Меню для роздумiв: квiтень
Патті СМIТ
«Просто діти»
Автор книжки, співачка та «хрещена мати панк-руху», Патті Сміт виконала дане собі зобов’язання — написати книжку спогадів про фотографа Роберта Мепплторпа, музою і близьким другом котрого була протягом його життя. Треба сказати, що видрукувану на 360 сторінках обіцянку у 2010 році у США нагородили премією National Book Award. А з кінця минулого року в Україні можна купити переклад з англійської, щоправда, російською мовою.
Чим особлива ця книжка? Ймовірно тим, що занурює читача з аквалангом на рівень «глибокого повітря» у богемну епоху кінця 60-х- початку 70-х: бітники, гурти The Rolling Stone, The Doors, Дженіс Джоплін, «Фабрика» Енді Ворхола, атмосфера відомого готелю «Челсі», художники, фотографи, актори і все те, що асоціюється з ними. Щирість та обширна деталізація роблять ці мемуари фіксатором покоління, котре стало джерелом натхнення для творчих людей на довгі роки.
Звісно, не можна змовчати, що «Просто діти» написана дещо з відвертими зарисовками. Річ у тім, що Патті Сміт зустрічалася із Робертом Мепплторпом і навіть після того, як вони перестали бути парою, все ж залишалася надійним другом, порадницею і улюбленою моделлю. Тому зрозуміло, чому їй відомо «дещо» більше, ніж іншим.
У мемуарах співачка розповідає, як паралельно кожен з них знайшов своє покликання, які перешкоди довелося подолати та що натомість вдалося придбати із моральних скарбів.
Цікаво, що у книжці кілька разів згадуються українці. Наприклад, роман австралійського письменника «Чоботи рибалки» про кардинала зі Львова, котрий після ув’язнення в ГУЛАГу стає Папою Римським. Або ж про виставку художника Джона Грехема (справжнє ім’я Іван Домбровський), киянина, котрий емігрував до США 1920 року.
Валентина КЛИМЕНКО, Iрина ПАСIЧНИК (упорядники)
«Я, Білокур Катерина Василівна»
«Нефарбову» спадщину художників зі світовим ім’ям назвати можна відразу: листи Ван Гога до брата Тео, «Щоденник генія» Далі... Але серед українських майстрів пензля мемуарну літературу знайти вкрай складно.
Книжка-альбом про Катерину Білокур — це одночасно і її нерозтиражовані листи, і репродукції («речові докази» надано Яготинським державним історичним музеєм, Яготинською картинною галереєю та Меморіальним музеєм-садибою Катерини Білокур у Богданівці), і стаття упорядника, котра переосмислює роль художниці в українському культурному контексті зокрема і у світовому загалом.
Після прочитання «майстер квіткового світу» показує нові грані свого світогляду, характеру, життя. Катерина Білокур є тим самим сільським філософом і гуманістом, справді громадянкою світу. Вона, попри відсутність сімейного затишку, негаразди зі здоров’ям і скрутну фінансову ситуацію, не нарікає, не гнівається, а бачить і сприймає світ дивовижно прекрасним і натхненно бажає того, чого не мала сама — іншим. Наприклад, на один із листів, у якому художник-початківець запитує поради, Катерина Білокур щиро відповідає: «...если вы думаете стать художником-самоучкой, господи упаси вас от этого — какой это тяжелый и трудный путь, школа — это счастие... я ему этому святому искуству отдала молодость, силу свою молодую и всю себя... спросить то было не у кого... один и тот же предмет может быть рисовала сто раз... желаю вам всего хорошего, желаю, чтобы у вас была семья и чтобы были не одиноки».
Міла IВАНЦОВА
«Гра в паралельне читання»
Весняна новинка від «Золотого письменника України» (за версією конкурсу «Коронація слова») — «книжка у книжці» про вибір, обов’язок та відповідальність.
Композиційно «Гра в паралельне читання» нагадує «Бідних людей» Федора Достоєвського та «Самотність в мережі» Януса Вишневського: головні герої (коханці Жанна та Віталій) під час тижневого відрядження надсилають одне одному електронні листи, висловлюючи думки про прочитані короткі оповідання із випадково знайденої в купе зеленої флешки та осмислюють свої стосунки. При цьому паралельно розвивається подвійна сюжетна лінія кожного з них поза листуванням: те, що зараз відбувається поза адюльтером і що власне передувало цьому. Подеколи сюжет набуває гіперболічних мелодраматичних рис. Що, зрештою, і призводить до несподіваної розв’язки. Отже, у центрі — живі історії конкретних людей. Легкості прочитання сприяє візуальне виділення оповідань із флеш-карти, електронної кореспонденції та власне авторської мови. А ще — типологія «за Скарабеєвим» (визначення психологічного портрету за наповненням кошика в супермаркеті).
