Центр Європи
Дорогою до Ужгорода, в кількох кілометрах від закарпатського міста Рахів, знаходиться геофізична позначка — «Центр Європи». Від неї однаково далеко як до Геркулесових стовпів Гібралтару, так і до Уральського хребта, до берегів як Північного, так і Середземного морів. Коли б Європа захотіла повністю відірватися від решти світу і обертатися навколо власної осі, то цю вісь треба було б встановити саме там, у цій точці. На схилі гори, край дороги, що шумить вздовж норовливої річки Тиса.
Це гарне місце. Води Тиси і дорога, яка в’ється вздовж неї, малюють на землі витончений античний візерунок-меандр; щільно вкриті лісом гори підходять близько і круто, створюючи враження не тільки захищеності, а й відчуженості від світу, навіть близького. Встановлення кілька років тому скромного знаку «Центр Європи» стало одним із проявів незалежності України, а може, навіть демонстрацією її приналежності до Заходу і навіть висловом певної претензії, права на цю приналежність. Багатьом людям приємно думати, що вони живуть «у центрі», а не десь там, на периферії, майже в Азії.
На власному, однак, досвіді, й неодноразово, я переконалася, що перед іноземцями своїм «центральноєвропейським» розташуванням краще не пишатися. При гордій згадці про український центр Європи вони звичайно здивовано піднімають брови, знизують плечима і, не зупиняючись, переходять на інші теми. Зустрічаються й такі люди — гірше виховані, — що не можуть приховати глузливої посмішки. Справа тут не тільки у фантастичній несумісності тих порядків, які іноземці спостерігають у нас на кожному кроці (зокрема, навколо згаданого географічного знаку), з європейськими стандартами життя. Для західної людини Європа колись кінчалася на кордонах Російської імперії («азіатської країни»), а пізніше — впиралася, як у дорожній тупик, у Залізну завісу. З-під якої проникали до сусідів трупний запах, ядерні випромінювання, випари нужденного і негігієнічного середньовічного побуту, важкі хмари темряви.
Центр же Європи, як знає кожен громадянин світу, — то щось зовсім інше: достаток для більшості людей, конституційні свободи, чисті й прикрашені, як світлиця у гарної господині, міста, сяюча різнокольорова мережа довершених доріг. Саме на цьому тлі ми дозволяємо собі «виступати» зі своїм «Центром Європи» над Тисою. Поряд із яким, до речі, споруджено (не на свято згадувати б!) два так званих туалети у класичному радянському «азіатському» стилі — безпомилкові ознаки нашої «європейськості».
Так йдеться тепер. Але що буде з нами, з Європою, із світом через 50, 100, 200 років? Історія однозначно свідчить, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або переживати неймовiрні метаморфози. Одні міста й країни набувають значення та могутності, інші відходять в небуття або втрачають всю свою колишню велич. Так, на початку ХVII століття на карті світу ще не було такого міста, як Нью- Йорк, який сьогодні є фінансовим центром цього світу. Тільки 1626 року голландська Вест-Iндська компанія заснувала на території племені ірокезів маленьке містечко під назвою «Новий Амстердам» — майбутній Нью-Йорк. Приблизно того ж часу зійшла нанівець воєнна й торгова міць «володарки морів блискучої Венеції» з її непереможним флотом та переповненими золотом банками. Захід же тоді обертався навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня; останні два міста, як відомо, не зберегли до наших часів свій тодішній світовий вплив. Сьогодні ж «усе тече, все змінюється» й «усе минає» так швидко, як ніколи раніше.
Протягом тисячоліть центри торгівлі, промисловості, культури мігрували з однієї країни в іншу та з одного міста в інше — політика, наука і культура творилися переважно в містах. Чи завжди буде саме так? Здається, що людям вже трохи набридло жити в натовпі й на асфальті мегаполісів (природа формувала Homo sapiens зовсім не для ярмаркового існування). Різко зростає ціна тиші, прозорих річок, подиху лісу, запахів степу. Тим більше, що сьогодні (вперше в історії людства) завдяки комп’ютерним технологіям відокремленість не є тотожною повній відірваності від людей, від спільної праці. Сучасні пустельники та печерники можуть залишатися, за бажанням, активними, поінформованими і товариськими членами суспільства.
І чому б не припустити, що через недовгий час фактичними центрами життя і творчості людства стануть саме такі оазиси в галасливих урбаністичних джунглях, як наші Карпати? Місця, яких у Європі залишилося не так уже й багато. Де до горизонту котяться блакитні хвилі карпатських хребтів, по яких плавають хмарки; гори там такі круті, що височенні стрункі смереки та буки майже торкаються кронами їхніх схилів; у кожній ущелині там біжить між щедро заквітчаними берегами прозорий примхливий «потічок», а всі найвищі й найкрутіші галявини так ретельно оброблені косарями, що можуть змагатися з бірюзовими британськими газонами; там-сям на поверхню землі пробиваються — до послуг мандрівників — джерельця холодної смачної мінеральної води. Якщо ми збережемо це Богом дане нам багатство (в чому, на жаль, немає впевненості), то воно має всі шанси стати в недалекому майбутньому дуже привабливим «Центром Європи», хоч як би хто сьогодні шкилював.
Карпатські гори мають особливість приховувати від очей мандрівника шлях нагору. Людина йде крутою стежкою, і з кожним кроком повітря стає все прохолоднішим і чистішим, а небо темніє і наближається. Здається, ще трохи зусиль, кілька кроків — і ти там, на жаданій вершині. Але в горах так ніколи не є. Там ти піднімаєшся на одну вершину нібито тільки для того, аби побачити шлях на наступну. І знову йдеш круто вверх, знову перед очима близька і, здавалося б, остання — найвища — вершина. На ній можна розслабитися, відпочити, помилуватися краєвидом, попишатися собою і — «покотитися» вниз. Та горе мандрівнику, який у це повірить, бо йому не стане сил на подальший крутий, важкий і небезпечний шлях нагору.
