Дах замість крісла, або Непересічні місця для читак
«Венера у хутрі», Леопольд фон Захер-Мазох, дівчина 20 +, сонцезахисні окуляри в білій оправі, червона сукня, сумка з магазину Trader Joe’s, багато браслетів, поїзд на лінії F (напевно, Манхеттен. — Авт.)» — таке книжкове полювання влаштовують автори блогу Cover spy («Шпигун за палітурками»). Кореспондент «Дня» спробувала себе у ролі книжкового нишпорки і вивідала, в яких екстремальних місцях можна читати.
Щодня ми помічаємо людей із книгами довкола: у парках, кав’ярнях, громадському транспорті — від міжміських поїздів до метро, трамваїв і навіть маршруток. І всі ці люди з книжками різні. Це можуть бути студенти, які готуються в парку до майбутніх семінарів або просто відпочивають після пар. Можуть бути пенсіонери, що перечитують у тролейбусах книги своєї молодості, видані ще за радянських часів, або наукові праці. Бачила на власні очі: чоловік, як то кажуть, інтелігентної зовнішності, у сірому плащі і капелюсі у тролейбусі 14-го маршруту читав «Історичні витоки українського лицарства» Юрія Фігурного. Звісно, з появою електронних книг стало важче зрозуміти, що читає людина, і, відповідно, скласти про неї перше враження. До речі, саме місто, а особливо місце, також накладає відбиток на літературні вподобання. У київському метро надзвичайно рідко можна зустріти пасажира, який читає паперову книгу, а якщо й так, то у 90% випадках це буде Донцова або Марініна. Подібне чтиво ховається і за чохлами «читалок», якщо поглянути на екран. Натомість у львівських трамваях e-book — нонсенс. Тут віддають перевагу паперовій книзі, досить часто — це класична зарубіжна проза.
Те, що книжка покинула своє насиджене місце в бібліотеках, архаїчних читальних залах і вийшла за рамки комфортних домашніх диванів, не заперечить ніхто. Тепер вона сміливо гуляє алеями парків, залишаючись інколи на лавках, щоб отримати нового господаря. Уже сьогодні книга разом зі своїми читачами видирається на дахи, оселяється в руїнах покинутих психлікарень, виходить на пляжі і навіть подорожує на Говерлу. Про це «Дню» розповіли любителі екстремального читання.
— Я, в принципі, люблю читати будь-де, — розповідає український студент UAM Pozna? Олександр Примас, — тому частенько доводиться це робити в дивних місцях — у маршрутках, на дахах, власне, де завгодно. Якось ми з друзями вирішили влаштувати читання своїх та чужих поезій на даху. Зібралося семеро людей, яким уже набридла рутина і які просто хотіли приємно провести час у хорошій компанії — місце не мало значення. Особисто я скучив за дахами — я їх частий гість. Ми знайшли відчинений дах у центрі міста, акурат біля відділку міліції, вибралися туди з пледами і ось так, на кілька метрів ближче до неба, почали читати вірші. Відтоді це один із моїх улюблених дахів, інколи туди приходжу, коли хочу побути сам і почитати книгу. Можна взяти з собою в сумку яблук і читати, читати, читати. Було навіть, що я читав біографію Ейнштейна у ліфті та по дорозі до театру, але тільки тому, що вона була дуже цікавою, і я не міг відірватися. Сьогодні я збираюся їхати до озера і вже запхав до торби роман, який зараз читаю. Часом люди дивляться на мене з подивом, коли бачать з книжкою у громадському транспорті. Думаю, це люди, яких книга дивує в принципі, і вони ніде не читають.
— Рік тому через брак майданчиків для виступів та сезон відпусток, з ініціативи Катерини Ляшевської, однієї з небагатьох «активісток» і організаторок сайту Літклуб, я та низка інших не дуже знаних поетів та поеток різного рівня і стилю вирішили зібратися у суботній спекотний день на даху одного з недобудованих корпусів Павлівської психіатричної лікарні, яка межує з Бабиним Яром, — пригадує поет Михайло Жаржайло. — Проте ми зіткнулися із певною проблемою — не всі люди, які бажали читати свої вірші, виявилися сміливими, однак усе-таки пішли туди, затримуючи захід страхом висоти (там дійсно були місця, де потрібно було проходити поряд із проваллям, але якщо бути обережним — підніматися дуже просто). Читали вірші усі охочі, по черзі, без обмеження за змістом чи мовою. У когось це були дійсно якісні і проникливі як римовані тексти, так і верлібри. У когось — маячня на рівні шкільного віршика. Захід апріорі не міг бути масовим — навряд чи ми могли б зібрати велику аудиторію, адже це фактично небезпечний для життя об’єкт. Мене особисто приваблює така ідея, тому що це одне з небагатьох місць у Києві, де можна у неформальному оточенні відпочити, почитати, помилуватися видами Києва (видно Дніпро, лівий берег, новобудови, телецентр). У таких локаціях мистецтво можна сприймати по-особливому, бо саме перебування у цих місцях говорить про те, що сюди прийшли з певною метою — відчути, зрозуміти. Хтось відчує енергетичні потоки урочища Бабин Яр, хтось краще сприйматиме інтертекст мистецького твору просто неба, а хтось скомбінує це все і відчує щось своє. Для людей, яким цікаве і мистецтво, і активний відпочинок, — це ідеальне поєднання.
— Читання книг і мандрівки — дві сутності, які нерозривно зв’язані у моїй свідомості, — каже В’ячеслав Тимощук, інженер-аналітик комп’ютерних систем. — Проте мандрівки не завжди бувають приємні. Давно, ще у студентські часи, довелося їздити в переповнених електричках. Як читати в набитому людьми вагоні чи тамбурі? Я знайшов геніальний вихід — стати на стиковому з’єднанні між вагонами. І хоча там страшенно голосно стукали колісні пари, але захоплива книга швидко відключала мене від реальності. Частенько траплялося читати у дуже незвичних ситуаціях. Під час одного з гірських турпоходів надвечір пішов сильний дощ, майже усі речі намокли, тож ночувати довелося у мокрому спальнику, тримаючи такі ж мокрі речі на руках і вичерпуючи воду з намету. Проте це була прекрасна ніч для читання, саме тоді я прочитав основну частину книги Кастанеди. Я зрозумів, що є тексти, які варто читати тоді, коли ти трохи ближче до неба, ніж зазвичай. А далі була Говерла і читання на найвищій точці України. Тоді здавалося, ніби весь всесвіт у тебе на долоні і що, коли добряче придивитися в одну зі сторін — можна побачити події, описані в книзі.
У всьому світі книга стає чимось більшим, ніж літературний твір, захоплює все нові й нові території. Наприклад, поки українці освоювали гірську місцевість, на пляжах італійського міста Чіленто ще минулого року впровадили ініціативу Пляжні бібліотеки, яку запропонувала організація захисту навколишнього середовища міста Кастеллабате. Чи багато на пляжах людей з книжками? У нас все ще є страх перед прилюдним читанням, страх бути неприйнятим у тому світі, де книга — непопулярна. А ще — захланна звичка не відпускати книгу, а забивати її у свої бібліотеки лише для галочки, щоб можна було похизуватися перед гостями. Нам потрібно навчитися комунікувати з книгою, і почати можна просто зараз.
