У кремлівському скопищі змій

Один із вагомих, істотно важливих уроків історії: тирани і деспоти, зазвичай, не залишають живими надто інформованих свідків їхніх кривавих справ. Такі «носії таємниць» дуже часто рано (або за вельми загадкових обставин) йдуть із життя: дія невідомої науці отрути, удар ножем із-за рогу, підступна стріла, у ближчі історичні епохи — дивна автомобільна (або авіаційна) катастрофа, удар льодорубом, невмотивоване самогубство, просто раптове зникнення людини. Та хіба мало можна придумати причин і способів позбавитися колишнього спільника, який став тепер небажаним! Так вчинили Нерон і Чингізхан, Тамерлан і Іван Грозний, Трухільо і Піночет, Муссоліні, Сталін і Гітлер.

Винятків тут дуже небагато — мабуть, можна на пальцях однієї руки перерахувати тих, хто не лише живим врятувався від «довгої», караючої руки того або іншого безжалісного диктатора, але і розповів потім світу (найчастіше у формі мемуарів) про «пекельну кухню» цієї влади, про устрій придворного «серпентарію» негідників, які оточували «священний» трон володаря. А в радянській історіографії сталінського періоду можна, мабуть, навести лише один подібний приклад (і він дійсно унікальний) — це «Спогади колишнього секретаря Сталіна» Бориса Бажанова (1900, Могильов-Подільський — 1982, Париж).

Борис Георгійович Бажанов, виходець із сім’ї лікаря, член РКП(б) з 1919 року, з 1922-го — співробітник Адміністративного відділу ЦК РКП(б) (за деякими даними, влаштуватися туди йому допомогла протекція Лазаря Кагановича), завдяки блискучій пам’яті, холодному, тверезому розуму, спостережливості, цинізму, витримці і силі волі зумів зробити приголомшливу кар’єру: у серпні 1923 року він став секретарем Політбюро ЦК РКП(б) і одночасно — що набагато важливіше — особистим секретарем Йосифа Сталіна (тоді ще не всесильного диктатора, а жорсткого, хитрого і наполегливого апаратника, який копітко готувався до захоплення влади). На цій посаді Бажанов пропрацював більше чотирьох років; він знав дуже багато секретів Вождя, виконував його «найделікатніші» доручення; був у курсі всіх без винятку «цілком таємних» питань, що розглядалися на засіданнях Політбюро; Сталін довіряв йому, наскільки тиран взагалі міг комусь довіряти (іншими, особливо довіреними, помічниками і секретарями Генсека, про яких Бажанов пише у своїх спогадах, були Лев Мехліс, Іван Товстуха — до речі, українець з Чернігівщини, його особисто знали Михайло Коцюбинський і Павло Тичина — а також Григорій Каннер і Амаяк Назаретян).

За власним визнанням Бажанова, він дуже швидко, працюючи у Кремлі, став антикомуністом та ідейним ворогом більшовиків; саме ця обставина, а також загроза його життю в сталінському СРСР і спонукали його втікати з Союзу в ніч з 31 грудня 1927 року на 1 січня 1928 року, перейшовши іранський кордон з території Туркменії (як писав Бажанов, у новорічну ніч «червоні» прикордонники кілька годин поспіль відзначали свято і були недієздатні; це врятувало йому життя — гонитва, а потім декілька замахів, арешт в іранському Мешхеді з вимогою депортувати «зрадника» в СРСР — все це не забарилося). Проте Бажанов врятувався — перейшовши кордон з Британською Індією, він, за сприяння індійських колоніальних і лондонських властей, зміг відплисти до Європи. 1930 року в Парижі вийшло перше, коротке видання мемуарів Бажанова під назвою «Зі Сталіним у Кремлі»; потім автор, який дивом уникнув долі Троцького та інших особистих сталінських ворогів і дожив до старості, неодноразово перевидавав і розширював свої мемуари вже під іншою назвою: «Спогади особистого секретаря Сталіна». У західній історіографії підкреслюється необхідність критичного ставлення до низки відомостей, які наводить Бажанов (до того ж у автора явно спостерігається прагнення перебільшити значущість власної персони — однак це характерна риса дуже багатьох мемуарів), проте його книга вважається мало не класичною — настільки великий об’єм цікавої інформації, виголошеної автором. Бажанов знав дуже багато такого, про що пострадянський (зокрема український) читач може дізнатися лише від нього. Тому фрагменти його книги (повний текст був 1997 року опублікований російським видавництвом «Терра») будуть, думається, цікаві й сьогодні.

•  З РОЗДІЛУ 4.

