Крізь темряву до... щастя

Проблеми, більші і малі,
Нам якось вирішити вдасться.
Ми народились на землі —
І це найбільше в світі щастя.

Ці рядки, написані незрячою поетесою Фроловою. На нашу зустріч вона прийшла із молодшим сином Сашком та двома своїми «хвостиками»-онуками: Юлею та Сергійком. А всього в Тетяни троє синів і четверо онуків! Днями вона повернулася з Миколаєва, де з чоловіком Лайошом Молнаром (кобзар, грає на кобзі, бандурі та лірі), теж незрячим, брала участь у кількох концертах. Це подружжя часто виступає перед учнями, які в межах шкільної програми вивчають тему кобзарства. Крім того, пані Фролова, попри вік, працює в заочній школі для сліпих і слабозорих.

Народилася Тетяна в селі Білозірка, що на Тернопільщині. Була дванадцятою дитиною в сім’ї! Маючи рік, перехворіла на менінгіт, після чого й втратила зір. Мама возила її до Кременця до окуліста. «Але там вже були фашисти, — розказала «Дню» пані Тетяна. — А лікар — єврей. Всіх євреїв тримали в гетто, але лікаря випускали до хворих людей. Він мене оглянув і сказав приїхати через місяць — обіцяв зробити операцію. А через два тижні їх усіх знищили»... Отак, каже, й залишилася сліпою.

Мала добрих товаришок, бігала з ними. А мама їм наказувала: «Тримайте Таню за руку, щоби не впала. Дивіться не залишіть її десь»... Дівчата це чітко засвоїли. «Мене ніхто ніколи не обзивав, не ображав... Ми росли разом, але коли дівчатка пішли до школи, ото вже було трохи тяжко, бо мене до школи не брали», — пригадує Т. Фролова. — Я багато чого навчилася вдома від братів — зокрема, вивчила таблицю множення. Завчила на слух також багато віршів».

Згодом, 1949-го, мама возила Тетянку до Одеси — на прийом до відомого лікаря Філатова. За консультацію треба було заплатити 200 карбованців. «Для нас це були величезні гроші, але продали вівці й потрапили-таки до знаменитого окуліста. Лікар розчарував — процес незворотній, зір повернути неможливо. А я навіть рада була, бо не треба робити операцію. Крім того, я не пам’ятала, що втратила... Надто малою була».

Філатов тоді запропонував вчитися у школі для сліпих в Одесі. Але школу знайшли ближче — у Львові. Щоправда, Тетяна потрапила туди вже десятирічною. Досі з великою вдячністю згадує директора, бо той був дуже уважним до дітей: «Поговорив зі мною і сказав вчителям, що я маю вчитися не в першому — в третьому класі. Отак він мене порятував, інакше бути б мені переростком».

По закінченні школи Т. Фролова працювала у щітковому цеху, згодом вступила на філологічний факультет університету. Вийшла заміж, народила дітей. Але сімейне життя не склалося. Синів виховувала сама. «Як могла, давала собі раду. Часом — з квасом, порою — з водою, — продовжує розповідь поетеса. — На аліменти не подавала. Працювала — мала і надомну роботу, і в цеху, і в школі... Вирішила, що дам собі і дітям раду сама. Так і вийшло». Свою першу збірку назвала символічно — «Виклик долі». Дійсно, попри незгоди, вона не тільки вистояла, а й відбулася як творча особистість, як жінка, мати та бабуся. Вдруге Тетяна вийшла заміж 1995-го. Знайомство з майбутнім чоловіком відбулося після передачі на Львівському радіо «Живе така людина», де звучали вірші Тетяни Фролової. Лайош послухав ці вірші і зателефонував Тетяні: «Хочу покласти їх на музику». Отак і склалося...

Вірші почала писати з дитинства. Отримувала навіть замовлення від односельців: «Прийшла якось сусідка і попросила написати весільну пісню Vivat — для кожного з гостей. Дала навіть мені рядочок, який я мала продовжити: «Стоїть липка над водою,/ Липко ж моя, липко,/ Усі мужі йдуть додому,/ А мого — не видко». Це ж після війни відбувалося... І я щось їй придумала. Потім сусідка казала, що від моєї пісні плакало все весілля»...

А далі, каже, писала на кшталт народних пісень. Наприклад, про любов. Брат ще тоді казав малій Тетянці: «І чого пишеш про любов? Напиши про кицьку!».

Найбільшу радість від творчості відчувала вже у Львові, коли у школі навчилася шрифту Брайля — могла свої вірші записати! Писала, згадує, багато, читала подругам, а от про видання віршів навіть і не мріяла. Поетичні збірки Тетяни Фролової побачили світ завдяки ініціативності її другого чоловіка — Лайоша Молнара. Складала й казки — спершу для синів, а потім, звичайно, й для онуків. Наперед, каже, нічого не задумує. Пише все, що пишеться: «І зараз вже багато є написаного, але немає коштів на видання». Вдячно згадує свого спонсора підприємця Олександра Бережанського та Миколу Мушинку (словацький фольклорист, письменник, професор Пряшівського університету. — Т.К.), який після знайомства з Лайошем допоміг у виданні автобіографічної книжки Тетяни Фролової «Стежка від воріт» і навіть приїхав на презентацію видання у її рідне село. Сказав тоді: «А далі вам книжки має видавати Україна». Та яке там! «Все, що заробляємо з чоловіком, іде на книжки», — говорить пані Тетяна. Мають навіть «свого» друкаря, який видає книжки в кредит: «Потім віддасте!». А загалом від 1996 року вийшло близько сорока книжок Тетяни Фролової — це і поетичні збірки, і прозові твори, і казки.

Звертаю увагу, що пані Тетяна ні на що не скаржиться, розповідає про непросте своє життя-буття з лагідною усмішкою: «Навіть мої найближчі друзі не знали до ладу, які в мене були проблеми. Якщо плакала, то тихенько, а на людях завжди була веселою. Насправді я є щаслива людина, бо в мене цікаве, насичене життя. Єдине, про що мрію, — щоби діти й онуки були здорові. І я щоби ще трішки протрималася —

З весною будем жити ми —
І хай ще серце колобродить!»