У ПОШУКАХ РIЧКИ КАЯЛИ
Закінчення. Початок див. на стор. «Україна Incognita», № 216
А тепер я представлю читачам карту-схему, на якій показано, як розвивався похiду Ігоря Святославича за моєю власною гіпотезою.
Дійшовши до Ізюму, перейшовши убрід Сіверський Донець, обігнувши курган, дружини Ігоря вступили в половецький степ. Темрява почала згущатися, від’їхали вони кілометрiв зо два, хтось обернувся, тихо прохрипів: «О Русская земля! Уже за шеломянем еси!». Позаду ще вимальовувалися контури довгого кургану, гора Кременець (така її нинішня назва). Прискакали розвідники, повідомили князю, що бачили половецький дозор, що також їх помітив і поскакав у степ.
Ігор приймає рішення напасти на половців, поки не встигнуть ті зібрати швидко сили великі. Цим і потрібно скористатися. Але не повернули вони ліворуч, не пішли до лігвища грізного хана Кончака, — нема чого дарма звіра злити, та й так, з моральної точки зору, якось незручно на нього нападати й меч піднімати. Як не як, а ріднею незабаром буде хан. І повернули вони праворуч, на сакму, і коням легше, і з душі начебто камінь хто зняв. Туди і професор В. Г. Федоров війська русичів спрямував. I я з ними на своїй кобилці пегій їду. Одягнений як і всі, з червленим щитом, зі списом гострим і мечем.
Тихо навкруги. Ніч надворі. Зірки яскраво на небі миготять, світло місяця на щитах наших виблискує. Моторошно трохи, але не сам же я половецьким степом їду. Поруч дружки мої. Мінька з нашого посаду, Оська торгаш, той ніяк у купці вибитися хоче, от і подався сюди, розбагатіти бажає, а праворуч Феодул дрібоче на жеребці своєму, женитися надумав, нареченій подарунків привезти дорогих...
Ледь збруя деренчить, коні іржуть, широко вишикувалася дружина наша, весь степ перегородила. Ховрашки зрідка посвистують, над головою чорний птах пролетить.
Йдемо ми і не занадто повільно, і не занадто швидко. Не скакати ж нам галопом назустріч ворогу, не поспішати ж нам до самого Дніпра, за вододіл той, по якому Муравський шлях проходить. Ні, наш князь не дурень, щоб лізти так далеко в половецький степ. І не поскаче він і до Самари. Що ми там забули? Чого це коней морити та й себе теж. Ми зранку рознюхаємо, де отут селища половцiв, здобич багату візьмемо і відразу ж назад повернемо, поки супостати не прочухалися. Отут уже і зоря займатися стала. Дозорні наші прискакали, доповіли князю, мовляв, так і так, бачили ми за річкою, за Сюурлієм, половецькі війська, вежі там стоять, вдарити б по них.
Перешикував рать свою в бойові порядки князь Ігор, розгорнулися русичі обличчям до Сюурлію (Береке), до бою приготувалися. І моя кобилка сюди скаче, задихалася трошки, з ніздрів уже пара валить, відстали ми з нею трішечки від головних сил наших. Почула і вона за рікою коней тих, жеребчиків половецьких, заклично заіржала, і собі туди ж блиснула, кокетливо вибрикуючи.
А з лівого флангу вже на половців поскакав князь Святослав зі своєю дружиною. З правого флангу вже кинулися з диким лементом до ріки ковуї. Перекинули вони супротивника, той почав тікати, за ним русичі навздогін. А князь Ігор витримує зі своїм полком стрій, поруч з ним і князь Всеволод з військом стоїть, напоготові вони, стежать за ходом битви. Навіть, як і було заздалегідь домовлено з молодими князями, вони трохи ближче до «Дону Великого» відходять.
Пізно ввечері з багатою здобиччю останнім повернувся до основних сил князь Святослав зі своєю дружиною. Втомилися всі, коні сильно втомилися. То до одного поселення поскачуть, там візьмуть здобич, то до другого, то до третього.
Ігор не наполягає. «Е, де наша не пропадала,— думає князь.— Либонь і цього разу пощастить. Онде і біля Хірії в тім році складалося не все вдало. А здобич там взяли гарну, розбили половців. Я сам розбив їх, без інших князів. І отут здобич непогану взяли. Коли що, встигнемо до броду повернутися, звідси до нього верст 25 буде, не більше. А то і навпростець рушимо до «Дону Великого», той десь поруч, у якихось 5 — 8 верстах звідси...». Заночували вони десь біля Каяли-річки (біля Береки), між нинішніми селами Грушеваха і Велика Камишеваха. А ранком побачили — зі всіх сторін кочівники оточили їх. І кого тільки тут не було! І в першу чергу князь Ігор вирішив вдарити в тому напрямку, звідкіля вони сюди вночі прийшли, надумав до Донця прорватися.
