Бути першопрохідцем

Доктор історичних наук, письменниця Марина ГРИМИЧ сміливо відкриває для українців нові обшири. Як у самій Україні (її роман «Клавка», найкраща книжка Book Forum у номінації «Сучасна українська проза», розповідає про літературне життя 40-х років минулого століття), так і поза її межами. Зокрема, саме видання Марини Гримич про українців Бразилії фактично започаткувало дослідження побуту цієї діаспори. Кого у Спілці письменників називали «самурай», у який спосіб бразильці прагнуть долучитися до наших обрядів і як українці вплинули на політику багатокультурності в Канаді — дізнавайтеся з інтерв’ю.

«ТОДІ БУЛА ЗОВСІМ ІНША ІЄРАРХІЯ ЖАНРІВ ЛІТЕРАТУРИ»

— Чому ви обрали саме 40-ві роки минулого століття?

— Спершу я хотіла написати про 1960 — 1970-ті, про які ще щось пам’ятаю з дитинства. Проте дитячих спогадів було замало, щоб написати роман. Тож потрібно було посилити їх документальними матеріалами. Для цього я читала мемуари, збирала інформацію в усних розмовах з очевидцями, пішла в Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України та взялася за фонд «Спілка письменників». Стала гортати матеріали, починаючи з 1930-х рр., і натрапила на пленум 1947 року, на якому відбувся розгром української літератури.

Там були також протоколи загальних зборів, де йшлося, зокрема, про те, як звільняли Максима Рильського з роботи (він був головою Спілки письменників). Можна було також почитати цікаві історії, як відбувалися засідання секцій прози, поезії. У Спілці тоді була зовсім інша ієрархія жанрів літератури. Наприклад, сьогодні дитяча література дуже популярна, а в радянські часи дитячий автор був певним чином «недописьменником». І ще багато чого я дізналася. Тож я читала все те й думала: якщо навіть я, що виросла в письменницькій сім’ї, цього не знаю, то значить, про це взагалі знає обмаль людей. А ми ж, письменники, якраз і прагнемо писати про невідоме. Тому цей пленум став для мене «золотою жилою». Звісно, писати про те виявилося дуже делікатною справою. Але оскільки твір сприйняли, то, здається, мені вдалося знайти форму, як це зробити найкраще.

— Ви згадали, що багато працювали з архівними документами. Чи були відкриття, які перевернули ваші звичні уявлення про літературу того часу?

— Так, багато. Для мене відкриттям було, що Андрія Малишка, лірика високого ґатунку (здавалося, що це мав би бути блакитноокий романтик, який живе у своєму світі поезії), у Спілці називали «скажений монгол» або «самурай». Бо він мав вузькі очі й запальний характер: якщо його щось не влаштовувало, він просто кидався у словесний бій. Мене це здивувало, тому що це була разюча різниця між ним як поетом і ним як людиною. От Максим Рильський, мені здалося, у житті був таким, як і в поезії: інтелігентним, поблажливим, начитаним, ерудованим.

Щодо пленуму мене вразило, як філігранно було організовано згори це брутальне нацьковування письменників одне на одного. І це ж треба було так під’юдити, створити цю атмосферу! Стільки бруду лилося з вуст письменників! Разом із тим цікаво було дізнатися, як люди виплутувалися з тієї ситуації. Це була велика драма.

І звичайно, серед найсильніших вражень від роботи над першоджерелами — історія про «самоварів», тобто інвалідів війни без рук і ніг.

«НАСТАВ ЧАС РАЦІОНАЛЬНО ПЕРЕОСМИСЛИТИ ЦІ ТВОРИ»

— Радянська література нерідко сприймається відокремлено, ми ніби намагаємося її відчужити від себе, ніби це не частина нашої історії. У вас такого немає. Яка роль у цьому особистого чинника?

— Я виростала в радянському середовищі, але мій батько був серед тих, хто підтримував шістдесятників. Він був головним редактором видавництва «Молодь», коли там публікувалися перші їхні книжки. Ясна річ, що ЦК йому в цьому всіляко перешкоджав. Зрештою, потім його звільнили з роботи з великим скандалом.

