Вибір на все життя

1845 року, коли Тарас Шевченко закінчував Академію мистецтв у Петербурзі, йому виповнилося 32 роки. Це був поважний вік, щоб зайнятися солідною справою, яка стала б сенсом усього життя. Перед ним, уже знаним художником і поетом, постав вибір. Можна було відшукати квартиру в північній столиці й продовжувати займатися малярством, адже на його ілюстрації художніх творів Г.Ф. Квітки-Основ’яненка та повістей М.В. Гоголя звернули увагу петербурзькі видавці. А після ілюстрування книг «История Суворова» та «Русские полководцы» російського письменника та історика М.О. Полєвого, які гравірувалися в Англії, про нього заговорили вже як про відомого художника. Однак, пов’язати назавжди своє життя з похмурим, задушливо-кам’яним Петербургом йому, який виріс серед пишної української природи, здавалося нестерпним. Певно, що сюди додавалась і гіркота від тих неприхильних рецензій, зокрема, В.Г. Бєлінського на його «Гайдамаків», де ставилося під сумнів існування української мови, мови його народу.

Був й інший вибір: їхати на батьківщину. А якщо так, то слід було поклопотатися про місце служби — адже в Росії, починаючи від часів Петра I, кожен, хто належав до неподатного стану, повинен був служити згідно з табелем про ранги. У його відпускній, виданій поміщиком П.В. Енгельгардтом 1838 р., зазначалося, що Т. Шевченко може вибрати «род жизни, какой пожелает». Отримання атестата на звання некласного художника з історичного й художнього живопису 22 березня 1845 р. автоматично переводило його саме до такої соціальної категорії. Академія мистецтв користувалася привілеєм — її випускники наділялися правом вступати на службу за власним бажанням.

Отже, щоб повернутися до України Тарас Шевченко повинен був обрати таку службу, яка давала б йому кошти на життя, адже він не мав земельної власності. Хотілося, звичайно, аби служба співпадала з його професійними інтересами. Друзі кликали до Києва, який завдяки розташованим тут канцеляріям київського військового, подільського й волинського генерал-губернаторів ставав адміністративним центром Правобережного регіону, а відкриття університету перетворювало його на значний науковий центр, де розгорталася масштабна наукова діяльність, чутки про яку перевершували будь-які сподівання. Тут можна було відшукати місце служби, де можна сподіватися на закордонне відрядження для вдосконалення своєї художньої майстерності. Що ж являв собою Київський університет на той час?

На відміну від інших російських університетів, заснованих згідно зі статутом 1804 р., Київський був створений значно пізніше. Засновував його окремим указом Микола I від 8 листопада 1833 р. для надання, перш за все, вихідцям із шляхетних станів Київської, Подільської та Волинської губерній російської за змістом і характером освіти. Якщо перші університети наслідували європейські зразки корпоративної автономії з принципом обрання на посади, із свободою викладання та науковим пошуком, то Київський наділявся іншою моделлю. Він був повністю залежний від держави й мав завдання зміцнити лояльність місцевої еліти до російського монарха та утвердити імперську присутність у краї, який нещодавно входив до складу Речі Посполитої. Участь аристократії й шляхти в Листопадовому польському повстанні 1830 р. призвела до того, що, створюючи Київський університет, влада взяла за зразок німецькі університети з бюрократичним контролем державних інституцій за навчанням і викладанням в імперських інтересах.

Відкриттю університету передувало масове закриття 245 шкіл, заснованих на польській освітній традиції, зокрема Волинського (Кременецького) ліцею. Ці навчальні заклади відігравали вирішальну роль у відродженні польської ідентичності в Правобережному регіоні України. Після недовгої суперечки про місце його перебування — Орша чи Київ — перевага була віддана Києву, якому верховна влада надавала нового, сакрального значення як колишньому центру православ’я. Оскільки звідси поширилося християнство, то перетворення міста в освітній центр з імперською ідеологією мало стверджувати право Росії на «київську спадщину» та насаджувати думку про торжество історичної справедливості. Саме тому Київський університет, на відміну від інших університетів Росії, отримав назву Імператорський університет Святого Володимира в Києві. Канонізований князь, який увійшов в історію об’єднувачем земель Київської Русі та її хрестителем, символізував утвердження російської освіти в полонізованому краю.

