Віч-на-віч із генієм

Українофобія, яка дедалі нахабніше й самовпевненіше «розправляє крила» на нашій таки землі (а ця саркастична іронія історії аж ніяк не є непереборною карою Божою, а являє собою цілком законний наслідок нашої благодушності, тупої байдужості та сліпоти!), набуває вже абсолютно чітких ознак шевченкофобії. Втім, цій хворобі стільки ж років, скільки «в Україні і не в Україні сущими» знане ім’я Шевченка. І не «звитяжний пасквілянт, шевченкознавець» Бузина, тут виступає першопроходцем — працювали на цій ниві постаті незрівнянно масштабніші: починаючи з великого критика Віссаріона Григоровича Бєлінського, високопоставлених православних ієрархів Російської православної церкви дореволюційних часів і закінчуючи сучасними «лицарями» Русского мира. Всім їм Шевченко був і залишається однаково ненависний.

І зрозуміло, чому це так. Бо геніальний поет є олюдненим узагальненим символом України, нашого історичного шляху, національного характеру та української душі. Ба більше — він (якщо прочитаний і пізнаний!) є гарантом нашої державної та національної самодостатності — істинної запоруки величі України. Казенні, ритуально-порожні «почесті», що їх вимушено віддають Шевченкові щороку, 9 березня, високопоставлені чиновники, в жодному разі такою запорукою не є.

Отже, Шевченко і через півтора сторіччя після смерті не залишає людей байдужими. Бо він — вище виправдання існування України в цьому грішному земному світі (точніше, не він сам, а розуміння сенсу його життя та його ідей). І в жодному разі суперечки навколо особистості та творчої спадщини великого Кобзаря не є абстрактними, загальноакадемічними дискусіями — бо йдеться не тільки про Шевченкову честь, а й про персональну честь кожного з нас. А щоб прокласти тут дорогу до істини — треба йти до Шевченка, збагнути його добу, його біль, його мрії, його любов і ненависть. Інакше матимемо справу не з реальним генієм, з його злетами й випробуваннями, а з вигаданим кумиром — і даватимемо підстави для лукавих, фарисейських закликів українофобів: «Не треба творити з Шевченка ікону!». Найкращий же спосіб пізнати Шевченка справжнього, розпочати діалог з ним — це, крім, безперечно, вивчення його поетичної та прозової спадщини (і «Щоденника»), також уважне прочитання його листів. Шевченкова епістолярна творчість — не тільки цінне джерело для його життєписів, а й унікальна можливість відчути, наскільки щирою, відкритою («нелукавою», використовуючи Шевченкове слово) була ця людина, наскільки безмежним був простір його духовних інтересів, якою несхибною була її воля та любов до України («Моя бедная Родина» — хай не видасться читачеві сентиментальним цей вислів; за ним, воістину криється вулканічний гнів!). Із цих листів, які писав автор у холодному «болоті» Петербурга й у розпечених пісках Новопетровського укріплення, на рідних українських теренах і на далекій чужині, постає не «іконописний», не сфальшований, не оббріханий українофобами — справжній Шевченко. Він не потребує захисту — якщо пізнати його як слід, він сам здатен ще не раз уберегти Україну. І шкода, що епістолярна спадщина поета, якщо порівнювати з «Кобзарем», ще й досі залишається не цілком оціненою: у радянських зібраннях творів зазвичай друкувалися схвалені цензурою «вибрані» листи. Отже, читачу, давайте разом перечитаймо уривки з найцікавіших листів генія. Якщо вони й потребують коментарів, то лише мінімальних.

1. Із листа до Броніслава Залеського, 10 лютого 1857 р., Новопетровське укріплення:

«Для душ сочувствующих и любящих воздушные замки прочнее и прекраснее материальных палат эгоиста. Эта психологическая истина непонятна людям положительным. Жалкие эти положительные люди. Они не знают совершеннейшего, величайшего счастия. Рабы, лишенные свободы, и ничего больше».

2. Із листа до Варфоломія Шевченка, родича. 2 листопада 1859 р., Петербург:

«Ще ось що: може, Харитя (дівчина, що до неї сватався Шевченко. — І.С.) скаже, що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки; а гордості та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки».

3. Лист до Варфоломія Шевченка, 7 грудня 1859 р., Петербург:

«Тепер о Хариті. Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті (яку Шевченко мріяв збудувати, але за життя так і не збудував... — І.С.)! З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку. Так-то, брате мій! Друже мій єдиний!» (Цікаво, як ці слова поєднуються з міфом про «Шевченка-денді», який так уперто чомусь поширюють деякі «модерні» журналісти та письменники? — І.С.).

4. Лист до Броніслава Залеського, 8 листопада 1856 р., Новопетровське укріплення:

«Недавно мне пришла мысль представить в лицах евангельскую притчу о блудном сыне, в нравах и обычаях современного русского сословия. Идея сама по себе глубоко поучительна, но какие душу раздирающие картины составил я в моем воображении на эту истинно нравственную тему. Картины с мельчайшими подробностями готовы (разумеется, в воображении), и дай мне теперь самые бедные средства, я окоченел бы над работой. Я почти доволен, что не имею теперь средств начать работу. Мысль еще не созрела, легко мог бы наделать промахов. А в продолжение зимы обдумаю, взлелею, выношу, как мать младенца в своей утробе, эту бесконечно разнообразную тему, а весной, помолясь Богу, приступлю к исполнению хотя бы то в собачьей конуре».

5. Лист до Михайла Щепкіна, 10 лютого 1858 р., Нижній Новгород:

«Друже мій єдиний! Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам-таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай: коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся».

