Ключові слова Романа Лубківського

Коли відходить у засвіти знакова людина, то спільнота, як правило... а ще заклопотана повінню громадянських подій часів історичних перемін... хутко відправляє таке, донедавна голосне ім’я у почесне забуття. — Ти своє зробив, наскільки дозволив Господь, тепер спочивай собі та дивись, чи приходять гідні продовжувачі Твоєї справи. Так спершу, здавалося, буде з кончиною славного Романа Лубківського у перші ж роки. Але ось усе частіше, наче й мимоволі, всі, хто його близько знав, оглядаються: де ж Він? Його місце пустує...

Є достовірні свідчення, що початки його харизматичної вдачі яскраво виявилися ще в школі. Учнем написав поезію про українську мову — і цей твір досі серед найкращих у святій темі; вірш спричинив знайомство абітурієнта з уже відомим на той час поетом Дмитром Павличком; був похвалений ректором Львівського державного університету ім. Івана Франка академіком Лазаренком; відчинив двері впертому абітурієнтові до університету, попри брак півбала... І то — хлопчині з далекого, загубленого серед лісів і малоцивілізованої природи села Острівець на Теребовлянщині Тернопілля! Дух цього вірша, до речі, й став початком формування основного культурно-патріотичного стрижня, котрий пронизує всю наступну творчість і громадянську працю поета. Перші «ключові слова» з далекого 1956 року: «Рідна мова».

Коли ж устами чорними людці

Тебе, моя свята, кохана,

сквернять,

Здається, в серце хтось

вганяє терня,

Здається, хтось шмагає по лиці.

Таким чином, непорушною формулою поетової життєвої дороги стає тріада: українська мова — українська культура — Україна-держава. Це й, безперечно, спричинило гармонізацію обох іпостасей: діяльно-творчої та громадсько-політичної. І то настільки тонко, що Роман Лубківський ніколи не скаржився з жалкуванням: о, якби праця в «Дзвоні», в Спілці письменників etcetera, то написав би значно-значно більше; а якби не творчі захоплення поезією, перекладами, то відкрив би ще з десяток необхідних музеїв чи пам’ятників недостатньо пошанованим українським діячам у нас і за межами!.. І вичитував гранки — і писав... Вичитував пильно і писав талановито. До першої ж поетичної добірки в «Літературній Україні» 1964 року Дмитро Павличко написав похвальне «слово»; перша ж збірка поезій «Зачаровані олені» 1965 року засвідчила, що в літературний процес вступає поет, гідний належати до когорти «шістдесятників». Коли погодився очолити Львівську письменницьку організацію, то не з тим, щоб висиджувати в президіях, красуватися в Києві на з’їздах, правліннях, міжнародних форумах, а з перших днів, засукавши рукава, взявся за Франків молот пробивати скалу!.. Якраз-бо випало урядувати в часи розгорнутої русифікації, з метою остаточного злиття культур України й Росії, коли було забрано з Києва у московське заслання Шелеста, запоряджено перехід на російську мову викладання в українських вишах, визнано російську — мовою партії в Україні, викладачам «росмови» тут надано 15-відсоткову доплату, дисертації — писати лише російською, а при тім — кіноіндустрія, спорт, армія, наочна агітація й усе інше — на «абщєпонятном»... Мало цього — запорядження було підперте активізованою репресивною машиною — «психушки» й концтабори масово заповнювалися патріотами, що підносили голос на захист рідної культури. А що Роман Лубківський, пам’ятаючи сталінські репресії, розумів: прямолінійний протест не завжди ефективний — коли ув’язнення вибиває чоловіка на десяток літ з колії, — то вирішив скористатися з Богом даних талантів. А це в нього: бурхлива ініціативність, спритна дипломатичність, наполегливість у здійсненні взятих зобов’язань, рідкісний ораторський хист і вміння переконувати будь-якого опонента, й безсумнівно непересічний розум, який на кожному кроці виявлявся в мудрих рішеннях, судженнях, у гуморі, в іронізмах, у дотепній філософічності. Ось таланти, задіяні на повну силу, й спрацювали — партійні владці, мов задурманені, йшли йому на поступки, й він досягав успіху всюди, де ніхто й не сподівався... Для прикладу, міркує так: ви, русифікатори-партократи, вже бачите тотально завершене змосковлення у Галичині, а я народові задемонструю на весь зріст «Будителя», що врятував русинів-українців Галичини від тотальної полонізації. Коли вже навіть у Греко-католицькій церкві панувала польська мова, «Будитель» узяв і виступив з проповіддю народною українською мовою та нагадав: «Руська (українська. — Л. Р.) мати нас родила, Руська мати нас повила!» — мовляв, пам’ятайте: «Хто ми є, чиї ми діти?!» Роман Лубківський так широко «розпропагував» ім’я Маркіяна Шашкевича, уніятського священика, в атеїстичній державі, що слава отця-поета зазвучала ще гучніше, ніж це було в давнину; домігся відбудови плебанії в селі Підліссі, де жив батько-священик, де народився Маркіян; у Львові в приміщенні дзвіниці, що вже мала «йти на злом», створив з директором картинної галереї Возницьким музей «Русалка Дністрова» в пам’ять про видання українського альманаху Маркіяном, з його поезіями... з творами побратимів із «Руської трійці». Започаткував музейні кімнати в селах, місцях, пов’язаних із життям Шашкевича. Сприяв у виданні Інститутом суспільних наук збірників «Шашкевичіани», писав статті, розвідки, присвячені Маркіянові, до ювілейних дат, — щоби ім’я «Будителя» весь час було на устах, діяло, кликало до непокори партійним русифікаторам. У селі Вовкові започаткував меморіальний музей Маркіянового сучасника — отця Миколи Устияновича, що теж писав українською мовою... історичні повісті... так само на плебанії, що збереглася. Частину музейної експозиції склали полотна видатного українського художника й поета Корнила Устияновича, Миколиного сина. Ці місця пов’язані й із Франком, що приятелював з етнографами з чеських колоністів — Кубою і Грегоржем. Для чехів Роман Лубківський постарався про пам’ятні знаки. Вслід за Дмитром Павличком розгорнув працю над увічненням пам’яті «забутого» партією видатного українського поета Богдана-Ігоря Антонича — створення музею в с. Бортятині на Львівщині, на плебанії, де жили поетові батьки, де правив батько-священик Греко-католицької церкви; меморіальна познака у Львові, де мешкав і писав поет, видання книжок... Таким чином, велася колосальна робота, щоби привернути увагу львівської громадськості до істинно народних, національних культурних діячів, а приглушити — до нав’язуваних партапаратом прокомуністичних. Спостережливе око могло побачити, що ініціативність Романа Лубківського дає свої плоди: у майстернях львівських скульпторів значно поменшало замовлень на «ленінів», на «радянську символіку», а зросло — на артефакти «шевченкіани», «шашкевичіани», «франкіани». Коли з «перебудовою» настала можливість митцям звернутися до рідного... то в них було вже чимало напрацювань, задумів у тих руслах, що їх прокладав Роман Лубківський з однодумцями, з Борисом Возницьким...