«ПОМІЧНИК СТАЛІНА — СЕКРЕТАР ПОЛІТБЮРО»

«Політбюро — центральний орган влади. Воно вирішує всі найважливіші питання управління країною (та і світовою революцією). Воно засідає 2—3 рази на тиждень. На порядку денному його регулярних засідань фігурує добра сотня питань, інколи до 150 (бувають і екстраординарні засідання з окремих термінових питань). Всі відомства і центральні установи, що виносять свої питання на розгляд Політбюро, посилають їх мені, в секретаріат Політбюро. Я їх вивчаю і складаю проект порядку денного чергового засідання Політбюро. Але порядок денний засідання Політбюро затверджую не я. Його затверджує «трійка» (генсек ЦК Сталін і два впливові члени Політбюро — Зінов’єв і Каменєв; 1936 року Сталін розстріляє  — І.С.). Тут я несподівано розкриваю справжній механізм влади «трійки».

Напередодні засідання Політбюро Зінов’єв, Каменєв і Сталін збираються, спочатку частіше на квартирі Зінов’єва, потім зазвичай у кабінеті Сталіна в ЦК. Офіційно — для затвердження порядку денного Політбюро. Жодним статутом чи регламентом питання про затвердження порядку денного не передбачене. Його можу затверджувати я, може стверджувати Сталін. Але стверджує його «трійка», і це засідання «трійки» і є справжнє засідання секретного уряду, що вирішує, вірніше передрішає, всі головні питання».

«У перші дні моєї роботи я десятки разів на день ходжу до Сталіна доповідати йому про отримані для Політбюро папери. Я дуже швидко помічаю, що ні зміст, ні доля цих паперів абсолютно його не цікавлять. Коли я його запитую, що треба робити з цього питання, він відповідає: «А що, по-вашому, треба робити?» Я відповідаю: здається, потрібно вчинити так-то і так-то. Сталін одразу ж погоджується: «Добре, так і зробіть». У секретаріаті Сталіна мені пояснюють, що Сталін жодних паперів не читає і жодними справами не цікавиться. Мене починає цікавити питання, чим же він цікавиться.

Найближчими днями я отримую несподівану відповідь на це питання. Я входжу до Сталіна з якоюсь терміновою справою, як завжди, без доповіді. Я застаю Сталіна, який говорить по телефону. Тобто він не говорить, а слухає — тримає телефонну трубку і слухає. Не хочу його перервати, справа у мене термінова, ввічливо чекаю, поки він скінчить. Це триває деякий час. Сталін слухає і нічого не говорить. Я стою і чекаю. Нарешті я зі здивуванням помічаю, що на всіх чотирьох телефонних апаратах, які стоять на столі Сталіна, трубка лежить, і він тримає біля вуха трубку від якогось незрозумілого і мені невідомого телефону, дріт від якого йде чомусь у шухляду сталінського столу. Мені знадобилося лише декілька секунд, аби зрозуміти, що у Сталіна у його письмовому столі є якась центральна станція, за допомогою якої він може підключитися і підслухати будь-яку розмову, звичайно, «вертушок». Члени уряду, які говорять по вертушках, всі твердо впевнені, що їх підслухати не можна — телефон автоматичний. Тому говорять вони абсолютно відверто, і так можна дізнатися всі їхні секрети.

Сталін піднімає голову і дивиться мені просто в очі важким пильним поглядом. Чи розумію я, що я відкрив? Звичайно, розумію, і Сталін це бачить. Погляд Сталіна запитує мене, чи розумію я, які наслідки випливають із цього відкриття для мене особисто. Звичайно, розумію. У справі боротьби Сталіна за владу цей секрет — один із найважливіших: він дає Сталіну можливість, підслуховуючи розмови всіх Троцьких, Зінов’євих і Каменєвих між собою, завжди бути в курсі всього, що вони затівають, що вони думають, а це — зброя колосальної ваги. Сталін один серед них зрячий, а вони всі сліпі. Чехословацький комуніст — фахівець з телефонії — який встановив «прослушку» і знав усі секрети, був розстріляний НК на вимогу Сталіна».

•  З РОЗДІЛУ 5.

«СПОСТЕРЕЖЕННЯ СЕКРЕТАРЯ ПОЛІТБЮРО»

«У вересні 1923 року «трійка» вирішила завдати першого серйозного удару по Троцькому. Від початку громадянської війни Троцький був організатором і беззмінним керівником Червоної Армії і обіймав пост народного комісара з військових справ і Голови Реввоєнради Республіки. «Трійка» намітила його усунення від Червоної Армії в три етапи, причому спочатку має бути розширений склад Реввоєнради, яка мала бути заповнена противниками Троцького так, щоб він був у меншості.

23 вересня на Пленумі ЦК трійка запропонувала розширити склад Реввоєнради. Троцький у відповідь виголосив громову промову, звинувативши соратників у закулісних інтригах, і запропонував ЦК звільнити його від усіх чинів і звань і дозволити піти простим солдатом у назріваючу німецьку революцію. Він сподівається, що хоч у цьому йому не буде відмовлено. Зінов’єев, злий ворог Троцького, явно перетворюючи справу на фарс, зголосився теж відбути до Німеччини і, як і Троцький, стати солдатом світової революції. Сталін із сумом у голосі відзначив, що ЦК «не може ризикувати життям цінних товаришів».

