Кохання як ідеологія: версія Церкви
У одному зі столичних креативних просторів нещодавно доволі оригінально представили книжку «Парадокс любові» Паскаля Брюкнера. Захід відбувся у формі дискусії філософів Анатолія Дністрового та Володимира Єрмоленка. На сторінці «Українці — читайте!» — теж полеміка. Тепер — між літературними критиками
Початок полеміки в статті:
Любов і секс у споживацькому суспільстві
Любов для французького культуролога Паскаля Брюкнера — не просто «страшна сила», що керує людським серцем, а найзагрозливіша ідеологія, здатна підкорювати як світський, так і релігійний розум. Принаймні у своїй книжці «Парадокс любові», яка побачила світ в українському перекладі, дослідник обѓрунтовує, що і Церква, і Влада протягом тисячоліть розглядали любов як Святий Грааль, спонукаючи володарів-шукачів цього Граалю до найстрашніших учинків. Головне, що «жертви і месники любові» не здатні усвідомити свою приреченість і безпорадність перед силою Еросу, який, як переконливо показує Брюкнер, таки справді є зворотним обличчям Танатосу.
На думку Брюкнера, біблійний дискурс будується на низці парадоксів: «останні на землі стануть першими на небі», «шаленці з погляду цього світу виявляться мудрецями в потойбіччі», «той, хто хоче порятувати своє життя, загубить його», «блаженні вбогі духом, тому що будуть вони уславлені на небі», «треба вмерти для себе, щоб жити в Бозі» (с. 304).
На думку культуролога, політика Церкви в середньовічній Європі є прикладом ідеологічного контролю над людиною. Церква проголосила себе намісницею Бога, який відкривається в одкровеннях і писаннях, та лише Церква може дати істинно правильне тлумачення цьому. В такий спосіб, починаючи від ранньохристиянського часу, Церква стала одним із найбільш нетерпимих утворень світової політики, яка прагнула нівелювати «іншого». Але парадокс полягав у тому, що цю ідеологічну пропаганду життя духовного здійснювали із найкращих міркувань: долучити людину до справжнього блага; цими діями Церкви керувало прагнення «змусити» людину пізнати істинний смисл життя і Бога. «Найкраще примусити ближнього чи навіть вбити його, тільки не залишати в полоні гріха. «Нема спасіння поза Церквою», проголосить через тисячоліття, 1545 року, у добу Контрреформації, Тридентський Собор» (с. 300).
П. Брюкнер пропонує у своєму дослідженні іншу версію: «Церква не зраджувала Євангеліє, вона його втілила у життя. Плід був червивий уже в Новому Заповіті, в необдуманому уславленні любові як абсолютного дива. Ще раз поглянемо на факти: нарешті позбувшись переслідувань завдяки Костянтину, який запровадив християнство офіційною релігією Римської імперії в IV столітті, Церква, де на ту пору вже налічувалося сотні мучеників, сама організовує переслідування, спочатку язичників, потім євреїв, цих лжебратів, як скаже про них святий Августин, і далі з ходом історії всіх, котрі протистояли їй, взявши початок з християн інших конфесій» (с. 294). Така позиція Церкви призводила до масових репресій заради утвердження держави любові. Волю однієї людини не брали до уваги, оскільки служителі Церкви (включно з Папою) були осліплені фундаментальними проектами глобального порятунку.
Нацистська Німеччина і СРСР — дві «світські» держави, які прагнули втілити ідеологію любові. Перша намагалася знищити всіх «чужих», друга нібито хотіла здійснити світову революцію, вірячи, що пролетаріат стане тією новою силою, яка звільнить людство від поневолення. Перші вбивали в наступі, другі — в захисті (хоча це ще питання, хто першим міг би розпочати Другу світову війну задля всесвітнього звільнення). СРСР у своїй ідеології спиралася на утопічні євангельські закони, які мали допомогти побудувати Царство Небесне на землі (з цього виростає й нетерпимість до церковного життя в Радянському Союзі, яке вважали опіумом для народу, пережитком минулої епохи, натомість Партія мала втілювати нову Церкву, а пролетаріат ставав Месією, хоч насправді вожді також не відмовлялися від цього статусу). Так само в цій державі примусово намагалися переконати людей повірити Партії, вождям, які були пророками Бога на землі, і йти за їхніми вказівками. Усіх незгідних винищували. П. Брюкнер наводить промовисті факти, коли в діях і висловах апологетів комунізму, марксизму-ленінізму вбачається відверта християнська жертовність. На його думку, «очевидне зближення християнства з комунізмом, цим сучасним різновидом єресі, що, немов крізь лупу, дає змогу побачити усі недоліки християнства. Марксистська влада нещадно переслідувала християн усіх конфесій, запозичивши проте в християнської доктрини всі її засадничі принципи, вчинивши пролетаріат всесвітнім Христом і наділивши його функцією покути, і цей клас, який був нічим, повинен був стати всім. Марксисти уявляли собі майбутнє суспільство як земне утілення євангельських обіцянок. Роза Люксембург навіть посилалася на Батьків Церкви і вбачала в комунізмі світську релігію для нещасних. Додамо, що обидві доктрини вимагають прийняти їх у повному обсязі, не залишаючи навіть найменшої лазівки для критичного ставлення. Вони постійно цитують Святе Письмо, посилаються на Великих Попередників, відчувають недовіру до всього, що відхиляється від єдино правильного шляху, не можуть примирити дух і літеру вчення. Обидві доктрини ухвалюють вирок цьому світові в ім’я іншого світу, якого люди не знають: в одному випадку це вічне життя, в іншому — безкласове суспільство. Звідси випливає можливість тримати у в’язницях і вбивати непокірних...» (с. 305).
Брюкнер у есеї «Парадокс любові» говорить про дивну синусоїду в кореляції між свободою та любов’ю. У принципі цей біном і становить предмет його розмови в цій культурологічній праці. Дослідник дотримується в чомусь поглядів «нових філософів» (А. Глюксмана, Б.А. Леві, Г. Лярдо, Ф. Немо та ін.), доповнюючи їх спробами розв’язати порушену проблему в річищі етичної філософії. Проте любов, здається, вислизає з цих рамок, бо там, де любов є предметом, спрацьовує якийсь раціональний механізм усередині того, хто намагається пізнати цей феномен. Цей механізм робить предмет потенційно нерозв’язуваним. Розуміння меж любові не може бути предметом розвідки або ж ідеологічної політики, любов не може бути покладена в основу політичного, соціального чи будь-якого іншого вчення, бо тоді виникає парадокс любові. А цей парадокс складається з благих намірів і жахливого фіналу; він нагадує образ Доктора Джекіла і Містера Гайда. Парадокс любові — Янус.
