Література родом із соцмереж

Він уже давно не виходить у море, а веде більш чи менш спокійне міське життя. Передусім відомий як мариніст та видавець електронних книжок, але зараз перед вами «інший» Санченко, автор книжки для письменників-початківців «Самовчитель графомана».

— Електронні книжки, які ви видаєте, поширюються в Інтернеті. Як впливає мережа на автора?

— На кожного по-різному. На мене впливає те, чим цікавляться мої читачі, зокрема френди у Facebook. Так визначаються якісь орієнтири: про що варто писати, щоб людям було не нудно це читати.

— Для кого ви пишете?

— Чомусь молодим дівчатам це подобається, людям, які люблять читати... Інтернет дає можливість поіменно їх назвати. Насправді зворотний зв’язок існував завжди: зустрічі з читачами, паперові листи письменникам. Через десять років після того, як автор щось написав, перед нами поставала картина того, як це сприйняла публіка, а завдяки мережі це відбувається за місяць. Більше нічого не змінилося.

Дуже цікава історія сталася з Віктором Конецьким. Це мариніст, автор виробничої прози, де дуже багато якихось технічних моментів, водночас дуже багато гумору, тому я вважав, що його читачі — чоловіки. Коли ж ми листувалися, він сказав мені, що десь із вісімдесят вітсотків листів отримує від жінок.

— Мабуть, жінкам цікаво читати про чоловіків?

— Жінкам цікаво читати про справжніх чоловіків. У морі, в Арктиці, де вони з природою воюють за життя. Жінки сумують за такими чоловіками.

— Згідно із статистикою, жінки більше читають...

— Можливо, але я був здивований. Тут ніяк не вгадаєш, хто твій читач. Якби це було заздалегідь відомо, письменники, напевно, не писали б, а просто усно розповідали свої історії, знаючи, хто і що хоче почути. А книжка — завжди несподіванка, і несподіваними шляхами вона потрапляє до рук людини — в цьому весь інтерес насправді.

— Як виникла ідея написати книжку «Самовчитель графомана»?

— Після мого спілкування з учасниками літстудії «Маруся», котрі проводили літературні школи в Карпатах, я зрозумів, що більшість питань молодих авторів пережив сам і якось їх для себе вирішив. У книжці намагаюся зняти негативні конотації зі свого графомана і розповідаю про нього як про людину, яка всього лише пише, а не грає в карти на гроші чи не випиває по три літри самогону на добу. Я розповідаю, що робити після того, як твір написано. Чи варто ходити до друзів і набридати: ось почитай, скажи? Там ідеться й про публікації в літературних часописах, у видавництвах, в Інтернеті. Тобто описую шлях молодого автора — все, крім творчості. Бо у ній молоді дадуть фору всім нам разом узятим — цього їх навчати не треба. Нині дуже цікаве молоде покоління, бо виросло за інших умов.

— У книжці ви зазначаєте, що графоман має підтверджувати свій статус письменника книжкою, а не посвідченням. Маєте щось проти Спілки письменників?

— Так, маю. Більшість людей з посвідченнями не має жодного стосунку до літератури. А ті поодинокі винятки, яких я поважаю, — заради них утримувати Спілку немає сенсу. Спілка — рудимент рядянської епохи, який жодних функцій, окрім ритуальної (при похованні старих письменників), не виконує. Зібралися б вони всі втрьох в іншому місці. Творчі речі окремо, стоматологічні кабінети окремо. А літературні об’єднання мають бути на інших засадах, як це було за часів Розстріляного Відродження.

— Який час є вашим, якщо йдеться про історію?

— Полемічна література. Тоді людина відповідала людині не «сам дурак», а трактатом.

— Тобто бароко?

— Так, бароко і великі полемічні форми. На книжку відповідали книжкою, а не коментарем на «ЛітАкценті». Мій улюблений твір того часу — «Тренос, або Плач Східної церкви» Мелетія Смотрицького. Це недосяжний взірець для сучасних письменників. Окрім полемічної літератури, бароко подарувало багато чарівних «грашок», скажімо, поезію Івана Величковського. А ще дало низову культуру, творчість тих же дяків-пиворізів. Якби я міг обирати епохи, то вибрав би саме ту.