Все набувало характеру добре розіграної п’єси, але тут узяв слово «голос з народу» — петроградський чекіст Комаров з нарочито «пролетарськими» манерами, і сказав: «Не розумію лише одного, чому товариш Троцький так вередує». Ось це «вередує» остаточно розлютило Троцького. Він схопився і заявив: «Прошу викреслити мене з кола акторів цієї принизливої комедії». І кинувся до виходу. Двері зали засідань (Тронної зали царського палацу!) — величезні, залізні і масивні. Аби відкрити, Троцький потягнув їх щодуху. Двері попливли повільно і урочисто. Цієї миті потрібно було зрозуміти, що є двері, якими грюкнути не можна. Але Троцький у своєму збудженні цього не помітив і намагався щосили ними грюкнути. І вийшло так: украй знервована людина з козлиною борідкою борсається на дверній ручці у непосильній боротьбі з важкими і тупими дверима...

8 жовтня Троцький надсилає до Політбюро листа, що поклав початок гострої внутріпартійної дискусії. На засіданні «трійки» (вже у грудні) Каменєв, виклавши своє бачення дискусії (були розколи, в багатьох парторганізаціях голосували «за і проти» троцькістської опозиції і рахували голоси), запитав Сталіна: «А ви, товаришу Сталіне, що ви думаєте з цього питання?» — «А, — говорить товариш Сталін, — з якого саме питання?» (Дійсно, питань на нараді було піднято багато). Каменєв, прагнучи сягнути рівня Сталіна, говорить: «А щодо питання, як завоювати більшість у партії». «Знаєте, товариші, — дуже повільно говорить Сталін, — яка моя думка щодо цього: я вважаю, що абсолютно не важливо, хто і як у партії голосуватиме; але що надзвичайно важливо, це — хто і як підраховуватиме голоси». Навіть Каменєв, який вже повинен знати Сталіна, виразно відкашлюється... Він так і не зрозумів, з ким має справу, і це коштувало йому життя.

Іншого день Сталін викликає до себе у кабінет помічника, Амаяка Назаретяна, і довго з ним радиться. Назаретян виходить із кабінету досить кислий. Але він людина слухняна. Того ж дня постановою Оргбюро він призначений завідуючим партійним відділом «Правди» і стає до роботи. У «Правду» надходять звіти про збори партійних організацій і результати голосувань, особливо у Москві. Робота Назаретяна дуже проста. На зборах такого-то осередку за лінію ЦК голосувало, скажімо, 300 осіб, проти — 600; Назаретян переправляє: за ЦК — 600, проти — 300. Так це і друкується у газеті. І так по всіх організаціях. Звичайно, осередок, прочитавши у «Правді» помилковий звіт про результати їхнього голосування, протестує, телефонує у «Правду», добивається відділу партійного життя. Назаретян ввічливо відповідає, обіцяє негайно перевірити. З перевірки з’ясовується, «що ви абсолютно маєте рацію, сталася прикра помилка, переплутали у друкарні, вони дуже переобтяжені; редакція приносить свої вибачення, буде надруковано виправлення». Жодних виправлень не було надруковано — щодо жодного осередку. Назаретян буде 1937 року розстріляний Сталіним — навіщо такий свідок?».

• З РОЗДІЛУ 6.

«У БІЛЬШОВИЦЬКИХ ВЕРХАХ»

«Мені довелося подумки розділити володарів Росії на три різні групи: перша — Ленін і Троцький — фанатики догми; вони домінували у роки 1917—1922, але зараз вже представляли минуле. При владі і в боротьбі за владу були дві інші групи, не фанатики догми, а практики комунізму. Одна група — Зінов’єва і Каменєва, інша — Сталіна і Молотова. Для них комунізм був методом завоювання влади, що виправдав себе. Зінов’єв і Каменєв були практиками користування владою; нічого нового не винаходивши, вони прагнули продовжувати ленінські способи. Сталіни і Молотови стояли на чолі апаратників, які поступово захоплювали владу, аби нею користуватися; як зараз говорять, групи «бюрократичного переродження» або «звиродніння» партії. Для обох груп, що представляли сьогодення і майбутнє партії і влади, питання про благо народу ніяк не стояло і його навіть незручно було ставити».

* * *

Окрім солідного об’єму інформації (що вимагає, зрозуміло, критичного до себе ставлення), книга Бажанова дає важливі уроки. Один із них (перефразовуючи Вождя): абсолютно не важливо, хто і що говорить про демократію і європейський вибір, але дуже важливо, хто і як рахує голоси і призначає суддів!