Сповідь у темряві
Одну із можливих відповідей на запитання я отримала випадково, під час поїздки до сусідньої області. Ввечері, після десятої, на якійсь зупинці до майже зовсім темного купе, де я їхала одна, ввійшла пасажирка. Тоненька, не першої молодості, наскільки можна було її розгледіти, з невеликою дорожньою сумкою і яблуком, яке вона поклала на столик. Поїзд рушив, яблуко скотилося мені на коліна — так ми познайомилися. Після кількох звичайних за подібних обставин слів вона раптом розплакалася і без будь-яких заохочень розповіла, що їхала з тюрми, після побачення з ув’язненим чоловіком. Її подальша розповідь тривала кілька годин, і я узнала історію сходження і падіння її чоловіка Бориса в усіх подробицях. Іноді вона плакала, іноді навіть сміялася; бувало переходила на шепіт. Були моменти, коли сон «виключав» її єдиного слухача, але жінка того не помічала, але, скоріше, їй було байдуже. Мабуть, кожна людина має інколи потребу висловитися перед незнайомцем — не всі вміють, не всі наважуються говорити з Богом.
Борис народився у бідній єврейській сім’ї десь під Бердичевом і ще зовсім малим хлопцем залишився круглим сиротою. Родичі без жалю здали хлопця до дитячого будинку («гірше тюрми», як пізніше компетентно сказав Борис), звідки він утік ще підлітком. Почалося життя і «виховання» на вулиці, у залізничних вагонах, у голодній і злій зграї таких самих бездомних дітей. Бійки, крадіжки, «приводи», репутація невиправного. У 16 років, саме, як він досяг повноліття, Борис став членом банди і невдовзі попав на лаву підсудних. Отримав 10 років тюремного ув’язнення за «групове пограбування державного майна» (йшлося про вуличний торговий кіоск).
Свої 10 років Борис відсидів повністю. Але, як розповіла Марія (це ім’я моєї супутниці), згадував про це без гіркоти і навіть із певною вдячністю — у тюрмі він, почавши практично з нуля, закінчив середню школу, отримав непоганий атестат. А також перечитав усі (буквально) книги тюремної бібліотеки, незалежно від змісту чи жанру. Звичайно, «тюрма — не дача для членів ЦК», як любив пізніше повторювати Борис, але він мав корисну звичку накопичувати в пам’яті добре, а не зле.
До тюрми Борис потрапив на початку 80-х років, коли радянська влада всім здавалася вічною. А коли він, двадцятисемилітній, із жалюгідним вузликом у руках та кількома карбованцями в кишені вийшов із воріт в’язниці, навкруги був зовсім інший час, абсолютно йому незнайомий. «Як наче висадили на іншу планету», говорив наш герой (Марія полюбляла його цитувати). І що ж ви думаєте, Читачу, трапилося з ним далі?
А ось що. Прямо з порога тюрми Борис кинувся у гущу нових економічних відносин і можливостей, як у рідну стихію. Колишній безпритульний і в’язень, без будь-якої практики чи спеціальної освіти, не маючи ні грошей, ні зв’язків, невдовзі став помітною фігурою спочатку у своєму провінційному містечку, а потім і в області. І через два роки(!) мав солідну прибуткову фірму, що оперувала нерухомістю.
Саме тоді він одружився на лікарці, з якою познайомився у поліклініці. На жаль, я не могла скласти уявлення про її зовнішність. Мабуть, була вродливою, бо Борис на 12 років молодшим за неї — не набагато старший за сімнадцятирічного сина Марії. Жили вони дуже добре — Борис насолоджувався родинним життям, якого раніше ніколи не мав; Марію чи не кожного дня обдаровував коштовностями, а пасинком, його освітою піклувався більше, ніж мати. Невдовзі Борис ввійшов до числа найбагатших людей області, став типовим «новим українцем» з усіма аксесуарами — дім в області, дім в Києві, «хата» на Чорному морі, три машини-іномарки — для кожного члена сім’ї.
За словами Марії, її чоловік був аж занадто добрим. Так, розшукав всіх своїх близьких і далеких родичів, які колись його покинули напризволяще, і всім допоміг. Тому відкрив рахунок у банку, іншому збудував дім, ще іншому купив малий бізнес тощо. І ніколи не забував про освіту своїх двоюрідних-троюрідних братів та небожів. Одного дуже здібного хлопця навіть відправив до якогось особливого коледжу в Англії.
Так пройшло кілька років. Небагато. А закінчилося відомо чим — звинувачення, арешт, розслідування. Суду ще не було і майно не конфіскували. Але тепер уже й нічого. Марія розповіла, що зразу після арешту Бориса до неї почали їздити «отці міста» — колишні «друзі» Бориса. Співчували, втішали, обіцяли допомогу, на яку потрібні були чималі гроші. Марія продавала все, що мала, і все за безцінь. І точно у той момент, коли продала останнє, візити й обіцянки «друзів» припинилися.
Плачучи й сміючись, моя сусідка розповіла, що під час побачень не вона втішала Бориса, а він її. Запевняв, що незабаром буде на волі і «знову станемо на ноги, знову заживемо, як люди». Казав також, що мав у попередньому ув’язненні достатньо часу, аби зрозуміти, що винний у всьому він один. Але це в останнє — «більше курка до супу не потрапить».
Мене в цій історії найбільше вразив яскравий прояв природних здібностей людини. Адже скільки спеціалістів iз вищою економічною освітою, живучи на волі, не зорієнтувалися у ситуації й досі марнують своє життя у ностальгії та надіях на повернення того, що відійшло безповоротно. Але чи можливе поєднання такого таланту з чесністю у наших обставинах?
