати хлопцям на барикадах не хотів, бо саме тут дізнався, що Віталій Кличко був проти того, щоб радикали з «Правого сектора» вступали в бій з беркутівцями на вулиці Грушевського.
Тому вирішив їхати додому
Приблизно між входом до секції суспільних наук АН України і магазином «Наукова думка» раптом щось впало згори на бруківку – і обернувшись на звук, я побачив щось схоже на пляшку з пивом. Поруч –чотири жіночі ноги. І зненацька – спалах та вибух… Кілька секунд був осліплений. А потім побачив пошматовані ноги двох жінок. І їхні очі переповнені слізьми, болем і відчаєм…
Подумав: «Якщо ці чорноголові виродки калічать гранатами людей, які далеко від барикади, то мені ще рано йти додому». Повернувся назад і аж до ранку носив до барикади каміння, зламані металеві паркани і шини, щоб все це зміцнювало новий оборонний рубіж.
Повернувшись вранці додому, тихо пройшов у ванну кімнату і кілька разів вимив руки теплою водою з пральним порошком. Потім сів на кухні за стіл і налив з холодної пляшки в склянку горілки. Згадав один абзац з інструкції по виживанню в екстремальних умовах, який твердить: «Якщо у твоєму особистому житті або в твоїй країні дуже тяжка ситуація – не пий спиртного. Не допоможе! Буде ще гірше».
Щоб не порушувати саме цей пункт – випив за всю інструкцію. Їсти не хотілося. Пити – теж. Відчув, що після сьогоднішньої ночі перейшов у якийсь інший психологічний стан – тривожний і невідомий мені раніше своєю масштабністю і непередбачуваністю…
Зайшла дружина: «Як там на Грушевського?»– «Там – пекло. Бачив багато поранених. Може є і вбиті. Скоро пеклом стане і весь Київ…»
Перші вбиті в День Соборності України
«Гей, пливе кача по Тисині…»
Смерть 22 січня самооборонівців Майдану Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і тяжке поранення того ж дня Романа Сеника від якого він помер 25 січня – сколихнули всю Україну…
На проводах з Майдану загиблих героїв тоді вперше прозвучала пісня «Гей, пливе кача по Тисині», яка стала реквієм для перших загиблих, а потім для всіх тих, хто загине пізніше. Сумнішої мелодії і сумніших слів я не чув за все своє життя…
Саме ці три смерті змусили мене перейти з групи побратимів-чорнобильців, яка виходила на майданівське чергування вдень, у добровільний підрозділ «Ветерани армії з народом». В цій структурі були колишні солдати й офіцери літнього віку – кому за п’ятдесят і шістдесят. Чергували тільки вночі.
Кидати далеко і влучно з барикад каміння й пляшки з «коктейлями Молотова» ми вже не мали достатніх сил, а тому підносили до барикад і подавали нагору різні «боєприпаси» – шини, дрова, «коктейлі», каміння і биту цеглу… Якби в наших руках були автомати або гранатомети, то ми принесли б набагато більше користі. Але тоді, слава Богу, до масштабних боїв у Києві не дійшло.
Принагідно скажу, що під час тривалої небезпеки людина перестає її боятися, бо з’являються інші цінності, інші критерії. Зокрема – воля до перемоги.
А це – найпотужніший стимул.
Облога морозом. Щогодини – Гімн України і молитва
За Україну. Жінка з прапором.
Наприкінці січня та на початку лютого почалися сильні морози. Вночі на Майдані людей ставало все менше й менше, але як і раніше, через кожну годину, стоячи навпроти сцени, ми співали Державний Гімн України, Молитву за Україну, а потім слухали проповіді священиків. Щоб не відморозилися вуха, наші духовні проповідники дозволили нам не знімати шапки навіть під час молитви…
Одного разу (тільки одного разу, коли було – 250С!) навпроти сцени стояло лише п’ятеро чоловіків, схожих на пінгвінів, та одна жінка в довгому пальто з червоно-чорним прапором у руках. А всі інші майданівці вартували на барикадах, грілися біля металевих бочок в яких горіли дрова, або спали в теплих приміщеннях після чергування на лютому морозі.
