«Кайдашева сім’я» в умовах британської еміграції
Якби цей роман було написано українською мовою, то, певно, функціонував би в національній літературі як твір, що продовжує традиції «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького. Саме так, по-нашому, в романі британки українського походження Марини Левицької «Коротка історія тракторів поукраїнськи» сваряться батьки й діти. Можливо, авторка й не читала текстів свого однофамільця Івана Левицького (справжнє прізвище українського класика), але історії непростих родинних зв’язків вони прописують однаково вміло: зі сльозами та сміхом водночас. Хіба що, либонь, у Левицької твір не лінійний і, власне, написаний на сучасному матеріалі: разом із родинною історією вона оповідає про тяжкі 1930-ті роки в радянській Україні (колективізація села, Голодомор, втеча в місто — Луганськ, страх репресій), розповідає про війну та еміграцію, про від’їзд родини Маєвських до Великобританії та проблеми нових емігрантів з України на чужині.
Як нам відомо, у старого Кайдаша було двоє синів, чиї дружини вступають у конфлікт зі своєю свекрухою. Натомість у «Короткій історії тракторів...» подружжя Маєвських має двох дочок, котрі ворогують між собою та сваряться з батьком. Історія Левицької розпочинається після смерті матері та з моменту чергового «сюрприза» родині від нахабної 36-річної Валентини, яка кидає чоловіка в Україні та виходить заміж за 84-річного Миколу Маєвського («Мужики люблять цицьки. — каже Валентина — Твій папаша любить цицьки»). Вона вибухнула в житті дочок Миколи — старшої та різкішої Віри, «Дитини Війни» та молодшої Надії, «Дитини Миру», — «наче пухнаста рожева граната, скаламутивши темні води, здійнявши на поверхню осад заболочених спогадів, давши родинним привидам копняка під спину...» Валентина сподівалася, що Маєвський — багатий старигань, котрий забезпечить безтурботне життя їй та добру освіту її синові Станіславу. Натомість вона змушена працювати на низькооплачуваній роботі й вибивати з нового чоловіка гроші на машину, яка потім виявиться «говняною», на нову темну кухонну плиту (бо всі білі, наче «совкові», теж «говняні») та інші побутові речі. Доньки Маєвського весь час намагаються позбутися Валентини, яка б’є їхнього тата рушником, замикає в кімнаті та, можливо, хоче вкоротити йому віку. У перебігу цієї моторошної колотнечі сестри, котрі посварились були через материн спадок, змушені діяти спільно і врешті налагоджують взаємини між собою. Надія, від імені котрої ведеться оповідь, з’ясовує з Вірою історію свого роду, яка пов’язана з Україною, а саме з Луганськом, Києвом та селом. Загалом, авторка об’єднала під одною обкладинкою доволі широку українську географію — від східного Луганська до західного Тернополя.
Сам Маєвський рятується від сварливої дружини, яку за жорстокість позаочі називає «російським типажем», писанням твору під назвою «Коротка історія тракторів по-українськи». У цьому творі, розповідаючи про радянські трактори, він насправді оповідає про страждання українського народу: це такий своєрідний спосіб розповісти донькам про найголовніше інакомовно. Якщо в «Кайдашевій сім’ї» можливі два закінчення, залежно від року видання книжки, яка потрапить вам до рук (груша на межі двох городів, через яку сваряться сім’ї, в одній із них сохне, а в іншій родить ще рясніше), то в «Короткій історії тракторів...» закінчення одне і досить прозоре: до активних дій вдаються онучки Миколи Маєвського. Але не розкриватиму всіх таємниць...
Для роману також важливий біографічний момент. Марина Левицька народилася після Другої світової війни в таборі для переміщених осіб і мешкає нині у Великобританії. Її батьки — емігранти з України, а «Коротку історію тракторів...» вона почала писати як історію матері, а отже, і як свою особисту. Але потім вирішила не обмежувати себе й додала до тексту якісь фрагменти оповідей інших українських емігрантів, щось дофантазувала. Роман було видано 2005 року, і відтоді він встиг стати не просто справжнім бестселером, а й потрапити до каталогу Букера-2005, до списку 50 книжок, які варто неодмінно прочитати, — від газети The Telegraph, та ще отримати низку інших нагород, а також зажити недоброї слави в Україні через його переклад російською мовою, зроблений, до речі, харків’янином Валерієм Нугатовим, зате виданий швидше за український. Перекладач гарну англійську часто зводить до потворного українсько-російського суржику, через що персонажі-українці говорять, ніби Вєрка Сєрдючка, а це розважає будь-якого пересічного росіянина та ображає будь-якого патріотично свідомого українця. Може, й тому Андрій Курков у коментарі для The Guardian назвав роман «карикатурою на українців». Нещодавній український переклад цього твору Олексою Негребецьким виглядає цілком пристойним, а головне — він позбавлений подібних постколоніальних «знахідок» перекладача, а відтак дає українському читачеві новий шанс прочитати цю насправді не дуже коротку історію на триста сторінок про українських емігрантів трьох поколінь та їхні трактори у голові.
