Хто поверне нам друковане слово?

Cистемний погляд на сучасну українську книжність може бути сприйнято як наївність, якщо орієнтуватися на тенденції, що домінують у світі. Там справді останніми роками заявило про себе багато цікавих для теорії і практики явищ. Самосівно дещо пробивається і в нас, але тотальну ерозію рельєфу видавничої галузі цим не зупинити. Як цілісної, повноцінної системи її в Україні нема. Схоже, з таким становищем змирилися, призвичаївшись призбирувати вигоди на руїнах. Належної ролі книжці в новітньому національному смислотворенні ніхто не відводить. Та й смислотворенням не займається. Це неспростовно ілюструє здача національного смислового поля експансивним зовнішнім і нахабним васальним чи колабораціоністським наративам. Те, що не відбувається в культурі та інформаційній сфері, — наслідки незнання та нерозуміння закономірності: після втрати (захоплення) віртуальних об’єктів невдовзі аналогічне стається і з об’єктами реальними. Таким об’єктом рано чи пізно стає і країна.

Стратегія інноваційного розвитку, схоже, в нашій країні ще не на порі. А це — ризик розминутися з часом. В інформаційну епоху провідним джерелом національних багатств є не промислово-аграрне ядро, а базований на інноваціях інформаційний сектор економіки, важіль якого — знання як продуктивна сила. Інноваційно-активна країна, інтегруючись у світові технологічні процеси, самоприречена розвивати всі складники книжності як стратегічний інструмент.

 «ЧИТАННЯ VS. КВАЗІЧИТАННЯ»

Книжний світ за останні десятиліття різко змінився, і ще не зрозуміло, коли і яким він усталиться в розквіті інформаційної епохи. Як і не зрозуміло, якою буде вона тоді. Наразі її універсальні тенденції повільно пробиваються і в Україні. Але за вмінням долати розриви між культурним, технологічним і комерційним складниками діяльності українська видавнича справа далеко відстала від провідних країн. Тому змушена тепер терпіти і те, що в багатьох країнах уже забули.

Центром культурного життя індустріальної епохи була друкована книжка. Тоді начитаність вважали однією з найбажаніших якостей. У народі нормою було ставлення до письменників, як до богообраних. Політичні режими діяли літературоцентрично або літературоненависницьки: письменників «годували з рук» або переслідували. Світ прагнув читати — і з кожним роком читав усе більше. Якісна книжка була дефіцитом. Пік індустріальної епохи символізував розквіт логоцентризму, модернізму та видавничої справи. Розвиток інших медіа книжці не дошкуляв.

Усе почало круто змінюватися з настанням інформаційного часу, з яким прийшли постмодернізм і культ множинності. Телебачення, нові медії та індустрія розваг витісняють книжку і читання з центру культурного життя. Частково в цьому винна і видавнича індустрія, безоглядно поринувши в масовизацію (белетризацію), спричинивши виродження інтенційного читання. А в стихії гри та розважальності книжка слабша за медіа, що з нею конкурують.

Ще сильніше вдарив по видавничій справі вибух інтернет-активності. На шляху до читача текстові вже не обов’язково ставати книжкою, достатньо опинитися у відкритому доступі. Іншим став читач. Для самовираження йому вже цікавіше побувати в ролі автора, а можливостей для цього багато. Квазітворчість і квазічитання мають велику притягальну силу. Індустріалізований вихід книжкового контенту в Інтернет, поява потужних глобальних, регіональних і національних гравців, розвиток інтерактивних і мультимедійних практик — реалії з незбагненним потенціалом майбутнього. У результаті — читання стало і проникненням у світи слова, і мандрівкою віртуальними просторами, і захопливою грою, в якій персонажі можуть отримувати інші, ніж за версією автора, біографії та у всьому діяти інакше. Комп’ютерні програми здатні трансформувати роман в оперу, фільм чи спектакль, а футбольний матч — у трилер чи комікс.

Теперішня молода людина, опинившись серед різноманіття медіа, охочіше віддає перевагу динамічнішим і мобільнішим від книжки, які, сильно діючи на емоційну систему, заворожують і формують нові стереотипи поведінки. Вона вже не буде, як батьки, клопотатися домашньою бібліотекою, бо має доступ до Інтернету та цифрові пристрої для читання, якщо це їй цікаво. Замість того, щоб нидіти над томом про Дон Кіхота, відправиться з ним у віртуальні пошуки чарівної Дульсінеї. Так у цій стихії визрів «читач-слухач-глядач-імітатор» — композитна фігура культурних практик. І це — об’єктивність медійного світу.