Коли довго стоїш без руху на одному місці, то мерзнути починає все тіло – ніби дубієш. А після виконання Гімну України, молитви за Україну та проповідей священиків – гарячий час і бутерброди з салом, якими пригощали дівчата-волонтери. Міцний чай і чорний хліб з салом здавалися мені в ті морозяні ночі найсмачнішою їжею у світі…
Після 6-ої години ранку, коли починало працювати метро, нічних чергувальників змінювали свіжі сили, які добиралися на Майдан з різних районів Києва.
Самоорганізація на Майдані була вражаючою – він став одним злагодженим організмом, в якому кожен підрозділ і кожна людина виконували свої обов’язки тільки на п’ять з плюсом, бо всі розуміли: після кривавих розстрілів протестувальників на вулиці Грушевського 19 січня та вбивств і катувань автомайданівців – Янукович і його бандитська зграя не зупиняться. Але ця загрозлива ситуація тільки додавала сили й наполегливості. З’явилися навіть іронічно-жартівливі написи типу «Краще боягузом на Майдані, ніж хоробрим на дивані». Або «Чоловіче! Вилазь з-під жіночої спідниці. Їдь на Майдан – і тут станеш справжнім козаком Київської Січі…»
Остання зустріч з Яковом Зайком
З журналістом Яковом Зайком мене познайомила багато років тому моя однокурсниця по Київському університету Алла Ярошинська. Відтоді з Яковом Яковичем у мене склалися дружні стосунки. Зокрема я консультувався у нього, як у колишнього народного депутата, щодо питань по Верховній Раді, а він з цікавістю розпитував мене після експедицій за Урал, як там живуть на просторах Сибіру та Півночі наші земляки – українці…
Остання наша зустріч відбулася на Європейській площі 16 чи 17 лютого пізно ввечері коли я переносив дві автомобільні шини від готелю «Дніпро» до барикади на Грушевського. Впізнавши мене першим, Яків Якович після взаємних привітань запропонував: «Давай, Миколо, 18 лютого підемо разом у колоні з Майдану Незалежності до Верховної Ради. Поки йтимемо туди, я запишу на диктофон твої враження і думки про Майдан для газети «Голос громадянина». Я в ній редактор»…
Прощаючись, Яків Якович тугіше підтяг защіпку на ремінці під моїм підборіддям, поправив на голові каску і обома руками потис мої обидві руки. Сказав: «Хай береже тебе Бог!» І знявши свою шапку, злегка вклонився. Його довге сиве волосся у променях автомобільних фар раптом засвітилося навколо голови, наче срібний німб.
І саме в той день, 18 лютого, 73-річний Яків Якович Зайко впав мертвим на вулиці Інститутській під натиском чорноголових «беркутівців». Серце…
Так склалося, що в колоні та після блокування Верховної Ради ми опинилися в різних місцях…
Бій у Маріїнському парку. Дорога додому
Про цей один з найважчих і найдраматичніших епізодів у моєму житті мені не хочеться ні згадувати, ні писати…
Коли майданівська самооборона спалила у Маріїнському парку за металевою огорожею наметовий табір тітушок, зав’язався бій з цими найманцями та екіпірованими до зубів міліціонерами. Незважаючи на всі зусилля, вони довго не могли пробитися крізь нашу лінію оточення. Але зліва, по вулиці Липській, до Маріїнського парку прорвалися беркутівці й почали закидати нас газовими і світло–шумовими гранатами з прив’язаними до них металевими цвяхами, гайками, шурупами і болтами, які після вибуху розліталися, ніби осколки. В атаку на нас пішли й осмілілі тітушки з довгими та гострими кілками. Відбиватися було нічим, бо вже закінчилося каміння й «коктейлі Молотова»…
Саме в цей критичний момент біля мене з’явився художник з села Дударків Бориспільського району Іван Приходько. В одній руці він тримав… бубон, а в другій – дерев’яну колотушку. Пояснив: «Я ж не думав, що тут буде бій». – «Кидай свій бубон і бери в руки дрючок!» – «Не кину! Мені бубон потрібен, щоб на весіллях вибивати»…
Дивний чоловік!..