Але встояли кочівники, їх з тієї сторони було дуже багато, одне кільце прорвали дружини русичів, інше, але за ним і третє було, і з боків стяглися туди половецькі війська. І почався знову бій, вже не на життя, а на смерть. «С зараниа до вечера, с вечера до света летят стрелы каленыя, гримлют сабли о шеломы, трещат копиа харалужныя в поле незнаеме, серед земли Пловецкыи». Спробував князь Ігор прорватися в іншу сторону, вдарив у південному напрямку, здригнулися кочівники, назад відійшли. Ще вдарили туди русичі, і знову кочівники відступили далі вглиб половецького степу. А з півночі насідають інші, тіснять дружини князя Ігоря в степ, від Сюурлію відганяють, у безводдя заманюють, вимотують сили руських воїнів.
Увесь день йшла битва, всю ніч у степу стояв дзенькіт мечів, стогони поранених, передсмертні крики убитих. Вранці половецькі війська, що насідали з півночі, послабили свій натиск, і вони утомилися. Туди русичі стали напирати, спрага їх мучила — до Сюурлiю знову ближче б просунутися. І здригнулися половці, сталі відходити назад. Русичі знову туди напирають, з усіх сил пробиваються, хочуть вгамувати спрагу неймовірну і коней напоїти.
Вже здаля прохолодою річковою повіяло, «море» вони побачили, озеро величезне. До нього повільно з боєм підходять, порятунок там свій бачать молодці князя Ігоря. Обличчя їх посвітлішали, духом постали. Але тут розступилися ті виснажені боями кочівники, а на русичів пiшло нове свіже військо половців, що підійшло години 3 — 4 тому від далеких стiйбищ і відпочивало в тій засідці у того «моря». І здригнулися ковуї, побігли, і завершили свіжі війська кочівників ту справу криваву, що була розпочата днем раніше, у суботу 11 травня.
Багато хто з русичів загинув впродовж цих днів, багато хто загинув й у неділю, 12 травня, тут вже, у того «моря», що біля Сюурлію було, багато хто потрапив у полон.
У цій гіпотезі, як мені здається, немає тих протиріч, якi зустрiчаємо в iнших. Все відбувається «помірковано», за принципом мінімуму енергії, як це і буває в природі. Ще, зрозуміло, у тих подіях був присутній і сам Його Величнiсть Випадок. Щось не так зробив наш князь Ігор, щось не так зробили його молоді князі, щось не так зробили і половці, але загальний підсумок усім відомий.
Коли історики досліджують маршрут дружин князя Ігоря, шлях його від Ізюму до місця битви, до Каяли- річки, то не враховують одну дуже важливу деталь — це переміщення самих половців, військ ханів від своїх стійбищ. Я якось спробував визначити — у якому місці вони усі могли б зібратися рано вранці 11 травня, якби виступили, приміром, у той самий час і пересувалися з однієї і тією ж швидкістю. А так воно, напевно, й було. Тому що не можна чекати від коня неможливого, тим більше, що дія відбувалася вночі. Це ж не скакуни мушкетерів Дюма, не три- чотири вершники по степу скачуть, тут тисячі воїнів пересуваються. Ось логіка моїх міркувань.
У четвер увечері, — коли дружини князя Ігоря стали переходити біля Ізюму брід на Сіверському Донці, дозорні кочівників виявляють їх і відразу скачуть до головного хана, до могутнього Кончака, до його основної ставки. Можливо вони знайшли русичів у 22.00. До стійбища Тор (м. Слов’янськ) не менш 45—50 км. Скакати половецькому дозорцю потрібно було вночі. Розбудили хана Кончака вже вранці. Ну, нехай трохи раніше, години в 3—4. «Військо русичів йде величезне! — лопоче ледве живий від того скаженого нічного скакання половець. — Багато їх, більше ніж комарів у степу!..».
Випив хан кумису чашу, прийшов до тями, бій вирішив дати русичам. В усі сторони гінців своїх послав, клич кинув, — сюди ведіть свої війська, хани мої вірні, сюди, до «Дону Великого»!
Не могли ж вони всі стихійно зібратися в одному районі степу? Та й у самому «Слові» сказано: «Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому слід править до Дону великого». І от поскакав один гонець від Кончака до задніпровських половців. Розташування стійбищ беремо за даними К. В. Кудряшова (див. його книгу, видану ще в 1948 році, «Степ половецький»), за матеріалами С. А. Плетньової, по роботах Б. А. Рибакова. Гонець прискакав лише в п’ятницю ввечері, а то і вночі. Половці швидко зібрали своє військо і виступили в дорогу о 2 годинi ночі. І тепер, якщо звернутися до гіпотези професора М. Ф. Гетманця, то ці сили могли підійти до Макатихи не раніше вівторка, ну нехай у понеділок. Але аж ніяк не в суботу вранці. А вони там уже були, у суботу вранці!
Трохи краще виглядає справа з гіпотезами В. Г. Федорова і Б. А. Рибакова. Але тут уже повинне запізнюватися військо самого хана Кончака. Не можна припустити, що воно одразу ж почало просуватися за раттю Ігоря, як тільки вивідач доповів Кончакові про перехід Донця русичами. Тоді реальнi терміни пересування сил половців.
Але місцем, у якому зберуться майже одночасно всі половецькі війська різних угруповань, буде саме район неподалік від Береки, від «мого» Сюурлію.
