Високе чоло генія

У літературі часто зустрічаємо відомості про перебування І. Франка в Одесі в 1909 році. Хоча в цих згадках переважає натхненний тон, прагнення уславити генія української культури, більшість авторів не забувають підкреслити, що на той момент І. Франко був важко хворий. Часто це можна зрозуміти як наголошення на те, що І. Франко лише лікувався в Одесі, спілкувався з вузьким колом українських діячів, і нічого більше. На цьому грали українофоби під час гальмування процесу встановлення пам’ятника генію в Одесі, мовляв, «він же тут нічого не робив!». Дарма що їхнім головним символом є німецька імператриця, яка взагалі не була на території сучасної Одеси. Пасивні нотки у висвітленні перебування І. Франка в Одесі мають бути суттєво скориговані завдяки спогадам відомого українського діяча, в перших десятиліттях ХХ ст. мешканця Херсона, провідника Української революції у цьому місті Володимира Кедровського, які були вперше опубліковані в північноамериканській газеті «Свобода», а згодом у збірці «Обриси минулого» (Нью-Йорк, 1968).

За нашими спостереженнями, ці спогади залишилися маловідомими сучасним історикам Одеси й навіть франкознавцям. Вочевидь, це сталося не лише через важкодоступність діаспорного видання, а й через те, що текст про І. Франка «захований» у нарисі, присвяченому іншому видатному діячеві — Іванові Митрофановичу Луценку. Окрім дуже важливого повідомлення мемуариста про жваву участь І. Франка в засіданні авторитетного Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, що відбулося у стінах славетного навчального закладу (до речі, чим не привід встановити меморіальну дошку І. Франку на стіні одного з корпусів сучасного ОНУ ім. І. І. Мечникова. В інших етнополітичних умовах ця пропозиція не здавалася б такою фантастичною), спогади викликають інтерес згадками про низку провідників тогочасного українського національного руху: І. Луценка, С. Шелухина й особливо про маловідому зараз широкому загалу особу талановитого філософа, історика та політика Михайла Івановича Гордієвського, який, таким чином, відчув, певний вплив потужної постаті І. Франка.

Кожен із цих духовних послідовників І. Франка заслуговує на окрему біографію. Показовою є реакція на виступ галицького гостя присутніх, які, попри далеко не виключно український склад зібрання, одностайно визнали його велич. Цей штрих зайвий раз підкреслює готовність одеситів і на початку ХХ ст. визнавати здобутки української культури, силу української думки. Отже, проходячи чи зупиняючись після читання цього тексту біля пам’ятника І. Франку в Одесі, перехожі мають усвідомлювати, що на початку ХХ ст. франковий дух, як і український загалом, в цьому місті мав всі ознаки вітальності, поширення та тенденцію до поглиблення. Студенти та викладачі сучасного Одеського національного університету імені І.І. Мечникова мають глибше усвідомити зв’язок свого закладу з українським генієм. Нижче публікуємо повністю уривок зі спогадів В. Кедровського про перебування І. Франка в Одесі.

«Не пам’ятаю, чи це було в 1913-му, чи в 1914 році, напередодні війни, я вступив до І.М. Луценка саме тоді, як збирався він виходити з дому. Було вже над вечір.

— Невчасно прийшли, Володимире Івановичу,— зустрів мене Іван Митрофанович.

«Я зайду іншим разом, — сказав я, — а тепер піду до Сергія Павловича Шелухина, бо маю з ним дещо обговорити в справі виставки бджільництва в Одесі.

— Я властиво вибираюсь до нього, — відповів Іван Митрофанович. — Але ви не зможете з ним сьогодні говорити, бо він має бути на засіданні Філологічного товариства, а я маю посидіти у нього з хворим.

— От тобі й маєш! Хто ж у нього захворів: дружина чи, може, донька?

— Ні та, ні друга! До Одеси приїхав лікуватися Іван Франко і спинився у Сергія Павловича. Отже, я мушу ним заопікуватися.

— Коли так, то я також іду з вами. Тепер мене й києм не відіб’єте, бо маю нагоду побачити великого письменника, політичного діяча і вченого української землі.

— Якщо хочете, то ходим разом, але побачите ви не того, кого малюєте в своїй уяві. Побачите тяжкохвору людину, геній якої вже загас. Та нехай це вас не вражає: кожна людина мусить пройти аж до кінця путь, призначену їй при народженні.