Оглушені вибухами гранат, ми вже не відступали, а бігли по Маріїнському парку вздовж вулиці Грушевського до станції метро «Арсенальна». Біля її входу стовпилися сотні людей, ніби бджоли біля льотка у вулик. Разом з групою свободівців я перебіг на протилежний бік вулиці Мазепи і ховаючись за будинками, пішов дворами до обеліску Слави, а звідти – до центрального входу в Києво-Печерську Лавру. Додому на вулицю Ковпака добиратися міським транспортом було небезпечно, бо був з ніг до голови забруднений кіптявою, землею і пропахлий їдким димом…
Пішов пішки по Цитадельній і вулиці Московській до площі Лесі Українки, а звідти по Тверському тупику спустився на вулицю Ковпака…
Як противно відчувати себе розбитим сильнішим ворогом. Але навіть розбитий, це ще не переможений, бо я – не один…
Коли зайшов у квартиру, дружина стривожено запитала: «Що трапилося? Ти – ніби прострелений. Як тоді, після першої поїздки в Чорнобильську зону»…
Зателефонував свободівцю Сашку Федоренку: «Ти де?» – «На Майдані.» – «Яка там ситуація?» – «Нормальна. Все спокійно. Людей, правда, малувато». – Сашко, біля Верховної Ради і в Маріїнському парку багато поранених і вбитих. Спокій на Майдані довго не триватиме».
Я хоч і сказав це з твердим переконанням, але вірити в це самому не хотілося…
«Повертайся живим!»
Вмившись та переодягшись у спортивний костюм, я заварив міцний чай і наповнивши найбільшу чашку, сів навпроти телевізора і ввімкнув «5-ий канал». Очманілий від отруйних газів, дивився на екран, майже не вникаючи в суть. Навіть задрімав…
І раптом почув голос Юрія Луценка: «…Сьогодні міністр внутрішніх справ Захарченко оголосив про продовження антитерористичної операції в Україні. Сьогодні після вісімнадцятої години «Беркут» і внутрішні війська розпочнуть штурм Майдану. Якщо впаде Майдан – Янукович потопить у крові всю Україну, щоб перетворити всіх нас на рабів. Дорогі співвітчизники! Україна в смертельній небезпеці. Я стаю перед вами на коліна і закликаю в першу чергу чоловіків: «Ідіть всі на Майдан! Станції метро «Палац Україна», «Площа Льва Толстого», «Театральна», «Хрещатик» і «Майдан Незалежності» – зачинені і не працюють. Добирайтеся на Майдан іншими видами транспорту. Таксисти підвозитимуть вас туди безкоштовно. Всі на Майдан! Якщо захистимо Майдан, то врятуємо всю Україну!».
Я повільно пив чай з великої чашки і мені хотілося, щоб він не закінчувався ніколи.. Майнула думка: «От якби раптом опинитися в Сахарі або в Каракумах!».
Коли, нарешті, допив чай, то подав сам собі внутрішнім голосом тверду команду: «Все, Миколо! Вставай і йди на Майдан! До Сахари далеко, а до Майдану – близько.
Якщо ти не підеш туди, то зрадиш сам себе. І з цією зрадою, ніби з раковою пухлиною, ти будеш мучитися до смерті».
Одягшись, виклав з кишень всі документи. Повагавшись, зняв з шиї срібник хрести на срібному ланцюжку (дорога пам’ять про померлого рідного брата Павла) і подумав: «Хай він не потрапить в руки ворога, а залишиться в нашій сім’ї . З Майдану я живим сьогодні не піду»…
Йшов дуже швидко, щоб встигнути до 18-ої години пройти за першу барикаду. Біля художнього салону «Митець» на Червоноармійській побачив несподівану картину: чоловікам, яких сьогодні відпустили з роботи раніше і вони йшли щільним потоком від Хрещатика в бік площі Толстого, красива жінка в червоному одязі кричала: «Мужики! Вы идете не в ту сторону! Украина в опасности! Возвращайтесь на Майдан! Все на защиту Майдана!!!»