 «ВИДАВНИЧА СТАТИСТИКА — САМООБМАН»

Історія світової культури знає багато цікавих сюжетів, пов’язаних із привабленням до читання. Свого часу Олександра Македонського призвичаїв до нього Арістотель. Телевізор, доступ до Інтернету, планшет і не снилися йому, а томик «Іліади» давав розраду в походах і вирізняв його серед неграмотного люду. Амбітне оточення, прагнучи лояльності імператора, вперто вивчало літери. Навіть цілковито неграмотні вельможі шукали книжки. Славнозвісна Олександрійська бібліотека — результат старань його спадкоємця Птоломея, який прислухався до поради вченого і письменника Д. Фалерського.

У ХVIII ст., наприклад, якийсь російський спритник нажив статки, продаючи в розкішних оправах чисті блоки паперу: настільки респектабельно було мати книгозбірні. Ще наприкінці минулого століття глави держав, ідучи з постів, вважали честю заснувати бібліотеку. Чи багаті на таке наші реалії?

На сьогодні книжка перестала бути центром медіасвіту та статусним артефактом. Вона — одна із медіа, а її ключові переваги не всі вже здатні побачити. І це — виклик видавничій справі. За таких умов вона мусить прирости необхідними силами та здобутися на працю заради книги, по-новому актуалізуючи її значущість.

Сучасна українська книжка переживає драми свого туманного «острівного часу». Вона розвалена структурно й інституційно, на її території не діють ні стимулятори розвитку, ні запобіжники занепаду. Важелі впливу на процеси перебувають уже за її межами, а це — «безчасовість». Повноцінно конкурентоспроможних ідей і практик, що сигналізували б про наближення її «осьового часу», критично мало. Усе, що народжується, — симпатичні проекти одинаків. Без інвестицій, інфраструктури та ефективних маркетингових програм вони ризикують так і залишитися симпатичними.

Галузь критично заморожена. Майже двадцять років поспіль кількість виданих книжок і брошур на душу населення не далеко втікає від одиниці. Більше третини виданого — старання однієї компанії, яка талановито прищепила випробувані у світі маркетингові технології. Є ще кілька вартих уваги практик. Левовий шмат книжкового масиву — далекі від ринкових процесів внутрісистемні (галузеві, корпоративні) видання, а також продукція адміністративно склепаних монополій, які добивають захирілий ринок. Інші видавництва мучаться, то горнучись до адміністративного плеча, то заглядаючи в очі грантодавцям, бо на самодостатню працю простору залишається дедалі менше, і сил для цього вистачає одиницям.

В Україні останніми роками не було відповідального аналізу статистичних даних, а коментарі до них — самообманювання. В іншому разі йшлося би, принаймні, про структурну розбалансованість катастрофічно мілкого книжкового потоку, знищення конкурентного середовища в галузі та анексію національного книжкового простору. Була би зацікавленість і тим, наскільки активно країна читає, які тенденції домінують у цій сфері та як працює система національних наративів. Аналіз змусив би зайнятися пошуком радикальних способів упливу на процеси.

 «ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА — В АВАНГАРДІ»

На сьогодні відносно оптимістичні сигнали подає сегмент книжки для дітей. Він росте кількісно і розвивається якісно. В основі цього — демографічні сили та динаміка уподобань. Не втрачають значення сюжети і герої. І теперішні діти чутливі до краси та казкового. Водночас їх дуже приваблюють ефекти співучасті. Провідні оператори ринку це знають, тому вони креативні, технологічно гнучкі й маркетингово мобільні. Амбіції спонукають їх контролювати тонус інноваційності, щоб устигати за трендами. Наразі — це аудіокомпоненти та ігрові мобільні додатки до друкованих версій. Усі вдалі рішення видавництв — крок назустріч дитячим зацікавленням. Вони затратні, але й прибуткові, якщо здобувають масштаб.

