Українська інтелігенція: прицільне знищення

«Родина Старицьких — чи не найкращий приклад того, як ряд інтелектуалів нового типу, об’єднаних спільною метою творити щось корисне й вічне для Батьківщини, лишає по собі не тільки неоціненні надбання, а й кривавий слід від безперервних утисків та репресій»

Вражаючий злет української культури кінця XIX — початку XX стст. було зумовлено бажанням кращої частини народу оволодіти своїм минулим та врешті-решт почати керувати майбутнім. З’явилося розуміння: не можна віддавати власну долю до рук чужинців за духом, які ніколи повністю не розуміли й не зрозуміють українців. Однак обмежена та боязлива влада, що не могла витримати, а точніше — контролювати людей, здатних мислити, мала звичку їх безжально знищувати. Саме тому розвиток української еліти тих часів було жорстоко та непоправно перервано.

Прогресивними учасниками українського відродження стали відомі роди Лисенків, Косачів, Старицьких, представники яких засвоїли європейський досвід та досвід своїх попередників і творили нову українську культуру, допомагаючи всьому народові рухатися вперед і бути достойним учасником світового культурного діалогу. Закономірно, це була така еліта, яка в будь-які часи мала повне право називатися мозком і ядром нації, її провідником.

Родина Старицьких — чи не найкращий приклад того, як ряд інтелектуалів нового типу, об’єднаних спільною метою творити щось корисне й вічне для Батьківщини, лишає по собі не тільки неоціненні надбання, а й кривавий слід від безперервних утисків та репресій.

Ірина Стешенко — онучка Михайла Старицького та донька діяча Центральної Ради Івана Стешенка — стала останньою представницею славетного роду, який після її смерті 1987 року припинив своє існування. Вона (одна з небагатьох Старицьких, що не зазнали фізичної розправи) окреслила період перших арештів як «ходіння по муках». Перебувши війну в Казахстані й повернувшись невдовзі до Києва та поринувши в літературно-театральне життя міста, Ірині Стешенко вдалося зберегти матеріали родини, що відтепер як музейні фонди допомагають пізнати та зрозуміти правдиву історію. Онучка Михайла Старицького плідно співпрацювала з Театром Леся Курбаса, але після арешту останнього більше почала займатися перекладацькою діяльністю. Вона працювала виключно з оригіналами й дуже обурювалася на пропозиції перекладати з російської на українську, наприклад, Гі де Мопассана. Ірина Стешенко зуміла зарекомендувати себе найпродуктивнішим інтерпретатором творів Вільяма Шекспіра, переклавши шість його п’єс. Проте вже в 1970-х роках була виключена зі Спілки письменників України за «співпрацю з дисидентами».

Долі ж інших представників її родини склалися куди трагічніше...

Михайло Старицький помер 1904 року. Він був не лише батьком і дідусем, а й духовним наставником майбутніх Старицьких-інтелектуалів. Наталія Грабар, виконавець обов’язків завідувача Музею Михайла Старицького в Києві, відгукується про видатного представника української культури як про особистість творчу та багатогранну: «Талановита людина талановита у всьому. Він виявив себе як поет, письменник, драматург, перекладач, громадський діяч, був одним із засновників професійного «Театру корифеїв». До того ж є свідчення сучасників, що він чудово малював». Активно діяти на ниві рідної культури Михайло Старицький почав в 60-ті роки XIX ст., коли було видано Валуєвський циркуляр, потім — Емський указ — найбільш загрозливі документи для української мови. Власну першочергову місію він вбачав у обороні національної ідеї від ворожих посягань, тому, активно працюючи сам, намагався передати наступникам свої знання, здобутки та неоціненний досвід.

Діти Михайла Старицького продовжили справу батька і знайшли своє покликання в різних галузях. Найстарша донька драматурга, Марія Старицька, була талановитим театральним педагогом та, маючи професійну акторську освіту, стала першою жінкою в Україні, яка здобула звання заслуженого професора й заслуженої артистки. Друга донька Михайла Старицького — Людмила Старицька-Черняхівська — визначна письменниця та надзвичайно активний суспільний діяч. Оксана Стешенко, наймолодша донька письменника, займала активну громадську позицію, крім того, писала багато творів для дітей. Син Юрій, за фахом юрист, співпрацював із Центральною Радою та опікувався проблемами біженців.

Онуки Михайла Старицького теж зробили свій значний внесок у розвиток української культури. Вероніка Черняхівська як здібна перекладачка знала досконало англійську, французьку, німецьку мови, писала власні поезії. Ярослав та Ірина Стешенки підтримали традиції родини. Ярослав був знаним бібліографом, авторитетним серед українських книгознавців того часу. А Ірині довелося займатися й акторською, й перекладацькою діяльністю. Для всіх представників славетного роду було властивим володіти багатьма мовами.

«Батькові українського театру» (як пізніше Михайла Старицького називатиме Іван Франко) «пощастило», якщо можна так висловитися, не побачити жахіть, які випали на долю його нащадків. Адже з 1917 — 1918 років розпочинається крутий поворот у житті родини: усе летить шкереберть, що й стає точкою відліку трагедії Старицьких.

1918 року було вбито Івана Стешенка — зятя Михайла Старицького. Найбільше ця особистість відома загалу як перший міністр освіти УНР, за сприяння якого відбувалися: реорганізація української освіти, перекваліфікація педагогічних кадрів, проведення курсів з українознавства та історії України. Палкий прихильник усього рідного, Іван Стешенко намагався робити все можливе для становлення справжньої, а не маріонеткової державності. Однак життя цієї людини перервалося раптово й нещадно. Довгий час не було відомо, хто саме й чому скоїв це вбивство, інсценувавши його як пограбування (син Стешенка, Ярослав, свідчив, що це було зовсім не пограбування, адже всі цінні речі залишилися при батькові). Лише через п’ять років Сергій Єфремов пролив трохи світла, записавши у своєму щоденнику: «Дізнався страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його — Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка — не зрозуміти» (Єфремов С. Щоденники. С. 45).