6. Лист до Варвари Рєпніної, 25—29 лютого 1848 р., Орська фортеця:

«Вчера я не мог кончить письма, потому что товарищи солдаты кончили учение, начались рассказы, кого били, кого обещались бить, шум, крик, балалайка, выгнали меня из казарм, я пошел на квартиру к офицеру (меня, спасибо им, все принимают как товарища), и только расположился кончить письмо, и вообразите мое мучение, хуже казарм, а эти люди (да простит и им Бог) с большой претензией на образованность и знание приличий, потому что некоторые из них присланы из западной России, боже мой! неужели и мне суждено быть таким? Страшно! Пишите ко мне и присылайте книги».

27 февраля. «Теперь самое тихое и удобное время — одиннадцатый час ночи. Все спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо мое — не правда ли, картина во вкусе Рембрандта? Но и величайший гений поэзии не найдет в ней ничего утешительного для человечества».

28 февраля. «Да заменим уныние надеждой и молитвой. Странно! Прежде, бывало, я смотрел на природу одушевленную и неодушевленную как на совершеннейшую картину, а теперь как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки? А я так дорожил им! Так лелеял его! Нет, я, должно быть, тяжко согрешил перед Богом, коли так страшно караюсь!».

7. До Андрія Лизогуба, 11 грудня 1847 р., Орська фортеця:

«Просив я Варвару Ніколаєвну, щоб мені книжочок деяких прислала, а тепер і вас прошу, бо, опріч Біблії, нема й однії літери. Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера, або «Одиссею», перевод Жуковського, то пришліть ради розп’ятого за нас, бо, єй-богу, з нудьги одурію (пізніше Шевченко наполегливо просив надіслати і томик творів Лермонтова. — І.С.) Послав би вам грошей на все сіє, так дасьбі, до шеляга пропали».

8. До Павла Гессе, чернігівського, а потім київського цивільного губернатора, 1 жовтня 1844 р. Петербург:

«История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. И все это никем до сих пор не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлеклись, забыв свое родное, не знаю; мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалось краше Швейцарии и всех Италий. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям, — должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я, как член ее великого семейства, служу ей ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины».

9. До Андрія Лизогуба, Орська фортеця, 22 жовтня 1847 р.:

«Добродію і друже! На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий — посадили в каземат в Петербурзі, а через три місяці я опинився в Орской крепости в солдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже, воно так. І я тепер точнісінькій, як той москаль, що змалював Кузьма Трохимович (персонаж оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «Салдацький патрет». — І.С.) панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзар! Позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! Бодай нікому не довелося так гуляти, а що маємо робить! А тепер мені строжайше запрещено рисовать і писать (окроме писем), нудьга, та й годі; читать — хоч би на сміх одна буква, і тії немає. Броджу понад Уралом та... ні, не плачу, а щось ще поганше діється зо мною».

10. До Варвари Рєпніної, 24 жовтня 1847 р., Орська фортеця:

«Теперь прозябаю я в киргизской степи, в бедной Орской крепости. Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрепанного, небритого, с чудовищными усами — и это буду я. Смешно, а слезы катятся. Что делать, так угодно Богу... И при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы то ни было и писать, а здесь так много нового, киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнаженные серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнью своею удваивают тоску... И я все-таки почитаю себя счастливым в сравнении с Кулишем и Костомаровым: у первого жена прекрасная, молодая, а у второго бедная, добрая старуха мать, а их постигла та же участь, что и меня, и я не знаю, за какое преступление они так страшно поплатились» (цікаво порівняти це з класичним віршем з «Кобзаря» («Н. Костомарову»):

...Дивлюсь: твоя, мій брате, мати
Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!

11. До Андрія Лизогуба, 7 березня 1848 р., Орська фортеця:

«Не будемо журиться, а будемо молиться, ще те лихо далеко, а всяке лихо здалеку страшніше, як то кажуть розумні люде».

12. До Осипа Бодянського, Новопетровське укріплення, 1 травня 1854 р.:

«Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести «Слово о полку Игореве» на наш милий, на наш любий український язик. Достань, будь ласкав, та передай одному козачині, що до тебе під’їде, а той вже перешле мені. Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи (козацькі. — І.С.), получив я їх всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи. Чи нема і тебе якого-небудь завалящого ледащички екземпляра летописи Величка, якщо маєш, то оддай сьому козачині, а він мені перешле її, а я о твоїм здравії Богу помолюся».

13. До Броніслава Залеського, Новопетровське укріплення, 9 жовтня 1854 р.:

«Во всех отношениях человек необходим для человека».

Чому Україна, її народ так небесно піднесли постать, твори й самий дух Шевченка? Чому саме він, ніколи не будучи іконою — ми бачимо це з листів, — став пророком і символом нашої нації? Бо він був генієм, який ніс у собі оту Іскру Божу? Це справедлива, але не повна відповідь. Річ у тім, що ця Іскра Божа, ніби Земля навколо Сонця, оберталася під впливом однієї космічної пристрасті — Любові. Любові до України (не міфічної — реальної, хоча свого часу навіть з’явилася солідна праця «Шевченко як міфотворець»; більше того, те нібито «міфічне», що Шевченко бачив у ній, Вітчизні, не раз уже матеріалізовувалося). Любові до людей, особливо до «малих сих», незалежно від того, до якої нації вони належать. Ця любов була, подібно до біблейських пророків, нещадною — не раз він кидав гірку правду в обличчя своєму народові, не принижуючи його і себе лестощами. Але ця любов була такою ж, як і та, що колись створила світ і саму Україну. Тому вона не згасне повік.