Протягом роману нерідко трапляються посилання на актуальні суспільні проблеми: стосунки без зобов’язань, «скакання в гречку», шлюб за «вагітним розрахунком», собаку на сіні, а також більш глобальніші — на кшталт екології, емансипації та... чесності перед собою.
Тезу, озвучену головним героєм — «Хата не горить. Тож немає сенсу з неї вистрибувати», кожен інтерпретує по-своєму.
Але якщо вам така книжка потрапить до рук після філософської прози, ліпше... зробити паузу.
Грейс МАККЛIН
«Найпрекрасніша у світі земля»
Не дивуйтесь, якщо під дитячою обкладинкою знайдете дорослий текст. І хоч роман написаний простою мовою і спершу видається дещо банальним, це враження швидко розвіюється. Книжка торкнулася, навіть не так — вхопила за карк — важливі і складні проблеми. Перш за все, вона про віру. В Бога і в чудеса. Про те, чого потребують діти і що вони втрачають. Про батьків, котрі стоять перед вибором, і про усвідомлення ними відповідальності. Про категоричність. Про тиск суспільства. Про релігійний фанатизм. Про сліпу віру та її втрату внаслідок розчарування.
Чимало літературознавців схиляються до думки, що найповніше релігійна тема розкрита у «Братах Карамазових». Проте тут є різниця: йдеться про особистість, що лише формується, на відміну від Олексія, чи взагалі Зосими, котрі вже утвердилися в своєму світогляді. І десятирічна дівчинка, Джудіт Макферсон, опинившись сам-на-сам із внутрішнім світом, змушена радитись із голосом Бога, а не з татом, якому все ніколи, бо він заклопотаний нагальними проблемами — заради Джудіт, звісно ж. І не з мамою, котра померла при пологах, через те, що відмовилася переливати кров, бо це суперечило релігійним догмам.
Зрештою, ця книжка, з огляду на складні життєві ситуації, не для малечі. Вона скоріше для батьків, і особливо для потенційних. Це своєрідна ілюстрація цінності уваги і любові до дитини. Того, на чому і тримається крихкий тендітний світ.
Герман ГЕССЕ «Сіддхартха»
З’ясувати, у чому сенс життя, — завдання на роки, а може, й десятиліття. І чи усім воно під силу?
Після цієї книжки втрапити на шлях до себе набагато легше. У будь-якому разі з’являється бажання переосмислювати вчинки, цілі, ставлення та оточення. Розставити визначальні акценти.
Герман Гессе говорить про вічні теми — релігію, боротьбу матеріального й духовного, легкість і тягар кохання, власні кроки і наслідуваня, споживання і віддачу, бетонність буденності. Хоч текст створено у дусі буддистської філософії, проте це не значить, що людям з іншим віросповіданням вона буде чужа — у книжці сконденсовано загальнолюдські постулати. Зрештою, лейт-мотив — любов галактичного масштабу, що є двигуном світу.
Образи роману доволі алегоричні і знакові. Хоча й відрізняються від Йозефа Кнехта та Гаррі Степового вовка. Як і стилістична будова роману-притчі «Сіддхартхи» загалом відмінна від гессівських впізнаваних художніх засобів.
І тому, ймовірно, кожен читач з висоти досвіду, інтелекту й інтуїтивного відчуття побачить надзвичайно особливу індивідуальну проекцію світу. А ще «Сіддхартха» — привід зрозуміти вплив Карла Густава Юнга на автора.
Отже — книжка, котру називають «біблією філософського нонконформізму». І лише 150 сторінок.
Артур ШОПЕНГАУЕР «Думки»
Праці філософів — тексти без «терміну придатності». Артур Шопенгауер — особистість доволі суперечлива. Взяти, наприклад його репутацію знаного мізантропа загалом та людину, різку у своїх судженнях, зокрема. Йдеться не лише про толерантність до Канта і критику Гегеля...
Також філософ певною мірою «моногамний»: написавши «Світ як воля і уявлення», усе життя допрацьовував її, безперервно коментуючи. «Думки» — якраз один із текстів «у додатку».
Короткі розділи «Про фізіономіку», «Про жінок», «Про самостійне мислення» красномовно семантично наповнені. Один із найцікавіших — «Про критику, судження, схвалення і славу». Книга загалом нагадує енергійний монолог. Переривати, погоджуватись чи протестувати — то вже на ваш розсуд.
Лаконічний формат «Думок» налаштований на читання з комфортом, хоч як би дивно у випадку із цією галуззю не звучало. Серйозні книжки не завжди товсті і складні. За бажання цілком можливо читати авторів на зразок Шопенгауера в дорозі чи у відпустці.
Ми ж пам’ятаємо, що нація, яка не читає філософів, не здатна створити «Мерседес»...
