ВОСКРЕСІННЯ ІВАНА МАЗЕПИ

Писати Миколі Івановичу було важко. Історику було вже далеко за 60, він переніс нещодавно два інсульти та внаслідок стрімкого погіршення зору став наполовину сліпим. Костомаров відчував, що життєпис Мазепи — то, можливо, його остання праця (так воно і сталося: через 2,5 роки після початку публікації розділів книги в журналі «Русская беседа», у квітні 1885 року видатний вчений помер).

Але тим непохитнішою була його воля: створивши біографію гетьмана, проклятого офіційною імперською ідеологією та історіографією, завершити грандіозну галерею історичних портретів великих людей України (а протягом багатьох десятиліть до того Микола Іванович описав життя Ярослава Мудрого і Володимира Великого, Богдана Хмельницького й Данила Галицького, Петра Могили та ПавБрюховецького, Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича...) Тепер настала черга Мазепи. Цю книгу М. Костомаров мусив будь- що закінчити. І він зробив це, віддавши їй останні сили.

«Стежити за думками великої людини є наука найбільш цікава», — писав колись Олександр Пушкін. Ця думка є особливо слушною в нашому випадку: видатний історик (а Костомаров був, крім того, наділений і рідкісним даром художника слова; він був талановитим прозаїком, поетом і драматургом) взявся написати про видатного українського політика, найбільш суперечливу постать національної історії Івана Мазепу. Фактично це був перший науковий твір про Мазепу в імперській Росії. Становище М. Костомарова було тим більш складним, якщо врахувати його політичні переконання в молоді роки та попередній життєвий шлях нашого земляка.

Микола Іванович ніколи не був кабінетним педантом, який байдуже дивиться на катаклізми навколишнього світу. В 40-i роки ХIХ ст. він мріяв про створення рівноправної демократичної федерації слов’янських республік, куди б гідно увійшла і вільна Україна. Ним була написана «Книга буття українського народу», де, зокрема, так викладаються події після Переяславської ради 1654 р.: «Скоро побачила Україна, що потрапила у неволю, вона, по простоті своїй, московський це все одно, що ідол та мучитель» (відчувається, що автор вмів просто і ясно викладати свою історичну концепцію, чи не так?). А ось оцінка Петра I: «поклав сотні тисяч козаків у канавах та на їх кістках побудував собі столицю» (примітна близькість такого підходу до шевченкового!).

Відомо, що за участь у Кирило- Мефодіївському братстві, де він сподівався сприяти втіленню у життя своїх демократичних політичних поглядів, Костомаров розплатився роком ув’язнення у Петропавлівській фортеці та сімома роками заслання до Саратова. Лише «милостивий» дозвіл Олександра II дав ученому змогу повернутися до Петербурга; лише 1856 р. влада дала санкцію: «друкувать, але суворо цензурувать» Костомарова. Міністр народної освіти вважав, що історика не можна допускати до викладання в університеті, а працювати йому там можна «хіба що бібліотекарем». Для обрання Миколи Івановича екстраординарним професором Петербурзького університету знову ж таки потрібна була особиста згода самого імператора Росії.

Отже, всесвітньо відомий історик та письменник, свого часу «помилуваний» владою, взявся писати про постать, можливо, найстрашнішу для цієї влади. Причому писати уперше («Полтава» Пушкіна — це все ж художній твір; зустрічаємо образ Мазепи і у блискучій поемі Рилєєва «Войнаровський»).

Жанр праці Костомарова своєрідний: це — не сухий історичний трактат, а, швидше, художньо-документальна історична біографія, причому помітно, що автор, при всьому його феноменальному володінні історичними джерелами (а їх сотні; це — документи українських, польських, шведських, московських архівів), має і чітко сформований людський образ гетьмана. При максимально точному, на рівні тодішніх історичних знань і цензури, викладі фактів, дуже помітна у М. Костомарова орієнтація на морально-етичні цінності — причому часто не з позицій часів І. Мазепи, а з часів самого автора! В цьому полягає величезна сила історика, але в цьому ж і його слабкість.

Почавши практично відразу розповідь з обрання Мазепи гетьманом (1687 р.), Костомаров тим самим конкретизує тему свого дослідження: це не взагалі життя Мазепи, а Мазепа при владі.

І автор не може обминути вічну проблему: влада, мораль і народ (про це писали ще великі римляни Светоній і Тацит). Він дає таку коротку характеристику головної риси українського гетьмана: «Дивовижне уміння влізати усім в душу». Так було завжди, на думку історика, протягом усіх 20 років гетьманування Івана Степановича. Мазепа, вказує Костомаров, «прагнув заздалегідь усунути тих, від кого він міг очікувати шкідливих для себе інтриг, але, не знаюне хотів допускати на себе докорів у несправедливості. Тому він вчиняв дволично: тим же самим людям явно сприяв, а таємно чорнив їх наклепами, на той випадок, щоб забезпечити за собою довіру в Москві. Коли ці люди надумають шкодити йому».