А як прийшло до демократичних виборів, то письменник відчув, що його спромоги в культурі можуть з користю придатися у Верховній Раді, в яку, безперечно, буде просунуто народом чимало своїх улюбленців, особистостей істинно патріотичних, відданих справі українського відродження; звісно, там будуть однодумці, з якими можна буде висловлювати з трибуни Верховної Ради свої культурницькі ідеї та втілювати їх у закони. Так і сталось. Однодумцями повнилася ціла Українська Народна Рада. Ініціативи тут же підхоплювалися — як-то про щорічне відзначення дати ухвалення декларації про державний суверенітет України; про внесення до сесійної зали Національного синьо-жовтого знамена України відразу після урочистого прийняття Акта про державну незалежність України, з подальшим наданням йому статусу Державного; про винос із сесійної зали постаті Леніна; про складання присяги Президентом на вірність Україні на Пересопницькому Євангелії. (Щоправда, «Євангелія» — це ще не вся «Біблія», а у світі традиція — присягати на повному тексті: «Во ім’я Отця і Сина і Духа святого!» Та, очевидно, письменник вважав, що присяга українця на тексті українською народною мовою буде більш сердечна й щира.) Коли Верховну Раду потрясла чутка про ГКЧП, а від КГБ надійшло розпорядження призупинити роботу Ради, то Роман Лубківський узявся писати протестну заяву разом із Михайлом Косівим відразу, без вагань. Попри те, належав до найактивніших депутатів, які розуміли необхідність найшвидшого розгортання державотворчих процесів,  поки імперські сили Кремля не отямилися.

Коли ж виникла потреба в кандидатурі на посла до Чехословаччини, то Роман Лубківський охоче погодився, бо мав на те всі підстави: знав мови обох республік, знав обидві культури у зв’язках з давніх-давен з історією та культурою України, багато перекладав творів як чеських, так і словацьких письменників, — за що був удостоєний чеської літературної премії ім. Вітезлава Незвала; був знайомий з багатьма культурними діячами Чехії і Словаччини, підтримував тісні зв’язки як з ними, так і з українськими літераторами Пяшівщини... Хоча знав, що доведеться починати роботу українського посольства з нуля, — адже Російська Федерація, проголосивши себе правонаступницею Радянського Союзу, присвоїла все майно колишнього радянського посольства, в якому налічувалося кілька десятків об’єктів забудовного характеру, й не відпустила Україні жодного. Тут знову ж виявився організаторський талант — через короткий час  нормально запрацювало посольство, і було збудовано відповідне приміщення. До того ж згодом поетові довелося пережити проблеми з усамостійненням республік, отже, творенням двох посольств. Каденцію Р. Лубківський завершив Надзвичайним і Повноважним Послом у Чехії, в добрих стосунках з президентом Чехії Гавелом.

