Літературна експансія: українська версія

Весна — традиційний сезон книжкових ярмарків. Наприклад, Ляйпцизький та інші заходи в Європі — справді визначальні події в літературному житті. Нещодавно із Парижа повернулися представники українського «книжкового десанту». По гарячих слідах «День» розпитав Миколу КРАВЧЕНКА, голову правління громадської організації «Книжковий простір», про атмосферу друкованої Мекки та присутність нашої країни у світовому літературному просторі

— Як була представлена Україна на Паризькому книжковому салоні?

— Маємо справді якісні зміни. У 2013-му українські представники поїхали одразу на три найпрестижніші спеціалізовані ярмарки: у Ляйпциг, Париж і Болонью. Якщо говорити про подію у столиці Франції, то цього року, на відміну від попередніх, ми повноцінно включилися в той виставковий процес, що відбувався на ярмарку. По-перше, мали власний стенд і свою програму в рамках проекту «Більше країн — більше книжок» — це суттєво вплинуло на промоцію та ведення робочих переговорів між видавцями та агентами (просування нового імені за кордон, між іншим, складна справа, яка триває роками). По-друге, була значна підтримка від фондів «Відкрий Україну» та «Розвиток України». Показово, що до фінансування долучилося Міністерство культури України. Ну, і звісно, особлива роль Посольства Франції в проведенні заходів власне в Парижі. І ще справді важливо, що Французький інститут ініціював на своєму стенді круглий стіл, присвячений Україні. Видавничий ринок у Франції — це шалений розмах, понад 80 млн читачів (!) (французам цікаво все, що видається навколо, і держава підтримує це), і вийти на такий рівень для України — величезний крок уперед. Щоб обійти один павільйон, уявіть собі, потрібна година і двадцять хвилин! До речі, біля нашого стенду помітили президента Франції Франсуа Олланда, але з українського посольства не було нікого... А ще підходили албанські видавці, здавалося б, Албанія завбільшки з Київську область, але вона теж представлена на ярмарку-салоні, хоч і не мала власного стенду. Дуже активно цікавилися українською літературою італійці. Словом, в Європі літературний процес просувається доволі активно — через відсутність кордонів і привабливу цінову політику.

— Якщо поглянути на ситуацію в Україні, то бачимо, що новинки з’являються, асортимент книгарень поповнюється, але книжка для читача все ж залишається недоступною — значною мірою через ціну. Як ви вважаєте: справа лише у податкових канікулах?

— Вітчизняним видавцям держава пільги, і доволі значні, якраз і надає, але шкоди завдає система книгорозповсюдження. Справа в тім, що більшість вітчизняних книжкових мереж належить російським власникам. Навіщо їм просувати українську книжку? От вони і формують фантастичну націнку — 200 — 300%, щоб вирівняти з ціною російської продукції. Причому 24 країни світу на чолі з Францією вирішили подібну проблему дуже просто: встановили фіксовану ціну на книжку. Дистриб’ютори живуть за рахунок знижок, які їм надає видавництво. Французи читають стільки, що нам складно уявити.

— У Франції, наприклад, є арт-кафе та величезних розмірів книгарні, котрі працюють від ранку й до пізньої ночі. Там постійно відбуваються зустрічі з письменниками, читачі обмінюються враженнями в безперервному режимі. Чи Україна на шляху до таких проектів? У деяких книгарнях проводяться регулярні презентації, але загалом таких місць поки що доволі мало. Читач «далеко» від своїх авторів...

— Це переважно інформаційна проблема. Ми на Салоні спостерігали черги до французьких письменників, а також спеціальні павільйони ЗМІ, з яких у безперервному режимі транслювали репортажі. Та, зрештою, коли трапляється якась важлива суспільна подія, то у письменників обов’язково беруть коментарі. А у нас інтерес до літератури стараннями медіа, чи точніше їхніми власниками, штучно занижений. І це проблема усього суспільства.

— Переважно літературні заходи в Україні стають можливими завдяки ініціативам як приватних осіб, так і громадських організацій. На вашу думку, організаторський підхід — прерогатива держави чи громадянського суспільства?

— Має бути симбіоз. Добре, коли держава фінансує, а громадські організації домовляються і обговорюють питання із залученням фахівців. Наприклад, таку роль на себе могла б узяти окрема структура, яка займатиметься промоцією культури на державному рівні, як це роблять, наприклад, Французький інститут, Інститут книжки у Польщі чи Інститут перекладів у Росії. Найоптимальніший варіант — недержавна структура на основі фундації зі своєю наглядовою радою. Наприклад, цього року в нас на Паризькому книжковому салоні все було відкрито — скільки коштів ми витратили на стенд, скільки на фуршет, а скільки на проїзд.

А загалом, важливий продуманий підхід. Я так і написав одразу на сторінці у соцмережі: «Культурним шоком останнього дня Салону стали бібліотекарки однієї з буцегарень півдня Франції, які прийшли з простим запитанням: «У нашій тюрмі утримують двох громадян України. Ми зобов’язані забезпечити їх культурний розвиток, і тому в нашій бібліотеці повинно бути не менше п’яти українських книжок художньої літератури. Порекомендуйте нам, будь ласка, що купити...«»