Він окрилив наш славень

«...20 листопада 2013 року в Парижі завершила роботу 37-ма сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО.

Окрім включення до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, «члени конференції ухвалили також позитивні рішення щодо запропонованих Україною інших ювілейних дат: 150-річчя від дня народження Павла Грабовського, 150-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського, 200-річчя від дня народження Михайла Вербицького» (повідомлення в пресі).

...Дуже прикро, що мало знають про спадщину Михайла Вербицького. Вона не обмежується виключно музикою до гімну «Ще не вмерла Україна», а це прекрасні твори, про які у нас ніхто не знає».

Студент Львівської державної академії ім. М. Лисенка Андрій Лехтерєв

Історія гімну України, за спогадами сучасників, розпочиналася так.

Восени 1862 року на вечірці у Павла Чубинського сербські студенти, котрі навчалися в Київському університеті св. Володимира, заспівали патріотичну пісню «Жие Сербие», де за приспів були слова: «серце бие и кров лие за нашу слободу». Усамітнившись на якийсь час у сусідній кімнаті, господар вийшов звідти з папером, де був вірш, який починався словами: «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля». Юнаки тут же проспівали його на вже готовий мотив.

Це були часи, коли Європою прокотилася хвиля революційних заворушень. Польське повстання 1830-1831 рр. було потоплено в крові, й серед народів, які боролись за своє визволення, став дуже популярним написаний у стилі мазурки марш Яна Генріка Домбровського. Цей племінник останнього короля Речі Посполитої Станіслава Другого Августа Понятовського після третього переділу Польщі, здійсненого 1795 року Росією, Пруссією та Австрією, через два роки під протекторатом Наполеона Бонапарта створив легіон із безправних емігрантів, які жили в Італії. Згідно із задумом генерала, він мав відвоювати польську незалежність, але багатьом із легіонерів довелося придушувати повстання чорношкірих рабів у французькій колонії Сан-Домінго (Гаїті), і небагато з них дісталися Батьківщини: якщо не полягли в боях із повстанцями, то вимерли від тропічних хвороб. І все-таки слова цього гімну «Іще Польща не згинула, коли ми живемо, Що нам чужа сила взяла, Шаблею відберемо...» на текст Юзефа Вибіцького з приспівом «Марш, марш, Домбровський, З землі італійської до Польщі...» вселяли оптимізм і справляли велике враження на сучасників. У такому стилі Людевіт Гай, один із натхненників хорватського національного відродження та автор першої граматики цієї мови, створив «Пісню хорватів», а словацький поет Само Томасік написав свої уславлені «Гей, Слов’яни», що були гімном Югославії в 1944-2003 рр. Болгарський поет Ніколо Жиков створив не менш знамениту версію цієї пісні «Шуми Марица», яка була гімном Болгарії в 1886-1944 рр.; угорський етнограф Даніель Тур написав пісню «Ще Угорщина не вмерла». Тож не дивно, що слова «Мазурки Домбровського» вплинули й на текст Павла Чубинського: такі тоді були часи. Між іншим, через три місяці після того, як було створено вірш «Ще не вмерла Україна», в Польщі вибухнуло Січневе повстання, і «Марш Домбровського» став його національним гімном...

Текст Павла Чубинського також певний час співали в стилі народного польського танцю — мазурки. Потім музику до нього написали такі корифеї, як Микола Лисенко та Кирило Стеценко, але автором її судилося стати скромному отцеві з маленького підкарпатського села.

Народився Михайло Вербицький 4 березня 1815 року в селі Явірнику-Руському біля Перемишля в родині греко-католицького священика. Батько його помер, коли хлопчику минуло десять років, мати вдруге вийшла заміж і перестала цікавитися дітьми від першого шлюбу. Далекий родич по матері єпископ Іван Снігурський забрав братів Михайла і Владислава до Перемишля.

Ця постать одного із засновників «Просвіти», людини дуже освіченої, з європейським світоглядом, гідна того, щоб про нього бодай коротко розповісти.