Луценко говорив це щиро, з переконання. Він глибоко вірив у позагробове життя і був фаталістом. Уважав, що від своєї долі не втечеш, і те, що призначено кому в житті, те обов’язково сповниться. Вийшли з дому і Луценко продовжував развивати свою улюблену тему позагробового життя. Та я мало слухав його, бо вся моя істота була охоплена бажанням якнайскорше побачити Івана Франка.

Прийшли до С.П. Шелухина. Господар відчинив двері і, затримуючи нас у передпокої, сказав Луценкові, що він не хоче з хворим доктором Франком лишати свою дружину та доньку самих.

У кабінеті Сергія Павловича я побачив біля стола схудлу, очевидно, тяжко хвору людину. Відразу мене вразило його високе чоло, таке високе, що не пам’ятаю, чи я ще в кого таке бачив. Це був Іван Франко. Шелухин представив мене, на що Франко з трудом відповів: — Приємно позайомитися!

Тут я завважив, що руки його спаралізовані, притиснені до грудей, з якимись виразками на пальцях. Я насилу стримувався, щоб не заплакати над тяжкою недолею людини, яка оцими руками так багато вклала в духову скрабницю українського народу,

Франко запитав, куди Сергій Павлович поспішає. Коли почув, що на засідання Філологічного товариства, почав домагатися, щоб узяв його з собою. Шелухин старався переконати Франка, щоб лишився вдома, але він так уперся, що нарешті Шелухин погодився.

«Парним» візником поїхали ми до університету, до якого від дому Шелухина було недалеко. Увійшли до невисокої залі, де вже було понад сотку людей: університетських професорів, учителів середніх шкіл та різних членів товариства і гостей.

С.П. Шелухин був членом президії Філологічного товариства, а тому лишив І. Франка під опікою І.М. Луценка, а сам поспішив до президіяльного стола, бо вже був час розпочинати засідання. І.М. Луценко та І. Франко сіли в останньому ряді крісел, я трохи далі, де було вільне місце.

Темою викладу були «Початки народного епосу». Доповідачем був українець, професор Гордієвський. Говорив він жваво й цікаво. Та я мало слухав його, бо вся моя увага була звернена на Івана Франка, який уважно слухав кожне слово доповідача. Здавалося, І. Франко забув про свою хворобу і ніби весь перетворився: став бадьорим, живим, його очі заблищали, як у людини, яка чує й бачить щось надзвичайно цікаве.

Засідання підходило до кінця. Голова зборів запитав:

— Може хто з присутніх хоче на цю тему щось сказати?

У відповідь на це почувся голос Івана Франка:

— Прошу слова! — промовив він спокійним, твердим голосом по-російському.

Голова дав йому слово. Шелухин зблід, не знав, що робити, а Луценко старався стримати Франка від виступу. Але письменник, не звертаючи на нього ніякої уваги, чистою російською мовою почав:

— Тут ми чули доповідь про початки народного епосу. На мою думку, визначено їх неточно. Їх треба шукати за кілька соток, а то й тисяч років раніше — в «Книгах битія жидівського народу»...

Всі присутні обернулися в сторону Франка. А він далі розвивав свою думку, наводячи з пам’яті цілі сторінки з «Книг битія жидівського народу», з пам’яті цитував оригінальні тексти в старо-жидівській мові, а потім перекладав їх на німецьку й російську мови. Говорив яких двадцять хвилин, авторитетно, спокійно. Видно було, що його слова зробили велике враження.

Нарешті Франко скінчив. Грім оплесків укрив останні його слова. Голова зборів: «Хто це говорив?». Шелухин голосно відповів:

— Це говорив український письменник, поет, учений, доктор Іван Франко, що приїхав з Галичини.

Знову гучні оплески. Дехто хотів познайомитися з Франком, стиснути йому руку, але Луценко швиденько вивів його з залі, щоб дати хворому спокій. На вулиці я з Шелухиним приєднався до них. Але Франко рішуче домагався, щоб його повезли на берег моря.

Тут я розпрощався з ними, бо мав їхати на другий кінець Одеси, на Великий Фонтан, де спинився у віллі мого дядька, лікаря Олександра Кедровського.

Їдучи візником, я ввесь час був під враженням виступу Івана Франка. Потім довго не міг заснути. Перед очима все стояла постать генія, проблиск якого я бачив оце тепер. Хворе, немічне тіло ще ховало в собі сильну, велику душу. А ця людина могла б ще довгі роки творити цінності для свого народу й для цілого людства...»