Григір Тютюнник попереджав...

В одному інтерв’ю з Юрієм Луценком пролунав докір на адресу політиків, що ті, на відміну від Юрія Миколайовича, мало читають. На жаль, це правда. У зв’язку з подіями в Донецькій та Луганській областях багато хто дивується, чому саме там розгорілися криваві події? Більшість переконана, що спрацювала пропагандистська діяльність РФ, спрямована на ці території. Але ж до певного часу ми всі мали змогу дивитися Перший канал російського ТБ, проте це не вплинуло ні на черкащан, ні на львів’ян, ні на житомирян... Тут варто повернутися до 1971 року — тоді побачило світ оповідання Григора Тютюнника  «Оддавали Катрю». Григір Тютюнник зумів наповнити чи найтрадиційніший в українській літературі весільний сюжет новим змістом, новими реаліями, порушивши в ньому питання, які мали вже тоді, трохи більше сорока років тому, насторожити, примусити замислитися. Отже, Катря, яка десь через півроку після перебування на Донбасі, приїхала до батьків у село, щоб повідомити про те, що виходить заміж. Наречений працює інженером-економістом на шахті. Весілля Катря забажала справити вдома, у найближчу неділю. Між іншим Катерина просить батьків не дуже з нареченим розбалакувати, щоб, бува, не сказати чогось «не так».

Весілля Катря захотіла справити «по-новому»: «Посидять люди, погуляють та й розійдуться». І от весілля. Гості приїхали на «Волзі», що дали у шахті на два дні: наречений, його товариш і мати, «дуже напудрена й з нафарбованими губами», яку селяни одразу нарекли «панською свахою». Ось оцей вихід приїжджих гостей на сцену й позначив водорозділ між «ними» і «нами». Нареченого здивував звичай давати могорич за наречену, проте він пройшов це випробування, відкупивши її за п’ятдесят «ще не згинаних» карбованців. Батькам, які зустрічають молодих, Катря вклоняється тричі, а «молодий лише голову схилив». Після посипання молодих пшеницею і грішми молодий сказав Катрі: «Навіщо ця комедія?» Катрина свекруха, знайомлячись, «ні з ким цілуватися не забажала», на привітання свата вона лишень «пихато склала яскраво-червоні уста», що звичайно ж, помітили хуторяни. Молодий, слухаючи тост вантажника Омельковича, «першого виступала на всіх колгоспних зборах», дивився на промовця «з неприхованим презирством». Спостережливі хуторяни відзначили, що наречений «дуже маніжений». Коли настав час перев’язування молодого хусткою, він «неохоче підставив руку, немовби для укола», а на вигуки «Гірко!» відреагував: «Язичники!» (чи не тут починається ряд таких народжених у Донецьку характеристик, як «нашисти», «фашисти», «нацики», «правосєки», «укри», «бендерівці»?..)

Досить колоритною є постать третього пасажира «Волги».

« — Дають хохли! — захоплено сказав до молодого хлопчика, що приїхав разом з ним  [нареченим] «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть, що його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, який сидів неподалік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі й спитав:

—  А ви самі, звиняйте, звідки будете?

— О, я, папаша, здалеку, — поважливо одказав молодик. — Я з Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.

— А-а... То далеко! — реготнув Федір. — Це ж у вас, у Вінниці, кажуть рабий замість рябий?..

— Та ні, кажу я вам: я корінний донбасівець. То батьки...

— Ну, то давайте вип’ємо за ваші краї, — оскирився  Федір. — По повному, щоб дома не журилися, як то кажуть».

Григір Тютюнник намагається знайти щось позитивне в донецькій трійці. Змалювавши ще один танець, письменник пише:

« —  Ну дають! — хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх «корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся       — не скупо вже й не зверхньо, а щиро по-людськи — і виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака, а зуби рівні та білі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренький твердий живіт і приємна хвиля батьківської радості огортала його...»

Проте, після весілля, прощаючись біля воріт, молодий знову «кривився», слухаючи плачі Катрі й Степанихи. «Волга» рушила, «а Катря все дивилася й дивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати, поблимувало де-не-де світло на стовпах та у вікнах, а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі її дрібно тремтіли...» Здається, так описують викрадення заручників.

Григір Тютюнник Донбас  і Луганщину знав дуже добре. Тут він жив у дядька Филимона. Під час війни, прямуючи зі Щотового на Полтавщину, письменник пройшов через Слов’янськ, Краматорськ, а після війни повернувся на Донбас і Луганщину.

Оповідання «Оддавали Катрю» дещо випадає з «донецького» циклу Григора Тютюнника (маю на увазі нарис «Шахтарська зоря» (1974), оповідання «Іван Срібний» (1975) та інші) — там ми не зустрінемо ні героїв, схожих до нареченого чи корінного донбасівця... Біль і тривога, що прозвучали в оповіданні «Оддавали Катрю», переважають легку критику інженера Тура в «Івані Срібному», бадьоре оспівування важкої праці простих шахтарів у нарисі... Шахтарський край уже возвеличується трудовими подвигами М. Ізотова,  О. Стаханова та інших, твориться міф про шахтаря-надлюдину, від якої залежить добробут країни. Зараз певні представники Донеччини й Луганщини  взяли собі до голови, що вони здатні створити якусь «Новоросію» (нехай і з запрошеними прем’єр-міністрами й міністрами оборони). Григір же Тютюнник видивився інші процеси й розповів про них. Проте ми його не почули...