Але людський потік рухався тільки в протилежний бік…
Пройшовши повз жінку в червоному на повній швидкості, кроків через десять озирнувся і зустрівся з її поглядом. Жінка рвучко підняла вгору стиснуту в кулак руку і крикнула: «Слава Україні! Повертайся живим! Чуєш? Повертайся живим!»
За периметр першої барикади біля Центрального універмагу зайшов о 17 годині 55 хвилин. Отримав від командира каску, газовий балон і вибрав замашну палицю з берези. Розпорядження: кожен з нас допомагає хлопцям, які стоять в першій лінії оборони на головній барикаді, яка пролягає тепер від Будинку профспілок через
Хрещатик і тягнеться вгору по Інститутській вздовж правого тротуару.
Всі інші барикади – на вулиці Грушевського і біля верхньої станції метро «Хрещатик» – вже захоплені беркутівцями. Захоплені також Український дім та Жовтневий палац…
Чорна ніч. Майдан у вогні.
Революція – це прискорена еволюція…
В період еволюції люди помирають, а в час революції – гинуть.
Коли небезпека стає смертельною – час спресовується, ніби порох у патроні.
Каміння і вибита бруківка з тротуарів на Майдані та з Хрещатика передавалися на барикади з рук в руки кількома живими ланцюгами з жінок, чоловіків, дівчат і навіть дідусів. Молоді хлопці носили на барикаду автомобільні шини, ящики з «коктейлями Молотова» і дрова. На асфальті сколювався і прибирався лід, щоб під час сутичок було не слизько.
Тисячі непокірних ополченців готувалися до оборони Території Свободи…
Приблизно о 8 годині вечора ведучий на сцені Майдану Євген Ніщук звернувся до жінок і тих, кому ще не виповнилося 18 років, щоб вони залишили Майдан через смертельну небезпеку.
Цю наполегливу пропозицію ніхто не виконав. Навпаки – на Майдані людей ставало більше й більше…
Почався штурм Майдану з боку Європейської площі.
На годинник я вже не дивився. Це була моя 19-та ніч.
Мабуть після 12 години ночі на даху Будинку профспілок, в якому знаходився штаб «Самооборони Майдану», з’явилися чорні постаті. Зсередини запалав магазин на першому поверсі з боку Хрещатика. А потім вогонь охопив кілька верхніх поверхів. Невдовзі з маленького віконця праворуч, яке аж під самісіньким дахом Будинку профспілок, хтось почав сигналити ліхтариком, закликаючи людей до порятунку…
Коли вогонь почав добиратися з нижніх поверхів до того віконця, нарешті приїхав пожежний автокран – і рятувальники двічі спускали на розкладній стрілі в «люльці» на землю людей, які потрапили у вогняну пастку. Скількох майданівців тієї ночі врятували від смерті пожежники – я не міг розгледіти крізь вогонь і дим.
Під ранок ситуація на Майдані стала найкритичнішою: навколо монументу Незалежності запалали всі намети. На горі біля Жовтневого палацу вдарив осліплюючим потужним променем великий прожектор і беркутівці, кидаючи в оборонців світло-шумові й газові гранати – пішли в рішучий наступ. В них градом полетіло каміння і «коктейлі Молотова»...
«Раби! Раби! Раби!» – скандував багатотисячний Майдан.
Проти беркутівців – стіна вогню і стіна з живих людей. Від вибухів потужних гранат здригається земля і пружинить повітря.
«Київ – вставай! Київ – вставай! Київ – вставай!»…
- Розбирайте всі дерев’яні будиночки і кидайте дошки у вогонь! Але зніміть тризуб! – дав зі сцени команду Євген Ніщук. «Зека – геть! Зека – геть! Зека – геть» – скандують майданівці.
