«Котел» та «Я – свідок» – про справжню Україну»

Трилогія «Дня» про новітню історію України — «Котел, або Справа без терміну давності», «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська», «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв» — має великий успіх. До редакції продовжують надходити відгуки на книжкові новинки з «Бібліотеки «Дня» від наших читачів. Нагадуємо, що бестселери газети були представлені не тільки в багатьох містах України, а й закордоном, зокрема, на Міжнародному книжковому форуму у Варшаві. Книги вже встигли пережити друге перевидання, більш того, перша збірка з триптиху — «Котел» — була перекладена і видана англійською мовою під назвою «A Case without a Statute of Limitations». Отже до вашої уваги деякі оцінки наших поціновувачів, зокрема, книг — «Котел, або Справа без терміну давності» та «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська».

«КОТЕЛ» — КНИГА ПРО СИМБІОЗ РАДЯНСЬКОГО АДМІНІСТРУВАННЯ ТА ОЛІГАРХІЧНОГО КАПІТАЛУ»

Володимир БОЙКО, історик Чернігів:

«Котел» — не про Іловайськ, хоча, мабуть, це перша асоціація, яка виникає, коли ми бачимо книгу. Вона — про справу без терміну давності: у вузькому сенсі — про вбивство Георгія Гонгадзе та подібні злочини, їхніх замовників — високопосадовців, а в ширшому — про те, як ми дійшли до дня сьогоднішнього.

«Котел» — не дослідження, а збірка публіцистики, що не претендує на вичерпні відповіді. Її необхідно сприймати як цілісність — лише прочитавши останній матеріал та тримаючи в пам’яті зміст всіх попередніх. Тобто йдеться про принцип імпресіонізму, коли кожна окрема складова мало що скаже читачеві. Для розуміння з чим ти маєш справу доведеться відійти на певну відстань — лише тоді можна побачити картину та оцінити її.

Мозаїчність збірки дозволяє відверто сказати те, що про що мовчить офіційна Україна та не надто часто нагадує громадська, про що ми не наважуємося зізнатися самим собі — страшнувато та некомфортно. Та й навіщо — пріоритети змінилися. Але не наявна система державного управління в Україні. Вона, на думку колишнього заступника міністра економіки Польщі Петра Кульпи, основа для багатства та жебрацтва народів. Останнє — про нас.

«Котел» — це книга про симбіоз радянської моделі адміністрування та олігархічного (отже — компрадорського, тобто — запроданського) капіталу, що сформувалася за президентства Леоніда Кучми. Вона передбачає перевагу позаправових засобів управління та тотальну неформальну залежність всіх складових від найвищої ланки. Це — вертикальне «гачкове» управління, що вкрай погано сприймає базові та горизонтальні ініціативи. Гіршої суміші для народу та держави, можливостей їхнього розвитку годі собі уявити. В результаті маємо пограбовану країну на кшталт латиноамериканських, де вузьке коло дуже багатих людей контролює все, а переважна більшість задовольняється подачками з барського столу — особливо під час виборів, коли треба в буквальному сенсі цього слова купити прихильність «електорату». І якась, доволі значна частина виборців (а навіть відомих журналістів), йде на це. Вони — інша необхідна складова такого способу управління. Свого часу, як промайнуло в одному з матеріалів збірки, подібний стан більшості громадян дозволив встановити в Україні авторитарний режим з усіма його «родовими плямами», зокрема — політичними вбивствами та залякуванням незгодних.

Тому «Котел» — ще й мартиролог прізвищ українських політиків, що загинули на наших очах. Брак деяких з них країна відчуває досі. До інших суспільство мало численні питання й, вочевидь, прагнуло б притягнути до відповідальності. Але за будь-яких обставин — чому фізичне знищення (по суті — бандитизм) та іншого ґатунку розправи стали важелем політики в Україні? Якщо таке дозволяється робити з людьми відомими, публічними, то на що тоді сподіватися звичайному українцю? Де, в яких державних органах йому шукати правди і чи може він, в принципі, сподіватися на щось за умови зіткнення своїх інтересів із тими, у кого тепер влада та гроші?

Останні реальних змін не потребують (байдуже, йдеться про владу чи опозицію), адже система що склалася дозволила їм сконцентрувати в своїх руках фінансово-майнові ресурси. Тому вони захищають її як можуть (свідомо чи ні) — навіть тепер, попри всі попередні потрясіння та кров. По суті — оберігають власні джерела збагачення. Звичайно, за такої постановки питання засоби управління залишаються незмінними, багаторазово перевіреними на практиці — силовими, корупційними, непрозорими. Хіба що доводиться як мантру повторювати майданівську риторику та клятви у вірності європейському шляху розвитку. Але за відсутності стійких внутрішніх переконань, кон’юнктурності — це лише зовнішня форма, імітація.