Із белетристикою складніше, оскільки можливості творення видавництвом книги як унікального продукту в цьому сегменті обмежені, а «цифра» безжально «відгризає» своє. Багато тут залежить від популярності автора, сюжету, персонажів і професіоналізму видавництв. Потужних авторських пропозицій в Україні замало. Одна із причин цього — низька капіталізація текстотворення, проблематичність письменництва як професії. Сильні тексти позитивно заряджають галузь: Дж. Роулінг своїм романом «Гаррі Потер» спонукала навіть «цифрове покоління» читати затяжні друковані тексти, динамізувала видавничу справу в усьому світі.

Різко погіршилася донедавна відносно пристойна ситуація в сегменті інтелектуальної книги. Більшість із того, що відбувається з виданнями для середньої школи, — боротьба за доступ до грошей, а не за якісний навчальний продукт. За невмолимими законами виходить із справи покоління авторів, для яких створення навчального видання для студентів рівноцінне взяттю життєвої вершини. Нові генерації до натужної праці заради цього не мотивовані і часто не готові за основними критеріями. Малоосмислене компілювання із вихоплених в Інтернеті текстів того, що потім подається як «власне видання» — повальна тенденція. Агресивно наступають «книжки в авторській редакції», хоч насправді це — поліграфічно відтворені тексти. Причини — в занепаді самовимог авторів і видавництв, у сумнівній позиції тих, хто легітимізує в освітньому процесі брак. Із розвитком цифрових сервісів загострюється проблема використання об’єктів права інтелектуальної власності. Міністерство освіти і науки України, схоже, ставиться до цього надто екстравагантно.

 «КНИГАРНІ: ПЕРЕМОГА КІЛЬКІСТЮ ЧИ ЯКІСТЮ?»

Найдошкульніше пригнічує галузь зруйнованість системи книгорозповсюдження: щезання книгарень; недостатні для їхньої ефективної роботи площі; несформованість інформаційно-логістичних служб; низька кваліфікація кадрів. Років двадцять п’ять тому шість мереж (майже дві тисячі книгарень) продавали за рік до п’ятисот млн. книжок. Тепер Україна видає близько п’ятдесяти млн. книжок і брошур. Десь двісті-триста млн. потрапляє на прилавки імпортованої книжки. Якщо вірити даним Державного комітету телебачення і радіомовлення, в Україні є більше семи тисяч суб’єктів книгорозповсюдженя. Усі вони забезпечують річний оборот, який не перевищує суму, еквівалентну шестистам мільйонам доларів США. У Німеччині, де найрозвинутіша інфраструктура книжкового ринку, близько п’яти тисяч книгарень оперують сукупним оборотом у дев’ять-десять млрд євро. Приблизно на такому рівні взаємозалежність між кількістю торговельних об’єктів та обсягами продажів у багатьох країнах. Навіть без прискіпливості зрозуміло, що в нас непорядок зі статистикою й організацією роботи книгарень.

У багатьох країнах книгарні починають функціонувати як мультиформатні центри, де клієнтам пропонують профільні та супутні блага. Зміст їхньої роботи трансформуються відповідно до потреб і життєвих стилів людей. У московському «Бібліоглобусі», наприклад, окрім традиційних способів стимулювання лояльності, створюють і театральну сцену.

Книжка перебуває під опікою в багатьох державах. Найчастіше застосовують для її підтримання податковий інструмент. Та цим інтерес до неї не обмежується. Оригінально, наприклад, проблему матеріальної бази книгорозповсюдження вирішили у Франції, де власником приміщення книгарні може стати будь-хто, але в ньому дозволено продавати тільки книжки. Надстійка інфраструктура видавничої справи функціонує в Німеччині. Сильно захищають традиційну книжність як один із найважливіших плацдармів культури Канада і Франція. Дуже цікаві досвіди розвиває Англія: сегмент наукової книжки зростає тут швидше, ніж ВВП. Не втрачає динамізму класична книжність в одній із найінноваційніших країн — Японії. Переконливе лідерство в медійних, у т. ч. видавничих, полях утримують США. Попри різноманітні внутрішні перепади, аргументовану ділову агресивність демонструє Росія. У нас, схоже, розтягування об’єктів книжної системи — один із найрезультативніших національних «проектів» останніх десятиліть.