По той бік вогню – моноліт чорної сили. А по цей бік – моноліт непокори. Звідти б’ють рушниці і стріляють невидимі снайпери, а звідси, з нашого боку, летить у відповідь каміння і пляшки з «коктейлями Молотова»…
Я став у першу лінію оборони, щоб останній раз побачити всю панораму останнього нічного бою. Хлопці-майданівці падають один за одним, а посланці Януковича, ніби потвори з іншої планети в чорних шоломах і протигазах, вже переповзають під щитами з того тротуару на наш бік. Їх сотні й сотні… Летять гранати. Вони осліплюють.
Вони оглушують. Ще кілька метрів – і кінець. Ця 19-та ніч на Майдані 19 лютого 2014 року стане датою моєї смерті. Ніколи не думав, що загину в центрі Києва на Хрещатику. І саме в ці секунди саме це місце – найдорожче для мене на всій Землі.
Журналісти, як і оборонці Майдану, теж не відступають ні на крок. Спалахи фотокамер у їхніх руках – ніби беззвучні постріли. Знімають до кінця. До останньої секунди.
Я горджуся, що я теж журналіст. Я горджуся, що я теж українець!..
Над головою не видно зірок – чорна прірва. Чорна порожнеча. Через кілька секунд туди полетять і наші душі…
Весь Майдан співає Гімн «Ще не вмерла Україна». В серце і в душу врізаються слова: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Це вже не образ і не метафора. Це – жорстока реальність.
- Зупиніться, бандити! Зупиніться вбивці свого народу! – чую зі сцени через мікрофон сильний голос Євгена Ніщука. – Зупиніться! Я вимагаю – зупиніться!!!
Тріщить вогонь. Беззвучно падають поранені та вбиті по цей бік лінії барикади. Аукціон смерті забирає свої жертви.
- Я священик української православної церкви Київського патріархату отець Павло Добрянський! – чути потужний голос з мікрофона. – Звертаюся до всіх працівників міліції. Ви спалили в цю ніч на Майдані наметову церкву дванадцяти конфесій України. Ви вбиваєте безвинних людей. Ви теж стали жертвами аморальної системи Януковича. Але це не знімає з вас ваших злочинів. Схаменіться, бо ви будете прокляті до десятого коліна. Ви будете не жити, а мучитися на цій землі. У вас хворітимуть ваші діти. Хворітимуть і помиратимуть ваші онуки і правнуки. Зупиніться, вбивці! Зупиніться!!!...
І сталося чудо. Вітер раптом став ще сильнішим – і весь отруйний дим і вогонь від палаючих шин накрив усі шеренги наступаючих беркутівців. Чорноголові потвори, прикриваючись металевими щитами, позадкували на той бік Інститутської…
Сон. «Гей, пливе кача по Тисині»…
Вранці прийшов додому з Майдану пішки. «Ти захворів чи поранений?» – запитала дружина. – «Отруєний газами»…
Хоч не їв більше доби, але до сніданку не доторкнувся – попив тільки чаю. Ліг на постіль – і через кілька секунд ніби пірнув у безодню. Але невдовзі вона вибухами і спалахами виштовхнула мене з глибин сну на поверхню – і в моїй голові у реальних та в нереальних сюжетах почали з’являтися, ніби кінокадри на порваних стрічках, різні уривки…
Глибока ніч. Мороз. Тривожна тиша. І раптом всі майданівці, задерши голови, почали дивитися в одну точку – на високий шпиль будинку, який стоїть на Хрещатику навпроти консерваторії. По тому шпилю піднімався альпініст. Досягши верхівки, альпініст закріпив на ньому прапор України і через кілька секунд він замайорів у промінні потужних ліхтарів. А потім в руках альпініста спалахнув яскравим червоним вогнем фальшфеєр. Він описував ним великі кола над вістрям шпиля, а внизу багатотисячний Майдан скандував: «Слава Україні! Слава! Слава! Слава!..»
А ось цей молодий повстанець танцює на морозі під струменем крижаної води з водомета. Повне презирство до смерті...
Господи! Вбережи цих мужніх хлопців від куль снайперів...
Несподівано з Інститутської з’явився бетеер і на величезній швидкості врізався в барикаду, а через кілька секунд він запалав від «коктейлів Молотова»…
Потужні світло-шумові гранати одна за одною падають у вогонь перед останньою барикадою на Хрещатику – і в чорне нічне небо над пам’ятником сестрі Либідь і її братам злітають і злітають тисячі рожевих пелюсток. Якби в ці секунди зробити фотознімок – то йому не було б ціни!..
А це раптом зазвучала пісня «Гей, пливе кача по Тисині…» І бачу, як по тихій течії річки пливуть і пливуть червоні труни, а в них лежать убиті майданівці, накриті жовто-блакитними прапорами. Над складеними на грудях руках горять жовті свічки. Сиві жінки і молоді дівчата в чорному одязі кидають з берега на воду чорні-чорні вінки. А червоні труни, ніби човни дивної форми, повільно пливуть по дзеркальній поверхні води і зникають разом з чорними вінками у білому-білому тумані…
Хоч я й не спав напередодні більше доби, але через три-чотири години встав з ліжка і продовжив писати матеріал «Слідами Тараса Шевченка», який разом з фотознімками я був зобов’язаний здати в редакції газет до 9 березня. Моя одиночна експедиція по Південному Уралу в Росії та по Казахстану була надзвичайно цікавою, але розриватися тепер між Майданом і журналістським обов’язком було для мене добровільною каторгою.
Під вечір помітив, що обидві руки та обличчя підпухли ще сильніше, і я став схожим на пасічника-невдаху, якого покусали бджоли. Це, мабуть, від отруєння газами, які міліція застосовує не проти озброєних терористів, а проти всіх тих, хто повстав проти банди Януковича.
Дзвінок зі Славутича. Падіння й відродження Майдану.
Вранці 20 січня подивився в дзеркало – опухлість на обличчі трохи спала. Вирішив: сьогодні вдень продовжуватиму писати матеріал про Шевченка, а ввечері поїду в свій 20-ий нічний наряд на Майдан Незалежності, щоб обороняти на ньому свій квадратний метр Території Свободи…
Ввімкнув телевізор. На «5-му каналі» побачив жахливу картину: вся права частина Майдану вигоріла вщент – і на ній вже стоять беркутівці та солдати внутрішніх військ.
Я не вірив своїм очам. Хотілося, щоб це був сон…
Саме в цей час засигналив мобільний телефон і ввімкнувши його, почув голос колишнього фотокореспондента газети «Вісник Чорнобиля» Володимира Саврана, який живе тепер у Славутичі: «Миколо, я зараз за містом в автомашині… Чую по радіо тривожні повідомлення… Що там з Майданом?» – «Володю, Майдан доживає останні хвилини. Я бачу цю катастрофу своїми очима на екрані. Для України це другий Чорнобиль». – «Краще я не чув би цих слів…»
Я дивився на екран телевізора і мені не вірилося, що Майдан – впав. Як тепер будемо жити і як будемо боротися?..
І раптом беркутівці почали спішно залишати Майдан. По вулиці Інститутській їх переслідують самооборонівці з дерев’яними щитами і дерев’яними палицями. Лунають постріли. Падають вбиті майданівці. Знову лунають постріли. І знову падають вбиті повстанці…
Це – санкціонований Януковичем розстріл тих, хто бореться за свободу. Це розстріл тих, хто знає: свободу в Україну на підошвах своїх і на підошвах чужих черевиків ніхто не принесе з інших країн. Її треба виборювати тут – на своїй землі…
P.S. Це – парадокс. Але ніде не дихалося мені так легко, як у Чорнобильській зоні після атомної катастрофи і на Майдані Незалежності в Києві під час Революції Гідності. І ніде я не відчував себе потрібнішим, ніж там і тут.
Author
Микола ХрієнкоРубрика
Україна Incognita