1929 року, коли розпочався процес Спілки визволення України, заарештували Ярослава Стешенка, а також усю родину Черняхівських: Людмилу Старицьку-Черняхівську, її чоловіка Олександра та доньку Вероніку. Це був показовий процес, що відбувався в Харківському оперному театрі: на нього могли потрапити всі охочі, він активно висвітлювався в пресі. На лаві підсудних тоді були кращі представники української інтелігенції, яким інкримінували план відновлення УНР, контрреволюційну діяльність та антирадянську пропаганду. Родину Черняхівських заарештували через знайомство з Симоном Петлюрою (адже діяльність СВУ пов’язували з його іменем). Шляхом погроз та інших методів впливу звинувачених змусили зізнатися у сфальсифікованих злочинах, пообіцявши, що нікого не буде засуджено до смертної кари. Справді, одразу після процесу нікого не стратили, але згодом їх усіх фізично знищили.

Переслідування Ярослава Стешенка розпочалося 1921 року. Спочатку його на кілька днів затримали через підозру в участі в антирадянському молодіжному угрупованні, а 1923 року він пробув кілька днів у камері за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації. 23 липня 1929 року Ярослава знову заарештували: саме в цей час він плідно працював над дослідженням історії української книги та книжкової графіки. Через кілька років відбувся його повторний арешт, а вже 1937 року його засуджують ще на п’ять років таборів і вивозять на Колиму. Моральний стан науковця під час заслання промовисто ілюструє лист до родини: «Мої дорогі й добрі родичі, звертаюсь до Вас з великим проханням — не уривати зі мною стосунків, бо зрозумійте, що в становищі, в якому я зараз опинився, це дуже тяжко. Прошу писати мені докладно й регулярно листи про всі подробиці та дрібниці вашого особистого життя та українські новини. Чому мені нічого не пише Орися (Ірина Стешенко)? Я не припускаю думки, що вона боїться мати стосунки зі своїм братом, до того ж вона сама чудово знає, що він перебуває тут цілком безневинно».

Тернистою була доля й Вероніки Черняхівської. Її заарештували в Києві восени 1929 року і перевели до харківської в’язниці на Холодній горі. Та несподівано в січні наступного року випустили. «Аж страшно робиться, коли придивишся до сучасного життя, — така безчесність і безпринципність, що просто диво. Що вийде з нового покоління — це ж будуть не люде, а якісь чудовіща. І, головне, сама прекрасно бачу, що старі колони — чесність, правда, право повалились; на їх руїнах безсоромно танцюють і богохульствують або спекулірують їхніми обломками. Найкращих убито. Ціле прекрасне, творче, сильне покоління знищене, остались виродки. Більш старші люде все-ж приємніші од молодих: у ніх хоч трохи зосталось чогось людського...» — пише у своєму щоденнику Вероніка, аналізуючи тогочасні реалії. У 30-х роках її вдруге заарештували, звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. Це пов’язували з її шлюбом з німцем Теодором Геккеном, хоча вона й розірвала їхні стосунки після повернення в Україну. Розпорядженням Київської судової трійки її засудили до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконали 23 вересня 1938 року. Наталія Грабар розповідає: «Батькам про це нічого не сказали. Людмила Старицька-Черняхівська намагалася хоч щось дізнатися про долю дочки. Їй сказали лише, що вона нахабно себе поводила і її на десять років заслали до Сибіру. Після цього мати Вероніки роздобула список всіх таборів, де могла перебувати її донька. До кожного з них відправляла посилки. З усіх таборів посилка поверталася, а з одного не повернулася, тож Людмила Михайлівна вирішила, що Вероніка там, і поїхала до Сибіру. Звичайно ж, доньки вона там не знайшла». Сама Людмила Старицька-Черняхівська також трагічно загинула на початку 40-х років, коли розпочалася нова хвиля репресій. ЇЇ з сестрою, Оксаною Стешенко, звинуватили в симпатіях гітлерівським військам. Через наступ німецької армії розгляд справи відклали, а жінок відправили етапом до Казахстану. Дорогою Людмила Михайлівна померла, а її тіло викинули з вагона. Оксана Стешенко загинула невдовзі після прибуття на місце заслання. Згодом, після перегляду справи, було визнано, що її сфабрикували, й жодних підстав для арешту насправді не існувало.

Юрія Старицького теж не оминули переслідування, рятуючись від яких він змушений був поїхати в Сочі. Але гоніння не припинилися, тож Юрій утік до Сухумі, де його слід остаточно губиться. Точна дата його смерті та місце поховання й понині невідомі.

Марія Старицька не була репресована. Вона з жахом спостерігала за всім, що відбувалося з родиною, й, не витримавши нервового напруження, 1930 року померла від серцевого нападу.

«Таким чином за те, що родина Старицьких працювала у напрямі піднесення національної самосвідомості, національної ідеї, розвитку української культури, її як найкращих представників інтелігенції в 30-ті роки було знищено», — підсумувала трагічну долю українських інтелектуалів в період сталінських репресій Наталія Грабар. Найболючішим у цій трагедії є те, що було знищено найкращих представників української еліти, а будь-який народ без еліти дуже легко деградує.