В основі такої стабільності — відсутність відповідальності за попередні злочини. Якщо було можна тоді, то чому не тепер? Між тим у свідомості значної частини співгромадян сталися серйозні зміни — настільки ґрунтовні, що можемо стверджувати: тепер у нас громадяни краще, ніж ті, хто намагаються управляти від їхнього імені. Залишати їх думки та оцінки поза увагою означає наражати країну на небезпеку нових суспільних потрясінь, які держава може й не витримати. До того ж резерву ресурсів у нас вже немає — спадщина скінчилася.

Є інший шлях, що й пропонується в книзі, — Україна має якісно змінюватися, позбутися залежностей попереднього періоду. Щоб так сталося, збірка змушує читача повертатися до речей, які, можливо, йому б хотілося забути. Тим більше, що останні роки надали нам аж надто багато підстав, щоб такої втечі хотілося понад усе. Людське сприйняття побудовано так, що ближні події, тим більш емоційно насичені, відсувають давнішні, створюючи ефект втрати пам’яті. Зрештою, це одна з фундаментальних засад, яка дозволяє зацікавленим особам та угрупуванням контролювати та спрямовувати колективну свідомість. В результаті відбувається підміна дійсності, втеча від реальності — як в матриці. Треба мати неабияку силу волі, вміння аналізувати розрізнені факти та сміливість, аби повернутися до дійсності, пори спокусу її не помічати. Це особиста відповідальність, але вона передбачає об’єднання однодумців, про що також йдеться у виданні. Для формування громадянського тиску.

Тож книга нагадує небайдужому громадянину хто, як і чому будував систему державного управління в Україні, якої ми хочемо позбутися, і чого це коштувало країні та кожному з нас особисто, а ще — за які цінності, в тому числі — історичні, країна повстала. Зрештою — «без правди немає свободи».

«КНИГА «Я — СВІДОК» Є ДОКУМЕНТОМ, ЯКИЙ ТРЕБА ВИКОРИСТАТИ В СУДІ ПРОТИ ПУТІНА»

Тетяна РОДIНА, акторка, Нью Йорк:

— Тим, хто втратив свої оселі, хто втратив цілий світ свого дитинства, юності, життя навряд можна збагнути, що означає злам мислення — до і після війни. А ще складніше зробити ґрунтовний аналіз того, що відбулося особливо, коли доводиться варитись всередині подій, в глибині почуттів і болючих рефлексій. Осмислити трагедію, яка відбулась на Донбасі дійсно важко. І не лише тому, що трапилось те, у що не вірилось і навіть в найжахливішому сні уявити собі було неможливо. За всі роки до окупації Донбас перебував в інформаційному вакуумі, в лещатах пропагандистського проросійського впливу. І це не дивлячись на те, що там була присутня начебто українська влада! Вважаю, що Валентин Торбі в його книзі «Я-свідок. Записки з окупованого Луганська» вдалось це зробити.

 Я зараз живу в Нью-Йорку вже кілька років і є етнічною росіянкою. Але скажу відверто — коли РФ окупувала Крим та розпочалась війна на Донбасі, я не захотіла бути росіянкою і демонстративно в соціальній мережі виклала своє свідоцтво про народження з закресленою графою «русская» і новим написом, який я зробила власноруч — українка! Це був не просто емоційний крок. Соромно належати до тих, хто цинічно увірвався в мою оселю і перетворив її на пекло. У Валентина Торби в його книзі «Я — свідок» досить ретельно описані провокації, які здійснювали спецслужби РФ в Луганську, коли мінометні обстріли велись з міста по місту і видавались за «злочини» начебто українських ДРГ. А це означає, що «Я — свідок» — це не просто книга. Це документ, свідчення. І те, що Валентин наприкінці книги резюмує свою розповідь конкретними обвинуваченнями Кремля, доводить те, що цей документ має бути в майбутньому обов’язково використаний для осудження злочинного путінського режиму. Режиму, який поставив світ на межу третьої світової війни.

РФ має відповісти. Але не лише її верхівка. Всі, хто або активними діями, або пасивною апатичністю дозволив розгорнутись агресії проти України мають бути покарані. Інакше росіяни в черговий раз віднесуться до цього злочину як до «історичного епізоду». Так само, як вони зараз не вважають злочином депортацію чеченців та кримських татар, так само, як вони зараз відновлюють пам’ятники масовим вбивцям і поклоняються ним, росіяни й надалі будуть реінкарнувати Зло, про яке пише Валентин Торба. Німеччина своє покаяння пережила. Це ж має зробити і Російська Федерація. І, як нацизм став для всього світу синонімом масштабного злочину, так само і путінізм має ототожнюватись зі світовим злом.

P. S. Нагадуємо, що всі книги з бібліотеки «Дня» можна замовити на нашому сайті, у розділі «Магазин» (day.kyiv.ua/uk/library).