«Царское дело»
Щойно завершився довготривалий і складний дипломатичний процес приєднання до Руської православної церкви (РПЦ) значної частини (на сьогодні близько 350 парафій) так званої Руської православної церкви за кордоном (РПЦЗ). Це надзвичайна церковна подія, адже протягом багатьох десятиліть між так званою емігрантською церквою та прирученою радянською владою Московською церквою велись запеклі «бої» — взаємні звинувачення в єресі, безблагодатності, у порушенні канонів, у неправильних обрядах та ін. Від православних емігрантів вимагали покаяння, відмови від «єретичних» помилок і навіть перехрещення. Кілька років тому, однак, ситуація радикально змінилася: неканонічність і безблагодатність було скасовано «как не бывшие» і започатковано активний процес узгодження. Що трапилося, спитає Читач, що змінилося у світі канонів? А трапилося те, що епохальну справу примирення двох церков взяла у свої руки російська влада на чолі з президентом Путіним.
В історії Руської (нещодавно — «Російської») православної церкви було мало періодів, коли нею дійсно керували її духовні предстоятелі — митрополити чи патріархи (як, скажімо, за часів патріарха Никона). Руська церква майже завжди була покірним і безгласним підданим світської влади — як всі інші інституції країни. Варто зауважити, що поза нечисленними винятками (у випадках секуляризації церковного майна), Російська церква ніколи не опиралася втручанню світської влади в її справи — навіть тоді, коли йшлося про канонічні речі. Наведемо кілька історичних прикладів.
1700 року помер 10-й (після введення патріаршества в 1589 році) Московський патріарх Адріан. Цар Петро I негайно втрутився і заборонив обрання наступного патріарха, чого однозначно вимагають канони. Керувати ж церквою цар доручив митрополиту Стефану Яворському — «місцеблюстителем» (фактично церквою правили царські чиновники). Так тривало до 1721 року, коли «єпископи визнали корисним — згідно з бажанням імператора Петра» — замінити духовну посаду патріарха Московської церкви на «Святейший Правительствующий Синод» (світська установа). Так було скасовано історичну вселенську патріаршу систему управління Московської церкви і замінено її канцелярським Синодом, що проіснував до 1917 року. Гідним подиву було те, що завдяки щедрим царським «поминкам» (подарункам) із цією нецерковною схемою управління погодилися інші вселенські православні патріархи — вони «визнали Святіший Синод своїм братом (!), який має рівну з ними владу і ступінь церковної ієрархії (!!)».
Ще одна історія. Патріаршество Російська церква відновила одразу після Лютневої революції, обравши патріархом Тихона (Белавіна). Але проіснувало патріаршество всього кілька років — Тихон помер в монастирі, а розгромленою Московською церквою «правив» (під наглядом ОГПУ) місцеблюститель митрополит Московський і Коломенський Сергій Страгородський. 1927 року митрополит Сергій оприлюднив (під тиском влади) декларацію, в яків закликав віруючих співпрацювати з більшовицькою владою. Цю декларацію члени Руської православної церкви за кордоном не забули і сьогодні. Вони називають її «сергіанською єрессю» і ще недавно — до теперішнього об’єднання церков — вимагали від Московської патріархії засудження цієї єресі й покаяння.
Під час Великої Вітчизняної війни ще один російський «цар» — Йосип Сталін — зіграв роль провидіння у житті російських православних: знову відновив занехаяне патріаршество. Що робити — війна вимагала використання всіх можливих ресурсів народу — у тому числі й віри. Патріархом було «обрано» того самого митрополита Сергія, який давно співпрацював з «сатанинською» владою. Із того часу ієрархія РПЦ стала частиною радянського істеблішменту — надійні, освічені й перевірені духовні особи їздили за кордон, брали участь у післявоєнному русі за мир, піднімали престиж СССР, а також — не останнє — збирали важливу інформацію, необхідну МДБ. (Все це і сьогодні не можуть їм пробачити численні російські й закордонні православні.)
Та повернемося до наших днів. Безпосереднім творцем «історичного» об’єднання церков є, звичайно ж, президент Росії Володимир Путін, який належно оцінив (як колишній офіцер КДБ) можливості включення в систему Московського патріархату мережі російських православних громад чи не на всіх континентах світу. Немає жодних сумнівів у тому, що без допомоги та дипломатії російського президента акція об’єднання була б неможливою — хоч би як її підтримував Московський патріархат.
Оперний акт підписання в храмі Христа Спасителя документів возз’єднання — то, звичайно, тільки початок. Не треба бути пророком, аби передбачити, що через певний час (не одразу, без поспіху) на церковні посади колишньої РПЦЗ — від дияконів до архієреїв — будуть поставлені «люди» Москви; що все церковне рухоме і нерухоме майно зарубіжної церкви (а це неабиякий капітал) невдовзі також перейде у повне розпорядження Московської патріархії й що мережа невмирущих закордонних російських «осведомителей» чисельно і якісно збільшиться. Важко тільки передбачити, наскільки зросте престиж та вплив російського православ’я за кордоном, а також динаміку переходу колишніх членів РПЦЗ до інших православних церков — Американської, Чехо- Словацької тощо? Адже церковні та політичні погляди віруючих РПЦ і РПЦЗ дуже багато в чому радикально розходяться, зокрема, — в ставленні до колишньої радянської влади та радянської спадщини.
Сьогодні, однак, внутрішня й зовнішня церковна політика президента Путіна виглядає блискучою — продуманою, виваженою і, що головне, — переможною. Тому не дивно, що в деяких релігійних ЗМІ Росії вже лунають серйозні заклики «одуматися» і залишити Путіна президентом Росії безстроково — адже людина, яка звершила епохальний подвиг об’єднання руського православ’я, «повинна правити країною, аж поки сам Бог не візьме її до Себе».
Неможливо не порівнювати сучасної православної ситуації в Росії з українською, де слово «возз’єднання» не має найменшої сили навіть тоді, коли його виголошує Президент країни. Хоча, здавалось би, що об’єднати православних в межах однієї країни — то не така вже й складна справа для Президента у порівнянні з об’єднанням віруючих різних континентів. Поживемо, однак, — подивимося!