Організування в Україні на основі національного капіталу мультиформатної, рівновіддаленої від видавництв і самодостатної книгорозповсюджувальної мережі — точка відліку в реанімації видавничої галузі та подоланні дискримінації української книжки там, де їй органічно має належати першість. У надрах галузі ресурсів для такого проекту не знайти. Необхідну для старту матеріальну базу давно вже прихоплено. Залишається сподіватися, що це могло би стати культурною місією національного бізнесу. Наразі він до книжкової справи байдужий, а на основі більшої вигоди — за законом переливання капіталу — кошти сюди не прийдуть. Для ефективної роботи такої мережі потрібні значно потужніший потік книжок, обмеження практики прямих продажів — у Німеччині близько дев’яноста відсотків продукції проходить через книгарні.

Багато держав стали перейматися створенням зцентрованого на книзі та читанні культурного середовища. Серед безпосередніх учасників реалізації таких програм — перші особи та знакові фігури, що надає справі суспільного авторитету і сприяє її ресурсному забезпеченню. Далі спрацьовує механізм орієнтації на центри впливу. Муніципалітети міст створюють спеціальні служби, бюджетують резонансні проекти. Один із них — онлайн-доступ до цифрового контенту в метро, вмонтований у можливість подальшої взаємодії з бібліотеками. У такому середовищі легше здобувають підтримку ініціативи суб’єктів галузі. Якісь із тих ініціатив корисно було б і в нас спробувати — заснувати, наприклад, у Києві та обласних центрах парки книжкової культури. У цій справі світ креативить буйно — переймати є що, а там, дивись, і самі до чогось здогадаємося.

 «БІБЛІОТЕКА ЯК МУЛЬТИФОРМАТНИЙ МАЙДАНЧИК»

Видавниче співтовариство має багато підстав переглянути своє ставлення до бібліотек. Донедавна обов’язкова там тиша тепер хвилює не лише бібліотечних працівників. Зустрічі з авторами, дискусії, різноманітні імпрези — далеко не все із переліку актуальних форм спільної діяльності. Дрейф у мультиформатність для бібліотек є реальністю. Нічого крамольного і в розповсюджувальних функціях: «друк за вимогою», агрегація та дистрибуція цифрового контенту, єдині каталоги книжок і єдині читацькі квитки. У США можна взяти книжку в одній бібліотеці, а віддати в іншій. Не варто вважати неприпустимим явищем і книгарню в бібліотеці.

Завдяки новим ідеям і практикам бібліотеки зуміють зберегти те, що нагромаджували віками, та переконливо спростувати футурологічну балаканину про них як лише про музеї книг. У країнах, які живуть майбутнім, споруджують нові бібліотечні комплекси та модернізовують наявні. Споруди навіть найбільших в Україні бібліотек до такого функціонування непридатні.

Галузь потребує осучаснення концептуальної платформи та структурних змін. Проникнення у книжність «цифри» породжує необхідність прийняти і впровадити нормативно-правові рішення, стандартизувати важливі процеси, гармонізувати бізнес-інтереси з медіа-реальністю. Важливе і розуміння того, що в постмодерної людини на першому місці інші компоненти культури, ніж у людини модерну. Ця зміна системи цінностей проявилася її поведінкою в медіа-світі, про що свідчить ставлення до книжки, читання та об’єктів інтелектуальної власності. Платити просто за інформацію, яка — не дефіцит, мало хто буде. Друк, очевидно, стане одним із форматів «цифри». Звузиться ареал зрощених із ним практик, бо масовість витіснятиметься унікальністю. Посилиться попит на особливі вміння та фахівців із мікромаркетингу. Видавництва трансформуватимуться в медіа-компанії, що працюватимуть із мультиформатним контентом.

Драматургія теперішніх справ переконує в необхідності реформ, збалансованих в усіх підсистемах галузі. Без нових поглядів, розумінь і управлінських старань вони неможливі. Адже кризові явища переплелися тут із банальною неготовністю до впровадження змін. До цього додався параліч екстремального часу. Передусім потрібно переглянути роль бюджетних програм (так тратити кошти — гріх), сконцентрувати сили на проривних справах. Можливості для якісного переходу є завжди,  якщо не ігнорувати неминучості змін. Його енергетичним джерелом і каталізатором могла би стати стратегія модернізації національної книжкової справи як платформа її повноцінного входження в глобальний книжковий світ. Запит на неї і контроль за її впровадженням — прямий обов’язок держави.