Університет діяв на основі спеціально для нього складеного тимчасового статуту 1833 року, згідно з яким усувалося внутрішнє самоврядування університету, на відміну від статуту 1804 року. Київ лише до 1835 був методично-виховним центром тільки-но створеного однойменного навчального округу (1832 р.) у складі Чернігівської, Київської, Подільської, Волинської й Полтавської (з 1839 р.) губерній. Очолював округ не ректор університету, як було перед тим, а державний чиновник — попечитель, якого за погодженням із міністром народної освіти призначав імператор. Ректор університету підпорядковувався міністру народної освіти й попечителю навчального округу. Внутрішнє управління здійснювала рада в складі ординарних й екстраординарних професорів під головуванням ректора. Скасовувався університетський суд і автономні юридичні права членів університетської корпорації. Ректор обирався на два роки радою університету й затверджувався царем. Професори й ад’юнкти обиралися радою, як і декани факультетів, і затверджувалися міністром. Уряд сподівався, що набутий досвід управління шкільними закладами в Правобережній Україні слугуватиме реформуванню вищої освіти, що передбачалося здійснити 1835 року.

Для новоствореного університету було залучено матеріальну базу та інтелектуальний потенціал Волинського ліцею й Віленського університету, а також кошти, які зібрала шляхта Київської губернії 1805 року, державні кошти, що виділялися на проектовані Інститут правознавства в Києві та ліцей у Орші, та пожертви купця П.Г. Демидова. До Києва були перевезені різні наукові колекції й бібліотеки Волинського ліцею, Віленських медико-хірургічної й духовної римо-католицької академій та університету. Наляканій придушенням повстання громадськості було нав’язано ідею, згідно з якою університет мали сприймати як дарунок російської влади й, зокрема, безпосередньо Миколи I. Згідно з офіційним актом Волинський (Кременецький) ліцей не закривався, а переростав в університет.

При відкритті він мав один факультет — філософський з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями, 1835 року відкрито юридичний, 1841 р. — медичний. Університетський курс був розрахований на чотири роки. Мета його заснування визначила одну з характерних рис: гуманітарні дисципліни політизувалися й набували ідеологічної ваги. Науково-дослідницькі завдання відсувалися на задній план, а перевага віддавалася вихованню та навчанню майбутніх чиновників для державної служби.

Натомість активізації наукової діяльності університету сприяли засновані в Києві кілька наукових товариств, котрі за задумом уряду повинні були утвердити державну політику культурного зміцнення імперської присутності в краї, а також обґрунтувати правові підстави його включення до складу імперії на основі історичних джерел, пошук та активізація яких набули першочергового значення. На їхній основі слід було вписати Київ і «Юго-Западный край» в історичну канву від Київської Русі до імперії Романових.

Курс було взято на підготовку кадрів урядової бюрократії та вчителів для Правобережної України, бо лояльність місцевих мешканців польського походження та сполонізованих чиновників не викликала в імперії довіри. Правом вступу до університету наділялися лише випускники гімназій та православних семінарій, а ті учні, які закінчили приватні школи й займалися вдома, такої можливості позбавлялися. Крім своєкоштних студентів, також передбачалося навчання 50 осіб казенним коштом, які повинні були шість років прослужити за призначенням уряду чиновниками й учителями. Зокрема студенти юридичного факультету ставали чиновниками місцевих установ, здатних зайнятися впорядкуванням польських земель. Для цього радою університету були внесені зміни у викладання римського права. Кількість відведених для нього годин зменшувалася, натомість збільшувалася кількість часу для викладання місцевих законів, необхідних для майбутніх правників, якi працюватимуть у судових установах краю. Для цього засновували з 1842 року кафедру цивільних і межових законів.

Отже, перший студентський набір 1834 — 1835 років не виправдав сподівань влади, бо серед студентів більшість становили вихідці з Лівобережжя, а не Правобережжя, як планувалося спочатку. Не зовсім співпала її позиція й із сподіваннями професури, не було єдності й з настроями громадськості.

Серед професорського складу спершу переважали найбільш лояльні викладачі Волинського ліцею. Лише три кафедри через брак відповідних кадрів посіли українці й росіяни: М.О. Максимович (російська словесність), В.Ф. Цих (загальна й російська історія, статистика), О.М. Новицький (філософія). Після виявлення осередку «Співдружність польського народу» Шимона Конарського та арешту студентів польську професуру було звільнено з Київського й переведено впродовж 1838 — 1839 рр. в інші навчальні заклади, а сам університет березня 1839 року був закритий майже на рік.