Cпроба «есеїстичної енциклопедії» літературного шістдесятництва
У видавництві «Смолоскип» з’явилася нова доволі важлива книга «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» дослідниці та письменниці Людмили Тарнашинської. Це одна з масштабних спроб узагальнити й осмислити явище літератури українських шістдесятників.
1960-ті роки стали бурхливим часом не лише в нашому красному письменстві. Культури багатьох країн переживали в ті часи помітні трансформації — недаремно в періодизаціях багатьох історій національних літератур шістдесяті фігурують то окремим періодом, то початком умовної епохи «від 1960-х і дотепер». Зрештою, поняття шістдесятих теж доволі умовне, часом воно може захопити по десятиліттю з двох боків. І все ж приблизно саме на цей час припадають такі події, як згасання і засвоєння досвіду «бітників», «сексуальна революція», розвиток руху «нових лівих» і відповідні заворушення у Франції та, звичайно, «відлига» в Радянському Союзі. Здається, історії всіх європейських літератур фіксують у цей час чергову хвилю експериментаторства та свободи, котра далеко не завжди зустрічала розуміння. Прихильників стереотипів може здивувати, наприклад, стаття з Британської енциклопедії, що розповідає, як роман «Сільські дівчата» ірландської письменниці Едни О’Брайєн, в якому піднімалися гендерні питання в ірландському суспільстві, було заборонено, а авторка емігрувала зі Смарагдового острова. Але, напевно, найпомітнішим вибух шістдесятих був у російській літературі.
Особливістю шістдесятництва українського стали передусім пошуки правди, національно спрямована публіцистична активність і рідше — формальне експериментаторство й метафоричне філософствування. І якщо своїми ідеями та «месиджами» практично вся їхня творчість була ковтком свіжого повітря, то естетично далеко не всі шстдесятники схотіли перейти стильові кордони соцреалізму. Втім, нечисленні сміливці все-таки показали, що українська література можлива і поза його мармурово-бетонними стандартами.
Саме тому важливо як слід зрозуміти наші шістдесяті — і як спробу звільнення літератури, і як спробу відновити розірваний зв’язок з письменством 1920-х років. У цьому сенсі книжка Людмили Тарнашинської вдала: вводить читача в контекст і дає привід для роздумів.
У першій частині книги зібрано тексти, присвячені декому з ключових шістдесятників: Ліні Костенко (хоча саме її не всі визнають шістдесятницею), Івану Світличному, Василеві Симоненку, Валерію Шевчуку, Євгену Сверстюку, Михайлині Коцюбинській, Миколі Вінграновському, Ірині Жиленко, Івану Драчу, Григору Тютюннику, Івану Дзюбі. Це такі собі напівбіографічні-напівлітературознавчі портрети, написані також на межі есеїстики й наукових статей. При цьому, мабуть, найголовніше, що висвітлює Тарнашинська, — художнє і життєве ставлення персонажів до свого «я», їхнє розуміння окремої людини (це надає підзаголовку книги «профілі на тлі покоління» додаткового значення).
Найдетальніше, найвдумливіше і найкраще Людмила Тарнашинська, як на мене, пише про Валерія Шевчука. Тут її роздуми багато що розкривають і пояснюють у творчості Шевчука, здатні нею зацікавити. Зрештою, і щодо інших своїх персонажів Тарнашинська поводиться уважно, ретельно і детально їх цитує, створює про кожного більш-менш цілісне уявлення.
Саме в першому розділі — і найголовніший недолік книги. Це надто захоплені й часом надміру стандартизовані компліменти авторки на адресу своїх шістдесятників. Там, де обговорюється біографія, Людмила Тарнашинська послідовно оминає всі можливі недоліки героїв, швидко ховає ключі від усіх шаф із скелетами, лише побіжно натякаючи, що певна суперечливість притаманна і цій людині. Там, де йдеться про творчість, так само наперед виходять лише позитивні риси. Тож місцями запитуєш себе, чи не читаєш ти гарний, розлогий та ерудований академічний тост?
Гірка іронія долі полягає в тому, що велемовна компліментарність, проти якої свого часу сильно воювали шістдесятники, сьогодні поступово стала складовою їхнього образу. Можливо, вони й самі не помітили, як із дисидентів або просто незалежних, «незручних», «зайвих», «підозрілих» авторів перетворилися на об’єкти ритуального, стереотипного славослів’я. Хтось із них це ігнорує або віджартовується від «культивування», а в чиїхось інтерв’ю вчувається вже й майже дитяча ображеність на «недостатнє поціновування».
На щастя, в другій частині книжки Людмила Тарнашинська уникає такого пафосного захоплення. Тут уже до послуг читача факти — головно своєрідний реєстр критичних відгуків на творчість шістдесятників, звіти про виступи під час тематичних конференцій тощо. І найвдаліший композиційний хід видання — завершити його основну частину стенограмою розмови Євгена Сверстюка з Валерієм Шевчуком, що відбулася 1994 року. Спокійно і без пафосу вони обговорюють досвід своєї літературної молодості та враження від літератури дев’яностих років. І виводять квінтесенцію свого розуміння шістдесятницького руху: «ми хотіли повернути літературі її лице й гідність і берегли наївно святу віру в її покликання. У всякому разі — повернути серйозний зміст» (Євген Сверстюк) та «це було повернення до загальносвітового розуміння літератури, мистецтва, бачення естетичного» (Валерій Шевчук). Що ж, ціле шістдесятництво — це певною мірою віддзеркалення історії непростих стосунків етики та естетики в літературі, і книжка Лариси Тарнашинської є приводом для зацікавлених читачів зайвий раз обміркувати це питання.