Це був суворий моральний вирок (а водночас і точний аналіз політичних прийомів гри не тільки XVIII ст.!). Але це — лише один із аспектів проблеми. Адже майже відразу після цього автор наводить красномовні факти, що свідчать про те, наскільки взагалі доноси та інтриги були характерні для політичної атмосфери Московського царства того часу й України як його складової (зокрема, проти Мазепи мало не щотижня надходили доноси особисто царю). Те, що гетьман у цій ситуації вдавався до аналогічних прийомів, свідчить тільки про одне: він майстерно вмів боротися за владу. Головне питання: для чого ця влада, власне, була йому потрібна?

Думка Костомарова тут нещадна для Мазепи і нагадує, швидше, вирок. Вчений пише: «Гетьман Мазепа как історична особа не був представником жодної національної ідеї. Це був егоїст у повному розумінні цього слова. Поляк за вихованням та способом життя, він перейшов до Малоросії і там зробив кар’єру, догоджаючи, як ми бачили, московській владі і зовсім не зупиняючись ні перед якими аморальними шляхами». Інакше кажучи, думка автора в цілому така: влада потрібна була гетьманові винятково для задоволення власних амбіцій. Слід додати, що той образ царя Петра I, що його подано у книзі, значно привабливіший і морально, і політично, ніж оцінки того ж самого царя М.І. Костомаровим у «Книзі буття українського народу», наведені вище.

Треба визнати, що над видатним істориком у даному разі не могли не тяжіти загальноімперські політичні установки про «зрадництво» Мазепи. Подібного роду ідеологеми неминуче й підсвідомо впливають на творчість навіть найбільших знавців минулого — це було так і в Давньому Римі, і у ХХ ст., це залишалося у силі навіть і у демократичних країнах з набагато терпимішою цензурою, ніж у імперській Росії ХIХ ст.

Але характерно, що навіть в умовах заборони самої української мови (не кажучи вже про українські державницькі ідеї; не забуваймо про час виходу книги про Мазепу: вже 6 років діяв варварський Емський указ!) М.І. Костомаров визнав за необхідне включити в свою працю таку думку: «Наступна історія показала, що російська влада ще менше, ніж російські історики, оцінила в цій справі (перемога над шведським королем Карлом XII. — І.С .) здоровий глузд малоросійського народу та послугу, що її він надав Російській державі... Зрада Мазепи залишила надовго, якщо не назавжди, підозру російської влади на малоросійцарювання Петра щодо Малоросії спостерігалась обережність, яка переходила неодноразово у насильство. Наступник Мазепи, Скоропадський, був до того обмежений недовірою верховної влади, що мусив терпіти порушення своїх прав, наданих йому законом».

Описавши в лаконічних, але точних виразах систематичне обмеження, а згодом і знищення української державності у XVIII ст., М.І. Костомаров підсумовує: «Чи здійснені були такі зміни на користь народу? Якщо і були, то мало, навпаки, з політичних міркувань прийнято було відоме правило: «Поділяй і владарюй»... Малоросія, нарівні з усією Росією, піддалася надовго усій мерзоті кріпосництва, від якого полегшилась лише в недавні часи». Якщо врахувати обставини часу, то ці слова видатного історика та письменника варті багато чого!

Будь-який читач, що зараз знайомиться з працею М.І. Костомарова, звичайно, не може уникнути питання: а як оцінювати її з позицій сучасної історичної науки? Проблема тим більш актуальна, що в Росії і зараз дуже часто використовують постать гетьмана Мазепи як доказ «шкідливості», «злочинності» та «безперспективності» «українського сепаратизму» (читай: прагнення народу створити свою державу).

Як здається, головне тут в тому, щоб чітко відокремити особисті риси Івана Мазепи від тієї політичної лінії на незалежність, яку він уособлював. Навіть якщо забути про ті благодійні справи гетьмана (будівництво храмів, шкіл, лікарень, величезні суми, що він давав на допомогу бідним), на які не зроблено акцент у книзі М.І. Костомарова, навіть якщо слідом за істориком не забувати, що гетьман володів сотнею тисяч селян в Україні, 20 тисячами селян в суміжних з Україною землях Росії (а це — так), то питання слід сформулювати саме таким чином: «Чи означає соціальна та етична обмеженість поглядів Мазепи неправдивостi справи незалежності взагалі?» Тим більше, що зараз ми куди краще, ніж читач епохи Костомарова, обізнані з кричущими фактами насильства царського режиму тієї доби (поголовне знищення жителів Батурина, ув’язнення гетьмана Павла Полуботка, викрадення в Габмурзі небожа гетьмана Андрія Войнаровського тощо).

Але слід сказати і про інше. Постать гетьмана Івана Мазепи неймовірно складна і драматична й зовсім не потребує ідеалізації і тим більше міфологізації (як це певною мірою відбувається в Росії нашого часу з образом Петра I). Діячів нашої історії варто сприймати і знати такими, якими вони реально були, а зовсім не в межах чергової чорно-білої легенди. І тут неоціненну послугу (при уважному і критичному прочитанні) може надати книга славетного вченого, історика, нашого земляка Миколи Івановича Костомарова.