При тому поет не відкладав пера на пізніше — до вигідних часів. 1992 року удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка за поетичну збірку «Погляд вічності», де поетові вдався оригінальний задум — філософського й емоційно-естетичного осмислення автопортретів Тараса Шевченка у зв’язках з епохою, в якій еволюціонувала свідомість генія та відбивалася у фактах його мистецької практики.

Із поверненням до Львова Роман Лубківський розгортає громадську працю в тих аспектах, що були започатковані в спілчанський період; тепер — і головою товариства «Просвіта», й начальником управління культури Львівської обласної держадміністрації. Основна увага до імен Шевченка, Шашкевича, Франка, Антонича... Проте в умовах самостійної України ця діяльність набуває ширшого розмаху, іншого суспільного характеру. Адже тепер не треба ламати шапку перед партійними бонзами, не треба хитрувати, змушувати себе до лукавої дипломатії, щоби вирвати згоду чи дозвіл через силу на дещицю українського... і то примазаного «серпочками й молоточками», а є змога очищати раніш дозволене партократами від прорадянського лаку, виймати чи, власне, звільняти з кайданів ув’язнене цензурою і виносити постаті народних героїв у первісній духовній величі, на державницькому рівні. Ніщо вже не заважало львівській владі разом із культурною спільнотою перейменувати центральний проспект з «Леніна» на «Свободи», ліквідувати там пам’ятник Леніну, а на місці так званої Клумби, коло якої за «перебудови» збиралися протестні віча, звести на конкурентній основі пам’ятний комплекс Шевченкові. До речі, лише зі спонуки й задуму Р. Лубківського державне видавництво «Світ» випустило розкішний том до ювілею Кобзаря під назвою «Посвята», що стало помітним знаком духовної самопосвяти мистецької Львівщини Великому Кобзареві. У Нагуєвичах завершується у всій тематичній повноті меморіальний комплекс на честь Івана Франка — з будівництвом сучасного музею поета напроти батьківської садиби. Комплекс збагачується пластичними роботами кращих львівських скульпторів і дизайнерів. У селі Бортятині Мостиського району будинок плебанії, де була тільки музейна кімнатка, переформатовується на повноцінний Музей Б.І. Антонича, з меморіальним проcтором для проведення щорічних поетичних читань. У Польщі, на Лемківщині, в селі Новиці, де народився поет, зусиллями львів’ян створено й споруджено таблицю, погруддя... Водночас Р. Лубківський докладає чимало зусиль до перевидань творів тут, в Україні, а також виходу книжок у Словаччині, Хорватії, Польщі на мовах цих країн. Так само неухильно ведеться робота над поповненням меморіального ряду, присвяченого Маркіянові Шашкевичу; нові й нові місця досліджено та взято до уваги — з позначенням у тій чи іншій формі присутності там імені «Будителя». І знову ж — книжки, книжки... Р. Лубківський випускає у видавництві «Місіонер» том «Камертон Шашкевича», де зібрав усі найважливіші свої публікації, що торкаються імені Маркіяна ще з 1968 року, під назвою «Віддаймо шану Маркіянові», надруковані у «Літературній Україні». Назбиралося чимало. А також і низка поетичних творів — кантата, поема, балада. Ця книжка, на жаль, стала прощальною з Маркіяном — на багаторічній дорозі спілкування сучасного поета з предтечею, який у далекі, понурі для України часи, лише розпочинав у Галичині літературу народною українською мовою... услід, розуміється, усному народному мелосу.

Отже, в цей період триває активне заповнення тих лакун із життя і творчості геніїв, до яких за радянські часи доступ був суворо заборонений. А варто при цьому наголосити, що кожен культурницький задум Р. Лубківського відзначався масштабністю, тому він — що міг зробити своїми руками, те брав на себе, а для решти — залучав творців з інших сфер настільки переконливо, що ніхто не міг відмовити чи виконати як-небудь; особливо багато завдань лягало на скульпторів, будівельників, дизайнерів, музейників і спонсорів... І, що дуже дивно: ніхто не нарікав, не скаржився, багатьом подобалось виконувати певні замовлення і безоплатно — за честь! Очевидно, тому, що ініціатор своїми власними та потужними зусиллями організатора взагалі жертвував. У часи відродженої держави не побирав плати за впорядкування книжок, ні гонорарів за опубліковані статті чи добірки віршів, чи видані свої поетичні збірки, — а виходило багатенько.