У моїй пам’яті лишилися випадки взаємовиручки між письменниками, українською інтелігенцією назагал. Зокрема, був такий звичай, коли забороненому письменнику, який сидів без копійки, видавець (тобто мій батько) давав заробити: він писав внутрішні рецензії, а підписувала їх інша людина (це був великий ризик). Іван Ющук не раз розповідав про це. Або інший випадок взаємопідтримки. Коли мого батька вигнали з роботи, він потрапив з інсультом у лікарню, ми з мамою сиділи без грошей. Якось прийшов до нас у гості один письменник, а коли пішов, то мама на вікні знайшла 100 крб. Це були величезні гроші. Такою тоді була підтримка — тихо, негласно, без піару.

Я виховувалася у середовищі «незгодних із режимом» і пригадую письменників, про яких ідеться в романі, уже дідусями й бабусями. Вони були різні. Одні підтримували радянські ідеї, щиро вірили в марксизм-ленінізм і в те, що партія усе робить правильно. Другі — ненавиділи систему, але хотіли вижити, тому й імітували якусь діяльність проти буржуазних націоналістів. Треті виступали відверто проти. Четверті відмовчувалися і таємно допомагали третім. Письменницька спільнота — це була дуже неоднорідна група людей. 

У текстах радянської літератури, які вводжу в сюжет роману, я намагаюся розкрити підтекст і підпідтекст. От ми дивимося на плакатне мистецтво, на картини того періоду, і нам цікаво. А подивімося ще раз на літературу соцреалізму. Так, вона не така, як сучасна. Її варто сприймати як історичне явище. Нам вона може не подобатися, але її потрібно вивчати, бо в неї теж є своя специфіка. СРСР завдав нам рану — українській мові, культурі, національній свідомості. Тепер вона починає потроху загоюватися, і настав час раціонально і спокійно, без істерики переосмислити ці твори з естетичного погляду.

— Поділіться, будь ласка, рецептом, як писати про історію цікаво?

— Я справді насичувала текст «Клавки» історичною інформацією, створила картинку тієї епохи. У цьому допоміг мій досвід доктора історичних наук — я антрополог і займаюся повсякденням. Щодо «цікаво», то інколи буває така розкручена тема, на яку хоч що ти написав би, книжку обов’язково куплять. Але це був не мій випадок, бо 1940-ві — малознані й непопулярні.

Кожен письменник має свою сильну сторону. Мені здається, моя полягає в тому, що вмію конструювати сюжет. І його наявність, з огляду на непопулярність теми, в цьому романі була принциповою. Потрібно було, щоб сюжет став «гачком», завдяки якому читачі зацікавилися б темою української літератури доби соцреалізму й письменницького середовища 1940-х.

ПІОНЕРАМИ ВИРОЩУВАННЯ ПШЕНИЦІ У БРАЗИЛІЇ БУЛИ УКРАЇНЦІ Й ПОЛЯКИ

— Щодо наукової діяльності. До вашої книжки про українців у Бразилії ця тема практично лишалася «білою плямою». Чи могли б ви детальніше розповісти про експедицію? Яка специфіка цієї діаспори?

— Експедиція була організована Центром українського та канадського фольклору імені Петра та Дорис Кулів при Альбертському університеті (Канада). Запросили до неї мене і ще кількох канадських дослідників, кожен із нас вивчав свою ділянку. Це був шалений ритм роботи: потрібно було за короткий період зібрати багато інтерв’ю, фотографій. Я ще опрацьовувала українську газету «Праця», що виходила в Прудентополісі. Було багато зустрічей.

Коли привезла цей матеріал, почала з ним працювати, то побачила, що дечого мені бракує, наприклад, я нічого не записала з фольклору. Тоді умовила чоловіка, і ми вдвох полетіли в Бразилію ще раз за власний кошт. У тій другій експедиції я шукала відомості, яких мені бракувало, і от нарешті підготувала книгу, що є не теоретичною працею, а прикладною. Моя мета була практична: зібрати матеріал, правильно його класифікувати, структурувати, описати і проаналізувати. Я вважаю, що це одна з найкращих праць мого життя, і пишаюся нею, оскільки це справді найперша наукова книга про українців у Бразилії. Мені приємно, що зараз з’являються нові дослідження португальською мовою, написані нащадками тамтешніх українців.

