Церква наших сусідів
Під час короткого відрядження до Румунії вдалося — хоча й дуже поверхово — познайомитися з деякими особливостями та обрядами Румунської православної церкви (РПЦ), яка сьогодні є однією із чотирнадцяти загальновизнаних Помісних церков Вселенського православ’я. Румунія є майже монолітною у релігійному сенсі країною — 90% її населення сповідує православ’я. Це, головним чином, румуни, а також українці, болгари та ін. нечисленні слов’янські громади (майже всі вони мають свої церкви і богослужіння на власній мові).
Історія християнства на території сучасної Румунії (колись — Дакія) розпочалася, як думають деякі вчені, з часів завоювання Дакії римським імператором Траяном (106 рік н.е.). Відомо також, що на Першому Вселенському соборі (325) був присутній Готський єпископ Феофіл, який, згідно з переданнями, проповідував віру Христа дакам. Про стародавню дакську мову відомо тільки те, що вона, звичайно ж, існувала і що після завоювання країни Римом ця мова була повністю розчинена в латиниці. Натомість з’явилася румунська мова, яка входить (так само, як багато інших мов Західної Європи) до романського (від «Рома» — Рим) сімейства мов. У найстарішому відомому тексті румунського «Символу віри» ідентифіковано 90% слів латинського походження і 10% — слов’янського.
Але при чому тут слов’янський, спитає допитливий читач? Це особлива історія. Трапилося так, що в процесі війн та переселення народів раннього середньовіччя румуни, починаючи з Х ст., поступово втратили тісні зв’язки як із Римською, так і з Візантійською церквами і підпали під вплив Східних слов’ян, серед інших — Болгарської церкви. Це призвело до того, що в Х столітті вони перейшли на слов’янську літургію Кирила і Мефодія, прийняли старослов’янську церковну мову, церковні книги та звичаї придунайських слов’ян. Слов’янська мова стала для румун тією мовою, якою колись була латина для всієї Західної церкви. Варто підкреслити, що то був єдиний подібний випадок у християнському світі (якщо не рахувати історично пов’язану з Румунією Молдову). Перша метрополія на території Румунії була визнана Константинополем у 1359 році, а перший румунський митрополит — у 1401 році.
Тільки у ХV—XVI ст. починають з’являтися перші церковні тексти румунською мовою. 1648 року надруковано перший румунський Новий Завіт; а 1688 року в Бухаресті було перекладено румунською і надруковано Біблію. Це завершило процес руманізації літургійної служби та церковного життя. Чому румуни відмовилися від церковнослов’янської мови? Головних причин було дві. Перше й головне те, що саме в ті часи румуни чітко сформулювали свою політичну Велику Мету — незалежність країни. А до того, старослов’янська мова на той час стала майже зовсім незрозумілою для більшості румунів, у тому числі — для духовенства. Так після майже семисот років церковнослов’янського богослужіння, воно було витіснено рідною для румун мовою. Однак і сьогодні в країни залишилося чимало залишків церковнослов’янської — у лексиконі, а особливо — в написах на іконах, на хоругвах, на стінах храмів. У цьому можна впевнитися, побувавши в церквах та в Музеї мистецтв Румунії — стара церковна мова вживалася іконописцями та портретистами аж до початку ХХ століття.
До речі, румунська церковна мова стала певною перепоною на шляху румунізації українського православного люду, який емігрував у країну у ХIХ—ХХ століттях. Бо хоча обидва народи — православні, вони мало бувають у церквах один одного. І коли десь у селі немає української церкви, українці з більшою охотою йдуть до болгарських, а не до румунських церков.
Між тим Румунія має стати історичним взірцем для наслідування Україною — 1859 року вона стала незалежною державою, а вже 1864 року відбулося самопроголошення автокефалії Православної церкви країни. Відповідний декрет підписали Уряд Румунії і Синод Румунської церкви (попри категоричні відмови Константинополя). А через 21 рік (1885) Константинопольський патріарх Іоаким IV оприлюднив-таки Томос щодо визнання автокефалії Румунської православної церкви, хоча інтронізація першого патріарха Румунії відбулася тільки 1925 року.
РПЦ, як і всі інші церкви світового православ’я, має чимало обрядів, відмінних від наших. Деякі з них можна помітити одразу, з першого погляду. Наведу кілька прикладів. Перше, що кидається в очі, так це стільці або ослони для віруючих у храмах (так само, як в грецьких та католицьких церквах). Здивувало й те, що свічки ставляться не в храмі, перед іконами, а в спеціальних залізних ящиках із дверцятами, що стоять біля входу в церкву. Бачила я й таке — під час недільної служби великий храм у центрі Бухареста з усіх боків був оточений (на рівні землі) маленькими вогнями. Виявилося, що віруючі люди купляють біля храму або приносять із дому невеликий (розмір книжки) залізний ящичок і наповнюють його піском. У той пісок ставлять і запалюють невисокі свічки, які разом утворюють абриси хреста і перед якими люди різного віку навколішки моляться, як перед власними «вівтарями». Таких маленьких вогнянних хрестів навколо храму — сотні.
Дещо незвична для нашого ока архітектура румунських храмів, яка не схожа ні на католицьку, ні на православну: зазвичай над дахом досить таки низької базиліки будують дві високі круглі башти. Загальна композиція здається не дуже гармонічною (на наш погляд). Набагато більш привабливими є храми ХV—XVI ст. з дивними і мальовничими банями (куполами), які нагадують перевернуту квітку із загнутими вверх пелюстками.
Недалеко від однієї старої церкви, у самому центрі міста стоїть новітній і дуже дивний пам’ятник. Уявіть собі скульптуру — напружений ривком вперед стрункий молодий чоловік, який простягає вперед шість(!) сильних рук плавця. І якось не одразу можна збагнути, що той молодик не має голови! На жаль, не мала у кого спитати розшифровки того загадкового образу. Після довгих роздумів, вирішила, що то є дуже гарна ідея, яку можна широко використати в Україні: ставити нашим славетним політикам «Пам’ятники без голови» і з багатьма загребущими руками.
