Через літературні дискусії – до образу України

«Міст з паперу» – захід щорічний, і в минулі рази він відбувався в інших двох важливих українських містах, у Львові та Дніпрі. «Міст з паперу» - це читання, дискусії, лекції, презентації, концерти та екскурсії.

Рівень зустрічі був вельми високим: про це свідчить хоч би й те, що серед українських учасників виявилися водночас Оксана Забужко, Юрій Андрухович і Сергій Жадан. Україну презентували й інші письменники, наприклад, харків’яни Юрій Цаплін та Андрій Краснящих. Брав участь у події й автор цих рядків, а також іще одна постійна авторка «Дня» Любов Якимчук. До Харкова приїхали й декілька німецькомовних письменників: Акош Дома, Маріон Пошман, Керстін Прайвус, Ноемі Шнайдер. Окремим цікавим «блоком» були двоє авторів-харків’ян, які емігрували до Німеччини: Олександр Мільштейн і Ян Гіммельфарб. Зокрема, їм притаманний дещо очуднений погляд на сучасну Україну. Особливо це стосується Яна Гіммельфарба, який поїхав з нашої країни ще малою дитиною. Суміш уривків спогадів про Харків пізньорадянських часів у нього поєднується з досить абстрактною медіа-картинкою з західної перспективи та свіжими враженнями наживо.

«Міст з паперу» - це не самі письменники. До Харкова приїхали журналісти, історики, дослідники літератури. Таня Захарченко (українка, яка працює в університеті Осло) прочитала лекцію про теорію травми і сучасну українську літературу в контексті російсько-української війни, зосередившись на нових романах Сергія Жадана та Володимира Рафєєнка. Видавець Олег Шпільман із Харкова виступив з невеличкою доповіддю про читацькі вподобання сьогоднішніх українців на матеріалі роботи видавництва «Клуб Сімейного Дозвілля». Серед цікавих тенденцій останніх років, про які він розповів, варто згадати трикратне зростання попиту на україномовну літературу, а також підвищення уваги читачів до літератури про історію та фантастики (хоча лідерських позицій «жіночих романів» і детективів це, за даними Олега Шпільмана, не похитнуло).

Німецький історик Ґідо Гаусманн представив лекцію, присвячену історії Харкова. Несподіваною, як на «місцеве вухо», в ній звучала теза про давню конкуренцію між Харковом і Києвом. Здається, ані традиційна харківська самозануреність, ані короткий, але яскравий досвід столиці УСРР насправді не дають підстав для таких далекосяжних концепцій, що, зокрема, засвідчили й події 2014 року. Ще одна цікава його теза – про те, що Харків не має свого міфу «золотої доби», «ідеальної» історичної епохи. Тут, звісно, можна заперечити, що для міста, як і для інших частин України, визначним стало шістнадцяте століття (у випадку Харкова це ще й час заснування), потім «Belle ?poque» перед Першою світовою і, нарешті, згадані вже двадцяті роки. А втім, Гаусманн, здається, намацав тут те, що в Харкова немає загальновизнаного всередині й загальновідомого ззовні міфу міста на зразок таких, що є, до прикладу, в Києві, Львові, Одесі чи Полтаві.

Австрійська журналістка Ютта Зоммербауер розповіла про свій досвід перебування в «сірій зоні» між лініями фронту на Донбасі. Вона застановилася на дуже тяжких гуманітарних умовах життя на цій території, а також на питанні – як реінтегрувати населення і «сірої зони», й окупованих районів у випадку повернення під контроль України. На думку журналістки, чимало тамтешніх мешканців, у тому числі й молодь, унаслідок війни набули нової ідентичності та нової лояльності.

Виступи зарубіжних гостей – чи то з суто літературної, чи з історичної, чи з журналістської перспективи – засвідчили, по-перше, їхнє доволі схематичне орієнтування в українському культурному, історичному й політичному контексті (і це, завважмо, люди, спеціально зацікавлені в Україні!), а, по-друге, значно дипломатичніший і компромісніший від загальноприйнятого серед української інтелігенції погляд на поточні події. Це створювало неабиякий контраст із виступами місцевих учасників – наприклад, лекція Любові Якимчук про поета-футуриста Михайля Семенка закінчилася дискусією про те, чи могли наші діячі в тридцятих роках обрати таку стратегію поведінки, яка б дозволила їм вижити, і про «правильний» настрій у сьогоднішній війні – «вмирати за Україну» чи «вбивати за Україну»?

Контрастні та неочікувані образи України, внутрішньоукраїнського діалогу і діалогу з представниками німецькомовної спільноти (нагадаю, чи не найкраще обізнаною з українською проблематикою у Західній Європі), власне, й стали цікавим інтелектуальним результатом «Мосту з паперу». Втіленням метафори, закладеної в назву зустрічі, взятої з творчості Манеса Шпербера. Як відіб’ються ці розмови і враження, покаже час, а вже сьогодні важливими для культурної атмосфери Харкова стали тривалі та велелюдні літературні читання трьома мовами – українською, російською та німецькою. А координаторка зустрічі, Верена Нольте з Мюнхена, запевнила, що наступного року відбудеться новий «Міст з паперу» - в іще якому-небудь цікавому українському місті.