На відміну від нашої діаспори у Канаді, яка має просто розкішну наукову і мемуарну бібліотеку своєї історії і культури, у Бразилії такого немає. Чому? Предки українців Бразилії емігрували з Галичини в один і той же час і з тих самих сіл у кінці ХІХ ст., що й діди-прадіди українців Канади. Тільки одні їхали в Канаду, а інші — в Бразилію. І через сто років ми бачимо дві абсолютно різні діаспори. Одна багата, з великим впливом на прийняття політичних рішень владою, має дуже багато видатних людей, які змінили історію Канади. А в Бразилії — усе зовсім по-іншому, бо люди потрапили у бідніше середовище. Спершу їх відправляли на кавові плантації (потрібно розуміти, що Бразилія почала рекрутувати емігрантів з Європи, коли скасували рабство), але українці там не прижилися, бо це був не їхній клімат, вони хворіли, не любили вирощувати каву. Тому переселялися південніше, тобто туди, де холодніше, де клімат трохи подібніший до українського. 

До слова, зараз Бразилія є одним із великих експортерів пшениці. А піонерами її вирощування були саме українці разом із поляками. Зокрема, в штатах Парана, Санта-Катарина. І варто собі уявити, в яких умовах це здійснювалося: непрохідні ліси, які треба розчистити; стовбури такі, що потрібен був десь тиждень, щоб зрубати одне дерево. Спершу не могли викорчовувати коріння, тому сіяли між пеньками. А це ще значить, що орати між ними було неможливо, і все робилося вручну. Тож і виходить, що в Україні давно вже було орне землеробство, а в Бразилії українські селяни повернулися до ручного. Це страшні умови. Якщо у ХХ ст. в українців Канади вже були машини, ними вони їздили на елеватори, це були багаті люди, то у Бразилії вони ще порпалися в тих лісах.

«ДЕРЖАВА В ДЕРЖАВІ»

До них не доходила цивілізація. Наприклад, у дуже багатьох колоніях (тобто українських поселеннях) телевізор з’явився у 1990-х. З того часу й починаються асиміляційні процеси, бо до того вони жили патріархальним укладом і зберігали свою говірку, культуру, всі ці звичаї. Усе життя було українським. Коли ми, члени експедиції, приїхали, то з нами розмовляли українською мовою. І старе покоління, і середнє, і навіть діти. З одного боку, фольклористам, етнографам — як я інколи жартую — «чим гірше, тим краще», бо що більш патріархальною є громада, то більше стародавніх звичаїв зберігається, і ми радіємо, що знайшли такий безцінний матеріал. Проте, з іншого боку, це біда, що вони жили в тих умовах.

Утім, в українців Бразилії була дуже потужна сила — Греко-католицька церква (там вона називається Українська католицька церква). Орден василіан там створив фактично «державу в державі». У Прудентополісі був великий монастир, а по колоніях були також менші, там жили священики. Їм не можна було одружуватися, тому вся їхня робота була для людей. Вони сідали на коня, їздили від одної парафії до іншої, відбували служби в церкві, відспівували померлих, хрестили дітей, вінчали молодят, створювали школи в колоніях, і там викладали сестри-служебниці. А пізніше утворилося таке згромадження — катехитки. З одного боку, це було дуже консервативне середовище, але з іншого — вони підтримували українські традиції, бо всі служби Божі відбувалися українською, у школах навчали української мови. Пізніше ситуація змінилася.

Збереження українських традицій не означало їх «консервування». Я взагалі не люблю це слово щодо діаспор. Культура й далі розвивалася, тільки в іншому напрямі. А ще варто цінувати те, що вона збереглася. Бо якщо в Канаді асиміляція першого покоління емігрантів почалася у 1920—1930-ті роки, то в цих — тільки у 1980—1990-ті. 

«КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ СИЛЬНО ВПЛИНУЛА НА ВСІХ, ХТО ЖИВ НАВКОЛО»

— Могли б навести приклади трансформацій української культури?

— Наприклад, говірка. Ми знаємо, що в нас є суржик. Українці Канади мають свій суржик українсько-англійський, називається half-напів. У Бразилії так само існує українсько-португальський суржик. Цікаво спостерігати за тою говіркою: ти її спочатку не розумієш, потім розшифровуєш, вона тобі подобається, а згодом ти ставиш запитання на ній.

Щодо ритуалів, то маю сказати, що обрядова культура українців Бразилії сильно вплинула на всіх, хто жив навколо, на відміну від ситуації у Північній Америці. Українці приїхали у Канаду в своїх різнокольорових кожухах, вишиванках. І англійці-протестанти сприймали їх як відсталих людей. А бувало, казали їм: «Ви як індіанці, і всі ваші обряди — це якесь язичництво». Протестанти не розуміли, навіщо, наприклад, прикрашати домівки й церкву зеленим гіллям на свято Трійці. Там українцям було надзвичайно складно утриматися зі своїми обрядами.

У Бразилії все було по-іншому. Бразильці дуже прихильні до релігії. Їм, навпаки, усі ці українські обряди були настільки цікаві, що вони починали сприймати й імітувати те, що було в українців. Наприклад, мене здивувало, що в сучасній українській православній церкві в Куритибі лише близько половини вінчань здійснюється для українців. Друга половина — це неукраїнці, які вінчаються за українським обрядом. Я запитала, чому. А священик каже: «Бо в нас красиво». Бразильців вражає, коли вони заходять у церкву і бачать золото, ікони, рушники, цей пишний обряд...

Зараз у більшості церков службу починають проводити португальською мовою. Але сам обряд зберігається. Я була на одному весіллі змішаного подружжя (з боку нареченого прийшли бразильці). От потрібно ділити коровай, і сестра нареченого поспішала першою розрізати його, щоб взяти собі шматочок. До слова, там зберігся ще такий обряд, якого в Україні вже немає — затанцьовування короваю (чоловіки, найближчі члени родини, танцюють з короваєм). Але португальці теж хочуть брати участь у цьому дійстві. Їх захоплюють усі ці обряди. Усе, що я досі сказала, — це переважно про сільське населення Бразилії.

«ТА УКРАЇНЕЦЬ Я»

— А як підтримується зв’язок з Україною?

— Потрібно розрізняти, чи українці живуть у міському, чи у сільському середовищі Бразилії. Є міська інтелігенція, переважно португаломовна, але освічена, дуже сучасна, позитивно налаштована до України. Ці люди беруть участь у туристичних подорожах на історичну батьківщину, відвідують села, звідки походять їхні родичі. У такий спосіб вони компенсують свою ностальгію за Україною, за образом, який собі намалювали. Друга частина українсько-бразильської діаспори (набагато численніша) живе по селах, в далеких колоніях, це прості люди, багато з них незаможні.

Якщо в місті маленькі діти, які відвідують українські школи, знатимуть, як прочитати і як написати слово, але не зрозуміють його значення, то в селах — інша ситуація. Сільські діти з українських колоній можуть говорити, але не вміють ні писати, ні читати українською. Бо зараз уже не практикується викладання української мови в школах, максимум — додаткові уроки за бажанням. Але коли мої колеги запитували їх, хто вони за національністю (нагадаю, людей, у яких прадіди сюди приїхали), то чули у відповідь: «Та українець я!»

УКРАЇНСЬКИЙ БАТЬКО КАНАДСЬКОЇ БАГАТОКУЛЬТУРНОСТІ

— Ви досліджували і канадську діаспору. Чи могли б розповісти про неї, зокрема її роль у проєкті багатокультурності?

— Це зовсім інша діаспора, яка «сама себе зробила», вибилася на найвищі рівні влади. Ми знаємо, що українці дуже впливові у політичних колах Канади. І треба повчитися, як вони бережуть свою ідентичність — українсько-канадську чи канадсько-українську.

Але детальніше я хотіла б зупинитися на впливі українців на історію Канади. Відомо, що першими в Канаду потрапили французи, це була французька колонія. Згодом Британія почала претендувати на ці землі, і, врешті-решт, Канада стала її колонією. Почалися дискримінаційні утиски проти франкомовного населення, яке тоді було менш освічене, жило більш патріархальним життям, було біднішим. Але на певному етапі французи збунтувалися, захотіли відділятися, і прем’єр-міністр Трюдо, батько нинішнього прем’єр-міністра, у 1960-ті роки прагнув вирішити цю конфліктну ситуацію між англомовним і франкомовним населенням та запровадити політику двомовності й двокультурності.

Дві сторони — англійська та французька — довго домовлялися між собою, які квоти, як це має бути. І вирішили, як у третейському суді, віддати право рішення третій стороні — не англійській і не французькій, щоб та їх розсудила. І тоді вони звернулися до Пола (Павла) Юзика, українця, який був депутатом парламенту, відомим юристом, і попросили, щоб він запропонував рішення. Павло Юзик, у свою чергу, звернувся за порадою до визначного мовознавця Ярослава Рудницького. Вони сіли, подумали. І Рудницький каже: «А чому має бути двокультурність? Є українці, німці та представники інших культур. У Канаді має бути політика багатокультурності!». Пол Юзик запропонував свій законопроект. І зараз він вважається батьком багатокультурності в Канаді. Українці можуть цим пишатися.