«I поміж материків цих ходить твоя душа»

Фаховий журналіст-міжнародник Жанна Безп’ятчук навчалася на політології в Могилянці, згодом вступила на європейську програму Erasmus mundus, проходила стажування у США, Великобританії, багатьох європейських країнах. «Між причалом і ядром» — її перша поетична збірка. У квітні книжку було відзначено премією «Благовіст» Національної спілки письменників України як найкращий поетичний дебют року. Редактором збірки став поет-інтелектуал Юрій Буряк.

Жанна живе на своїй хвилі, визначаючи професійні рамки в роботі й поринаючи у світ абсолютно непрагматичних категорій у творчості. Часом журналістський фах, звісно, дається взнаки: робота може вимотувати до знемоги, зокрема коли працюєш у газетному конвеєрі або ж на радіо. Водночас журналіст не може бути тільки репродуктором, принаймні кожний матеріал Жанни має особистісну позицію, яка грунтується на досконалому аналізі фактів. І ось тепер вона вирішила явити себе як поет.

Прихід у літературу журналіста завжди цікавий. Журналіст має особливо гострий розум і точне око, здатне підмічати характери, пишучи портрети людини в часі. Жанна в літературі обрала не прозу, а поезію. Можливо, по-іншому просто і бути не могло: вірші писалися самі, а з часом утворилася й збірка. Зрештою, поетичні форми — тільки інша грань філософії, в яку людина або заглиблена, або — ні. І все одно цікаво, як аналітик, людина, яка побачила світ, відрефлектовує побачене у віршах...

І поміж материків цих ходить

 твоя душа — вона ридає,

Коли бачить їхнє ядро, їхньої долі

 соло, їхні вулкани (С. 9).

Така поезія — відлуння емоційного переживання, схоплення реальності, що часом вислизає від журналістського пера. Газета чи таблоїд потребують фактів, цифр, аналізу. Але пережите спонукає людину не тільки до раціонального. І те, що залишається поза полосами матеріалу, може бути не менш цікавим. У поезії Жанна якщо і не сповідальна, то по-своєму щира. Вона не вибудовує масок, не фальшивить — а «поетично аналізує». Її верлібри — це філософія «транзитної людини», яка, відкривши себе світові, прагне дошукатися сутності. І, зрештою, розуміє, що навіть у нашому швидкоплинному часі є щось незмінне. У поезії Безп’ятчук немає надміру, штучності, дешевого марнославства. Натомість є думка і переживання. Філософ Лєшек Колаковський у «Похвалі неконсеквентності» писав, що наріжними каменями в домі буття є розум, Бог, любов і смерть.

Люби того, хто за мимолітнім

вітром не піде.

Люби того, хто знає,

як приходять назавжди.

Люби того, хто жодні сіті в цьому

 світі не сплете (С. 38).

І формування відносин людини з Богом, смертю, любов’ю — все це відбувається на осі Часу, який визначає динаміку життя. Розуміння конечності змушує людину переживати те, що має залишитися поза рамками життя, яке з точки зору Всесвіту — мить.

Я не дивлюсь тобі услід.

Мене цікавить час на полотні

 (С. 31).

Ця «квадрига» Колаковського — основа, з якої виростає світова література. Про чотири сюжети, на яких будується все написане і суще в пам’яті світової культури, говорив і Борхес. У поезії Жанна відкриває ті три інші грані, до яких зазвичай немає діла журналістиці. У збірці «Між причалом і ядром» — свої відносини з Богом, свій вимір любові та свій діалог зі смертю на канаті Часу: інтимний, трагічний, абсурдний, сентиментально-романтичний. Тут немає патетики (як девальвованої «емоційності», збитої на штампи), натомість є свіжість образів, що грунтується на поєднанні естетичного чуття з етичною відповідальністю суб’єкта лірики перед світом. Жанна етична в кожній фразі, стримана, розважлива. Але від цього поезія аж ніяк не стає холодною чи штучною. Це не поезія розуму, а точніше — поезія «розумного» серця. І без пафосу можна тихо й відверто говорити про серйозні проблеми, заміняючи аналітичні докази поетичним візіями. Якщо поезія етична у своїй суті, то, як на мене, вона не поступається аналітиці. Ліричному суб’єктові може боліти — хоча ми живемо в такому часі, коли біль усіляким чином нібито потрібно приховувати за маскою іронії. Жанна може бути й іронічною, скептичною — але природно іронічною.

У дебютній збірці Ж. Безп’ятчук несподівано часто виринає концепт «самотності», життя в ритмі «соло»...

І ніяк не може допити

самотність свій зелений чай.

А бездарність тим часом

наливає каву з трутом

У чашки, що не блищать

і протікають, мов дах (С. 8).

Чому так відбувається? Чому, перебуваючи у вільному світі ХХІ століття (коли ранок можна зустріти в Лондоні, а вечір у Токіо), маючи можливість відкривати світ у нечуваному раніше темпі, поет усе одно здатний відчувати остракізм? Ліричний суб’єкт Безп’ятчук не лише дивується Любліну, Варшаві, Амстердаму та іншим європейським і американським містам, а й часто відчуває самотність, перебуваючи в них або ж повертаючись додому. Жанна — людина, потенційно відкрита до сьогоднішнього світу. Вона побачила чимало цікавого, подорожуючи між континентами. Проте перебування в Лос-Анджелесі чи Брюсселі — «транзитне», і настає час, коли потрібно повертатися додому. Додому — в самотність... Удома ти відчуваєш якийсь метафізичний стан, екзистенційне сум’яття, розпач і розгубленість.

Суб’єкт поезії Ж. Безп’ятчук поєднує традиції східного чекання («І не зачепити б нічого й нікого, / І без ілюзій не прожити душі») та європейського руху, волі до життя («І доля тепер долає кризу, / І вітер дме не вгорі, а знизу»; «І тільки п’янка молодість миті / Матиме вічне значення»). «Транзитність» не притлумлює здатності бачити того, що відбувається у метафізичному просторі.

Ця книжка має сподобатися тим, хто не розділяє філософію і поезію (бо поезія, яка не є філософією, як на мене, навряд чи є поезію par excellence). У нашому житті багато причалів, де ми пришвартовуємося час від часу. Але десь і є ядро — атомне, енергетичне, планетарне... І це ядро притягує, немов магніт. І парадокс, здається, в тому, що, лише маючи це ядро, людина може бути максимально вільною у цьому часом дуже невільному світі.

Безп’ятчук Жанна. Між причалом і ядром:

Поезії, переклади. — К. : Український письменник, 2013. — 153 с.