Любов і секс у споживацькому суспільстві
У одному зі столичних креативних просторів нещодавно доволі оригінально представили книжку «Парадокс любові» Паскаля Брюкнера. Захід відбувся у формі дискусії філософів Анатолія Дністрового та Володимира Єрмоленка. На сторінці «Українці — читайте!» — теж полеміка. Тепер — між літературними критиками
Видавництво «Грані-Т» знайомить українців із французьким письменником, есеїстом, філософом Паскалем Брюкнером. Його книжка «Парадокс любові» в перекладі Леоніда Кононовича та з розлогою інформативною передмовою Анатолія Дністрового з’явилась у серії De Profundis.
Однозначно окреслити жанр цієї книжки не дуже легко. Я б, мабуть, сказав, що це щось середнє між суто філософською есеїстикою та психологічно (або й психотерапевтично) мотивованими «колонками» для якого-небудь журналу з водночас інтелектуальними й споживацькими претензіями. На користь першої свідчить глибина розроблюваних проблем, насиченість теоретичних та історичних екскурсів. На користь других — вельми доступна форма, специфічні відступи, виразно орієнтовані на практичний досвід. У кожному разі результат вийшов, одночасно, й пізнавальним, і читабельним.
Книжка Брюкнера присвячена невичерпній і завжди актуальній темі — любові та її непростих стосунків зі свободою. Досить небезпечна тема: величезний ризик потонути в банальностях, і все-таки Паскаль Брюкнер не злякався.
Отже, свобода й обмеження в любові та сексі. Мільйони можливих колізій і прикладів. Із усіх них автор у чотирьох частинах і десяти розділах із епілогом зосереджується передовсім на анатомії різного роду «занадто». Наприклад, надмірної регламентації стосунків чи, навпаки, повної відсутності в них обмежень і гальм.
Першу крайність, як порівняно мало актуальну для сьогоднішнього західного світу, Брюкнер критикує навіть дещо менше, ніж другу. А критика сексуального та любовного розкріпачення — це вже щось цікаве й не досить звичне для нинішнього читача. Принаймні критика не «консервативного», а «ліберального» характеру, тобто не така, яка пропонує скасувати всі досягнення сексуальної революції та повернутись у Середньовіччя, але та, що чесно фіксує умовність, неповноту або негативні наслідки декотрих із цих досягнень.
Ось, до прикладу, фактичне скасування серйозних обмежень поширення порнографії та загалом інформації сексуального характеру. За Паскалем Брюкнером, ефект цього акту звільнення виявився зовсім не таким, якого, можливо, очікували борці проти «сексуальної цензури». Наслідком став не вибух вільної еротичної творчої пристрасті та пристрасної творчості, а радше знудження, перетворення таємничої напівзабороненої лоскотної сфери на банальну індустрію «тренажерних» зображень і рекламних текстів. Ерос ніби залишив цю територію, відколи вона стала аж надто публічною та механічною.
Або взяти іншу суспільну, культурну та комунікативну тенденцію останніх кількох десятиріч — відмова від принаймні формального ідеалу любовної стриманості на користь відвертого взорування на кількісно та якісно насичене сексуальне життя, багате пригодами. Із одного боку, ніяк не заперечиш: відбулося певне звільнення сексуальної енергії для багатьох людей, котрі раніше мусили стримувати свою натуру чи вести «подвійне життя» лише заради вельми ханжеської за своєю суттю суспільної моралі. А з другого, підкреслює Брюкнер, виникла зворотня ситуація, коли новонабута свобода запроваджує власну диктатуру. І людина, яка не потребує регулярної зміни партнерів або інших пригод, що стали в очах більшості чи істотної частини суспільства взірцем, починає почуватися незручно, а то й зазнавати проявів дискримінації. І коли в «затрапезні» часи жінка, схильна до вільних і розмаїтих стосунків, хай і потерпала від громадського засудження, принаймні могла себе втішати впевненістю, що багато жінок насправді тихо їй заздрять, а їхні чоловіки таємно хочуть опинитися на місці її коханців, то сьогоднішні «дисиденти-цнотливці» позбавлені навіть такої моральної компенсації.
Ці та інші роздуми Паскаля Брюкнера, звісно, можна поставити під сумнів. Хоч би й — це спадає на думку передусім — з огляду на оперування реаліями дуже умовного, узагальненого західного світу (насправді в Брюкнера купа конкретних прикладів, часто йдеться про культуру тих чи інших громад, регіонів і країн, але зберігається досить вразливе «загально-західне» тло). Такі сумніви, власне, є справою кожного читача. У чому, проте, не відмовиш цьому авторові, то це в послідовності та іронічній загостреності його критики. Він абсолютно не нітиться викривати водночас правих і лівих, хвилі брюкнерівського скепсису заливають заразом позиції як християнських церков, так і західноєвропейських революціонерів-«мрійників» 1968 року.
У любовних, сексуальних проблемах сучасної західної людини загалом Паскаль Брюкнер обвинувачує суспільство споживання та безвідповідальність його мешканців. Вони ніби застигли між патріархальними й емансипованими практиками, наповнюючи своє життя недоліками з обох із них, думаючи, що насправді «двох маток ссуть». Непоганою ілюстрацією тут буде така цитата з книжки: «У зв’язку з цією делікатною темою відзначимо, що чимало жінок навіть після «визволення» й далі вважають, що платити повинні чоловіки, тоді як немало в процентному відношенні чоловіків сприймають запрошення від жінки як приниження, вважають ганебним заробляти менше від жінок. Позицію перших можна назвати непослідовною, позицію других — дурнуватою. Ми прагнемо користатися всіма перевагами старого режиму і всіма привілеями нового».
Не обмежуючись критикою наявного стану речей, Паскаль Брюкнер має також і певну позитивну програму. Саме вона лежить у підвалинах «терапевтичних» елементів книжки, про які йшлося на початку цієї рецензії. Традиційно конструктивна частина менш виразна й чітка, ніж критика, тож її можна тлумачити досить по-різному.
Як на мене, Брюкнер рекомендує відокремлювати любовну, сексуальну сферу від соціального життя. Також він радить у стосунках культивувати духовний контакт (і не в останню причину через те, що його відсутність вихолощує контакт фізичний) і не шукати ідеальних стосунків — мовляв, недосконалість, ірраціональність кохання насправді лише додають йому принадності та неповторності.
Наостанок варто відзначити переклад «Парадоксу любові». Він цілісний і стильний. Але при цьому місцями має трохи дивакувату лексику — з регулярним вживанням слова «учинити» в значенні «зробити», з перенасиченням словесною конструкцією «як ото», котра ніби апелює до письма архаїчнішого й велемовнішого, ніж очікуєш від сучасного автора. Чи це справді особливість французького тексту, чи творчий внесок у книжку її перекладача, без знайомства з оригіналом сказати важко.
Продовження полеміки в статті:
