«Серце віддаю дітям...»

Коли стоїш біля погруддя нашого геніального педагога Василя Сухомлинського на селищному цвинтарі в Павлиші, мимоволі думаєш про дивовижну педагогічну самодостатність українського народу. Й разом із тим про немилосердну долю, яка робила життєвий шлях видатних педагогів таким коротким. К. Д. Ушинський помер у 47 років. А. С. Макаренко — в 51. В. О. Сухомлинський відійшов у вічність у 52 роки. Мимоволі згадалася думка С. Л. Соловейчика, висловлена ще далекого 1971 року, про те, що педагог — не поет, він не може сказати свого слова в юнацькі літа. Потрібні десятиліття, аби нагромадився життєвий досвід і сформувалися педагогічні переконання.

Десятиліття знадобилися й Сухомлинському. Він став директором Павлиської середньої школи в липні 1948 року й очолював її 22 роки. Фантастичним є обсяг зробленого павлиським директором, вченим, письменником за ці два десятиріччя. Близько 50 книг, 500 статей, майже 1500 оповідань та казок. І все це на тлі повсякденних директорських турбот... Одне з найсильніших вражень у відвідувачів Державного педагогічно-меморіального музею в Павлиші — численні записники Василя Олександровича з переліком того, що необхідно виконати протягом дня, а ще — книги відвідувань уроків, позакласних заходів. Це томи й томи, списані дивовижно красивим акуратним почерком, який, як на мене, свідчить про надзвичайну цілеспрямованість, організованість цієї людини. Він чітко знав, що йому належить зробити в цьому житті.

Дивні відчуття охоплюють кожного, хто переступає поріг директорського кабінету В. О. Сухомлинського. Мені доводилося бувати в багатьох кабінетах керівників шкіл. Сьогодні в ряді випадків (особливо в містах) вони нагадують офіси бізнесових структур. А тутт — гранична простота: стара дешева книжкова шафа, письмовий стіл, стілець, друкарська машинка — жодної зайвої речі. Тут щоденно протягом 22 років він писав свої книги та статті з четвертої до восьмої години ранку, тут зустрічав світанки, а потім виходив зустрічати вихованців.

Він поспішав жити, бо знав, як пише С. Соловейчик, щ о «був фактично убитий на війні, але силою духу прожив ще тридцять років і був у ці роки життя таким живим, як тільки може бути живою людина». Снаги йому додавала безмежна любов до своїх вихованців. Він не міг бачити нещасної дитини. Саме тому педагогіку, яку він створив, сьогодні називають дитиноцентристською. У розпал кампанії, розв’язаної проти нього консерваторами від педагогіки (1967 р.) В. О. Сухомлинський буквально кров’ю свого серця писав: «Я не можу жити без дітей. Двадцять років я прокидаюсь о другій, третій годині ночі й працюю, працюю, працюю до ранку. З нетерпінням очікую на ранок, коли задзвенить дитяче щебетання. Я ніколи не залишу дітей, тому що без них я просто не можу жити».

Сьогодні, на початку третього тисячоліття, опубліковано 65 його творів, 371 видання тиражем близько 15 млн. примірників. Вони перекладені 59-ма мовами народів світу, а найвідоміша книга В. О. Сухомлинського «Серце віддаю дітям» видавалася 55 разів 32-ма мовами (дані О. В. Сухомлинської).

В. О. Сухомлинський за два десятиліття педагогічної діяльності пройшов складну еволюцію свого світогляду. Це не завжди та не всіма враховується при читанні його праць. Сторінки праць видатного педагога справді рясніють посиланнями на праці класиків марксизму-ленінізму, твори Н. Крупської, М. Калініна, А. Луначарсь кого тощо. Але це жодною мірою не применшує їхнього значення для сьогодення, бо розквіт таланту В. О. Сухомлинського припав якраз на кінець 50-х та 60-ті роки ХХ ст. Це був час «хрущовської відлиги», час великих сподівань на очищення суспільства від сталінщини. Саме тоді народжується такий суспільний феномен як шестидесятництво.

Ці люди, діючи в рамках радянської системи, відновили суму втрачених за радянської влади соціально-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, повагу до природних етичних норм. Навіть перебуваючи на позиціях ортодоксального марксизму, шестидесятники знаходили можливість для критики тодішньої системи якщо не відкрито, то в завуальованій формі. Згадаймо, І. М. Дзюба в своїй блискучій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», спираючись на канони марксизму, каменя на камені не залишив від радянської національної політики, а видатний історик-шестидесятник М. Ю. Брайчевський у статті «Приєднання чи возз’єднання?» (1966 р.) піддає переконливій критиці концепцію «возз’єднання двох братніх народів» як концепцію великодержавну, шовіністичну. При цьому М. Брайчевський на праці К. Маркса і В. Леніна посилається понад 30 разів.

Це ж стосується і В. О. Сухомлинського. Вдумаймось у назви праць павлиського директора, опублікованих у ті роки: «Вірте в людину» (1960), «Людина неповторна» (1962), «Дума про людину» (1963), «Шлях до серця дитини» (1963), «Виховання особистості в радянській школі» (1965) і, нарешті, «Серце віддаю дітям» (1969). Це справжній людиноцентризм, який разюче відрізняється від сталінського бачення людини як «гвинтика» комуністичної системи, слухняного виконавця волі тоталітарної машини у дусі «единица — вздор, единица — ноль». Не випадково професор із Дрогобича О. Вишневський характеризує павлиського добротворця як «щирого українця й прихованого християнського гуманіста».

О. В. Сухомлинська в останніх за часом публікації статтях та інтерв’ю напряму говорить про те, що Василь Олександрович належав до лав шестидесятників. Вона наводить більше ніж красномовний факт: у батька була самвидавська книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» й він ховав її, бо за такі речі можна було отримати строк... Ще один доказ: у період гонінь на О. Гончара після публікації його «Собору» В. О. Сухомлинський пише йому в листі: «Наш педагогічний колектив живе багатим духовним життям. Ваш «Собор» прочитали всі. Роман став для нас немов джерело, з якого потекли струмки свіжої думки». Підкреслимо, відразу після смерті Педагога С. Соловейчик у статті «Рассказывайте о Сухомлинском» відмітив надзвичайно характерну рису педагогічної діяльності павлиського директора: «...звіряв свої пропозиції з нормами народної педагогіки...» А хто як не шестидесятник міг написати такі слова, які й сьогодні доцільно було б виставити у вигляді таблички на робочому місці народних депутатів, міністрів, віце-прем’єрів, чиновників усіх рівнів: «Дві рідні мови — це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху».

Йому боліло, що його твори спочатку друкувалися в Німеччині, Болгарії, Польщі, Угорщині, а не вдома. Нещодавно О. В. Сухомлинська навела в «Урядовому кур’єрі» справді болючі рядки з архіву В. О. Сухомлинського: «З видавництва нічого не чути... Хотілося б мені, щоб казки й оповідання були опубліковані українською мовою. Буде дуже недобре, якщо доведеться перекладати їх російською. А потім з російської перекладати українською, щоб видати в Україні».

Він пройшов складний шлях від авторитарної до демократичної, ненасильницької педагогіки. Дуже точно про це сказала академік О. В. Сухомлинська: «В останній період життя В. О. Сухомлинський дедалі голосніше й емоційніше відстоює народні імперативи й цінності, спирається на українську етнопедагогіку, вводить її в усі ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він починає сам створювати для павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовує їх у навчально-виховному процесі».

Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського грандіозна за обсягом і багатством гуманістичного змісту. І можна тільки пожалкувати, що у незалежній Україні й досі не знайшлося можливості опублікувати достатнім накладом повне зібрання творів генія з Центральної України. Зібрання, яке б включало й багатющу епістолярну спадщину педагога, вченого, людини.