І ще факт із цього ряду. 1976 року, перебуваючи в Нью-Йорку, познайомився із Святославом Гординським. І настільки захопився цією видатною постаттю, колишнім львів’янином, учнем у художній школі Новаківського, відомим поетом, згодом — одним із найвидатніших українських сакральних художників  (за його ескізами італійські майстри виконали фрески в соборі Святої Софії, збудованому Патріархом Йосифом Сліпим у Римі) світового рівня, що 1990 року посприяв Гординському відвідати Львів, провідати могилу свого батька Ярослава Гординського, славного вченого-літературознавця, професора гімназії. Відтак зайнявся виданням творів художника на мистецькі теми — встиг упорядкувати у «Світі» перший том «На переломі епох», готував другий... зі щирим бажанням повернути Львову його знаменитого сина.

Поет разом із оригінальною творчою працею чи не стільки ж зусиль віддає й перекладацькій роботі, за що удостоєний Літературної премії ім. Максима Рильського. У колі його перекладацьких зацікавлень твори поетів майже всіх слов’янських літератур — як класиків, так і сучасних. Про що свідчить, крім багатьох книжок перекладів протягом творчого життя, великий том, що вийшов у видавництві «Дніпро»  2015 року з віршованою іронічною передмовою «До її превелебності Музи перекладачів». Там є рядки: «Вона прийде, примчить, прилине — / Віддячити за дні журби, / Змарновані з її намови, — / Аби скарби чужої мови / У наші одлились скарби...» За його перекладацького натхнення і з’явилися дві знакові для української літератури книжки у видавництві «Світ» — «Стратим-Лебідь» Максима Богдановича, білоруського «будителя», де подано майже весь доробок його короткого творчого життя (інтерпретований на дев’ять-десять відсотків з-під пера Р.Л.); та «Срібний міф України», з передмовою Дмитра Павличка; твори найбільшого польського поета Юліуша Словацького, де поруч з перекладами Максима Рильського, Миколи Бажана, Миколи Зерова (драма «Мазепа»), Григорія Кочура, Івана Драча, Дмитра Павличка (поезії і поема «Вацлав») є й гідна праця Романа Лубківського, представлена перекладами багатьох віршів і драми «Срібний сон Саломеї».

Одначе в короткому оглядовому спогаді не охопити всієї глибини, всього обсягу мисленно-філософсько-творчого набутку, позначеного ключовими словами, що так послідовно відповідали основному стрижневі життєвих діянь в тріаді «мова — культура — Україна-держава», такої харизматичної постаті, як Роман Лубківський. І що... навіть пахне містикою... дивовижно: поет завершує свою поетичну працю «лебединою піснею» — збіркою поезій, перекладів, переспівів під назвою «Ключові слова», що вийшла  2015 року у видавництві «Сполом».

Дивна, дивна книга! Поет ще чується повноцінно в лавах. Гнівно відгукується низкою поезій на безглузду агресію Кремля проти України; в диптиху «Окупаційна камуфляжність», як донесення з фронту для сьогоднішніх, звучать рядки: «Окупація. / Агресія. / Розбій. / Смерть. / Котра живих / У жах заковує,— / Ось— / Твій знак. / Твій бренд / І символ твій / Ключових усіх словес, / Московіє!». Навмисно подає цілий розділ перекладів з російської поезії ще від Олександра Сумарокова (XVIII ст.), у яких сама російська культурна еліта прагне отямити імперське ядро від агресій і варварства, щоб нагадати українському читачеві, що серед росіян трапляються й порядні люди, «здравомислящиє». І водночас поміщає в цю збірку «Заповіт», де є зворушливі рядки:

Я не вбитий, як ви,

та загину сьогодні.

Але залпу не буде.

Нема й холостих.

Загорніть мене в прапор

«Небесної сотні».

Я — із Другої.

З першою в небо не встиг.

Загорніть мене в знамено

України,

Ніби в мамине слово,

щоб тепло було,

А накрийте легенькою

тінню пір’їни,

Пелюстками барвінку,

щоб серце цвіло.

Невдовзі поетове прохання було виконане Львівською cпільнотою на державному рівні, й вистачило «холостих»... Та, на жаль, не все виконується, чим громадський діяч марив... Де рівноцінна ініціативність і діяльна енергія?!

Очевидно, рано чи пізно, таки спрацює «Поученіє» онукам, поміщене після «Заповіту»:

Завчи, мій внуче, правнуче,

завчи,

Запам’ятай Сім заповідей

Божих.

Знай, що сакраментальне

«Не мовчи»...

Так само зброя проти сил

ворожих...

Але оскільки Роман Лубківський за вдачею був великий оптиміст, ніколи не цурався жарту, іронії, доречного дотепу, то й варто нащадкам глянути в майбутнє з його іменем із оптимізмом.