В якому стані тоді була в Галичині видавнича справа, можна судити з того, що вчителі від руки переписували букварі. Отримавши дозвіл на заснування української друкарні, Снігурський створив цінну бібліотеку. багату на стародруки, і налагодив масовий випуск підручників для народних шкіл. А ще він був великим меценатом — українським авторам виплачував щедрі гонорари з власних кишень, започаткував фонд допомоги вдовам, сиротам та бідним студентам. Його зусиллями раніше провінційний Перемишль став українським культурним центром.

Оцінивши музичний талант хлопчиків, Іван Снігурський запросив із Чехії відомого композитора Алоїза Нанке, щоб належно їх підготувати. Завершував свою музичну освіту Михайло Вербицький із чеським композитором Францішком Лоренцом, який давав йому уроки безплатно. В репертуарі хору, який організував Іван Снігурський, були не тільки церковні хорали, а й твори Гайдна та Моцарта, а також музика М. Березовського і Д. Бортнянського. Багатоголосся останнього й сформувало музикальний світогляд Михайла Вербицького, котрий, маючи винятково красивий голос, співав у кафедральному соборі Івана Хрестителя. Замість традиційної відстороненості, беземоційності він прагнув наповнити церковні хори щирістю і теплотою.

Його молодший брат Владислав, теж обдарований чудовим альтом, обрав військову службу, де трагічно загинув у молодому віці.

Михайло, як тоді належало, мав продовжити шлях свого батька, але вибір кар’єри священика для нього був не найкращим: життєрадісний, темпераментний, з активною життєвою позицією, він тяжко сприймав систему навчання, орієнтовану тільки на церковні потреби.. Про його вдачу свідчить такий епізод: навчаючись у Львівській духовній семінарії, куди вступив 1833 року, він через тяжку хворобу на одинадцять тижнів потрапив до семінарської лікарні й опанував там гру на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом; численні твори, які він написав для нього, набули великої популярності в галицькому домашньому музикуванні. Його «Поучені гітари» стало по суті першим навчальним посібником такого плану в цілій Україні.

Два роки по тому мусив кинути навчання в духовній семінарії, бо закохався в австрійку Барбару Сервер, з якою одружився у двадцять один рік. Сімейне життя не принесло йому щастя, бо дружина після народження первістка невдовзі померла, і він залишився із сином-немовлям на руках. Як удівець знову вступив на третій курс цього закладу і... незабаром був виключений за порушення дисципліни. Та все одно духовне начальство мусило віддати належне музичному таланту Вербицького, запросивши його на посаду хорового диригента й учителя, де він перебував до 1846 року, після чого в Перемишлі якийсь час працював канцеляристом.

Тільки 1852 року Михайло Вербицький висвятився на священика, якийсь час переїздив з однієї парафії на іншу, аж доки осів у селі Млинах Яворівського повіту. Дерев’яна церква, в якій він правив, збереглася й донині.

Однак мистецтво завжди було в його житті найбільшою цінністю, і він прагнув у ньому досягнути висот. Коли наприкінці сорокових років у галицьких містах і маленьких містечках налагодилося театральне життя, Вербицький починає писати музику для вистав, щоб адаптувати чужоземні сюжети до українського колориту. Йому належать увертюри до «Гриця Мазниці, або Мужа заманеного» — досить довільної варіації на теми п’єси Жана-Батіста Мольєра «Жорж Данден», «Жовніра-чарівника» за Іваном Котляревським, музика до «Верховинців» Юзефа Коженевського — польського драматурга, чия творчість тісно пов’язана з Україною.

Через музику він популяризує твори українських поетів: пише «Жаль» на вірші Маркіяна Шашкевича, «Поклін» на теми Юрія Федьковича, «На погибель» і «Тост до Русі» на тексти Володимира Стебельського. Паралельно Михайло Вербицький створює повну Літургію на мішаний хор, яка й сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України, а його «Ангел вопіяше» та інші композиції дуже скоро стають уславленими.. Уже будучи священиком, створює такі літургійні шедеври, як «Єдинородний Сине», «Святий Боже», «Алілуя» — цей твір у народі не без підстав називають козацьким, — та інші. А ще він пише багато композицій на теми українських народних пісень, полонези, вальси... І це — на старенькій фісгармонії, бо до кінця віку великий український композитор через матеріальну скруту на фортепіано так і не розжився. За тридцять років композиторської діяльності він заробив дуже скромну суму грошей, однак це не заважало йому радіти, виводячи власну музику «на люди». «Гітара — то мій фортепіян і моя жінка», — так він жартував.

1864 року керівництво новоствореного театру «Руська Бесіда», звернувшись до місцевої творчої інтелігенції, оголошує конкурс на п’єсу, написану народною мовою і з народного життя. М. Вербицький пише музику на «Підгіряни» за текстом Івана Гушалевича. Хори, що їх він створив для цієї мелодрами, наближали її до опери, а лірично-драматичні жіночі пісні «Чого лози похилились», «Чи я тебе, Олю» виконуватись як народні. Цей етап стає для нього поворотним. Лише за життя композитора вона була втілена на сцені сімдесят разів, протримавшись до кінця Х1Х століття, в перекладі російською мовою йшла навіть у Петербурзі та входила до репертуару корифея українського театру Марка Кропивницького. «Руська Бесіда» багато гастролювала по містах і селах Галичини, пробуджуючи національну свідомість.

Під впливом поезії Тараса Шевченка всією Україною прокочується хвиля національного піднесення, сягаючи Галичини. Своєю оригінальною кантатою на Шевченків «Заповіт», призначеною для соліста, симфонічного оркестру і двох хорів — мішаного й чоловічого М. Вербицький відкрив нову епоху в розвитку хорової музики.

Як сталося, що саме мелодія Михайла Вербицького окрилила наш славень? Тут не обійшлося без того, що називають помилкою — але якою ж благодатною вона виявилася!

На початку шістдесятих років польська молодь, а за нею й українська перейнялися патріотичним піднесенням. Носили конфедератки, ботфорти, вишиванки, козацькі шапки — бракувало тільки бойової пісні. Гімн «Руської ради», який починався словами «Мир вам, браття», не мав належного революційного пафосу. Польське повстання 1863 року було потоплене в крові, і його учасник Павлин Свєнцицький нелегально дістався Галичини, привізши з собою четверте число львівського журналу «Мета», в якому до вірша «Ще не вмерла Україна» були додані Шевченкові поезії «Лічу в неволі», «Мені однаково», «Весело сонечко ховалось» та іншими. М. Вербицький сприйняв «Ще не вмерла...» як Кобзарів твір, бо він нагадав йому Шевченкові рядки: «не вмирає душа наша, не вмирає воля» і надихнувся на створення музики... спочатку для голосу в супроводі гітари: автограф дійшов до наших днів і зберігається в рукописному відділі Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, переданий місцевим товариством «Станіславський Боян». Більше того, він сам виконав її, сидячи на сходах приміщення гімназійної громади в Перемишлі.

Попри хронічну матеріальну скруту, Михайло Вербицький все життя залишався веселим, товариським і дуже безпосереднім. Ось які спогади залишив про нього молодший на двадцять років Сидір Воробкевич: «Був вельми симпатичним та поважним. Гарного лиця, веселої вдачі та взірцевого характеру. Хоч у глибині його душі ховалося чимало смутку і скорботи, око його завжди дивилося весело на людей та світ Божий. І слушно чинило: що кому з того, якби дізнався, що воно ночами не раз заходилось пекучою сльозою...» Мав і учнів — досить відомих свого часу композиторів Віктора Матюка, Порфирія Божинського, Ореста Синкевича, які щиро захоплювалися його талантом.

Пізніше було створено і хоровий варіант на слова Павла Чубинського — дивовижне поєднання урочистості й щирості, в мелодиці якого було щось від старовинних кантів і псалмів. Вперше ця композиція прозвучала 1 липня 1864 року, знову ж таки в Перемишлі на день святого Івана Хрестителя; пізніше у Львові хор виконав пісню «Ще не вмерло Запоріжжя», і вона так сподобалася, що глядачі вистави аплодували авторові стоячи. 1885 року цей твір увійшов до збірника русько-українських квартетів «Кобзар», і тут уже було зазначено навіть ім’я автора тексту — Павло Чубинський.

А історія нашого славня тривала.

1939 року він був законодавчо закріплений ухвалою сейму Карпатської України, котра проіснувала недовго; у період створення Української Народної Республіки виконував функції загальнонаціонального гімну, на початку ХХ століття його слова переклали кількома іноземними мовами, зокрема німецькою. За часів Радянського Союзу гімн «Ще не вмерла Україна» було заборонено, але 1966 року він прозвучав зі сцени у виконанні популярного тоді кубанського хору як давня козацька пісня, а поет і краєзнавець Іван Варавва навіть включив його до збірника «Пісні козаків Кубані». Із 17 вересня 1991 року Українське радіо розпочинає свої передачі виконанням тоді ще просто пісні, а 5 грудня вона пролунала на засіданні, присвяченому підсумкам Всеукраїнського референдуму у виконанні уславленого хору ім. Г. Верьовки під керівництвом А. Авдієвського. 15 січня 1992 року Верховна Рада ухвалила музичну редакцію славня України, а слова його затверджено «Законом про гімн» 6 березня 2003 року. Перша його строфа тепер така: «Ще не вмерла України і слава і воля».

...Помер великий композитор, священик і громадський діяч 7 грудня 1870 року на п’ятдеcят п’ятому році життя від онкохвороби, страждаючи від браку грошей на лікування. Ніхто із засобів масової інформації не відгукнувся на цю сумну подію, хоч за життя він у народі був дуже популярний: його твори виконувались разом з оперою Моцарта «Тит» і Буальдена «Біла дама». Похований біля церкви, в якій служив, певний час його могила була занедбана, і тільки 1936 року коштами сільської громади і студентського хорового товариства «Бандурист» на ній було встановлено пам’ятник. Покров із нього було скинуто в присутності 500 шанувальників — могло б приїхати і більше, та не дозволила польська поліція...

Є щось символічне в тому, що слова до нашого гімну написав поет Павло Чубинський, уродженець Наддніпрянщини, а музику — галичанин Михайло Вербицький, котрі є представниками територій з різним історичним досвідом. Це промовисте свідчення соборності українських земель. «Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а у Львові й Бескидах голос лунає», — ось так про тяжіння до возз’єднання українських земель писав Пантелеймон Куліш 1863 року в листі до редактора львівської газети «Слово».

Спадщина М. Вербицького досі не тільки не осмислена, а й навіть не встановлена. І хоч би як склалась її доля, але можна стверджувати напевно, що вона дуже вагома: близько сорока церковних композицій, тридцять хорів світського змісту, дванадцять оркестрових рапсодій, вісім симфонічних увертюр, два полонези та чимало солоспівів, не кажучи про музику до двадцяти драматичних вистав. Працюючи в річищі Д. Бортнянського, цей великий композитор створив свій неповторний стиль: скромний священик із підкарпатського села став одним з основоположників української композиторської школи.

Ось як оцінює його Станіслав Людкевич: «Михайло Вербицький — піонер української музики в галицькій Україні, найбільший після Бортнянського духовний та хоровий композитор, перший наш симфонік, перший галицький плідний оперетист і останній композитор гітарист. З його постаттю пов’язаний символ нашого національного відродження в Галичині».

Попри все, сьогодні музика Вербицького стала рідкістю: вона не звучить у концертних залах, її мало в інтернет-просторі. Тільки раз — 11 грудня 2010 року симфонічні твори цього великого українця було виконано у Львівській обласній філармонії. Об’єднання українців у Польщі до 140-річчя смерті композитора видало диск із музикою М. Вербицького і двотомний альбом про його творчий шлях.

В Україні на це не знайшлося коштів, що честі нам не робить.