Неквапливі розмови друзів
У Києві представили «Ворохтаріум» — новинку від Юрія Андруховича, Олександра Бойченка та Ореста Друля
«Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами». Розмови настільки відверті та влучні, що хочеться сидіти поряд, слухати і долучатися — коментарем, посмішкою, мовчазним розумінням...
— Ідея була в тому, що ми з Бойченком сідаємо удвох і декілька днів поспіль при диктофоні говоримо про літературу. Запитання ставить переважно Бойченко, відповідаю переважно я. Коли прозвучала ця пропозиція, ми їхали в одному й тому ж автомобілі й, мені здається, одностайно заперечили, що така розмова взагалі можлива, — розповідає історію створення книжки «Ворохтаріум» письменник Юрій АНДРУХОВИЧ. — Тому що за всі ці десятиліття знайомства ми стільки всякого переговорили, що не зможемо один одного нічим здивувати й нічого сказати цікавого. Тож виникла ідея, що запрошуємо ще когось. І ось тоді серед імовірних модераторів розмови з’явився Орест Друль...
«ДОВГО РЕДАГОВАНА ЖИВА РОЗМОВА»
Так і сформувався літературний тріалог з діалогом та монологом (як це окреслюють самі автори) — книжка «Ворохтаріум». Вона започатковує серію розмов інтелектуалів видавництва Pabulum. Двоє літературних діячів — Юрій Андрухович та Олександр Бойченко і головний редактор газети «Збруч», публіцист Орест Друль три дні у Ворохті вели розмову про літературу. Завдяки «Ворохтаріму» до неї можуть долучитися й читачі — погоджуючись чи заперечуючи думки авторів.
Ця, як влучно назвав її літературний критик і публіцист Олександр БОЙЧЕНКО, «довго редагована жива розмова» нагадує мереживо — така ж тонка з візерунками, які охоплюють різну тематику, відповідаючи на одні питання й слугуючи підґрунтям для інших. Зокрема, на презентації Олександр Бойченко зачитав уривок із книжки: «...Але є інша небезпека — оці модні нині спроби «підчистити літературу», пообрізати й вкласти, як той Прокруст, у ложе політкоректності. Якщо хапатися за окремі фрази у творі, то можна звинуватити й заборонити будь-кого. Знайдемо в Тараса Григоровича антисемітські та інші подібні мотиви? Легко. «Одчиняй, проклятий жиде»... Ти (Юрій Андрухович. — Авт.) вчора цитував, що метафора — це «одічаніє». А я думаю, що здичавінням є не метафора, а буквальне розуміння метафори і спроби втілення її у життя. Оце шлях до історичних трагедій. І розуміння фраз персонажів як фраз самого автора — це також здичавіння».
Спроби «підчистити» літературу тут розглянуто в аспекті політкоректності. Однак чи не ще глобальнішим є питання канону української літератури. І тут існує багато питань — зокрема, можна простежити проектування категорій сучасності щодо минулих реалій. Наприклад, що робити з «літературою на кресах», яка була за часів Речі Посполитої? Або ж, якщо ближче до нинішніх часів, як бути з літературою, створеною за часів СРСР? Відкидати цей спадок? Влучно підмітив нашу ситуацію літературознавець Марко Павлишин, назвавши власну збірку літературно-критичних статей «Канон та іконостас», у якій ідеться про часткове ототожнення цих речей в українській літературі.
«ПРО ЩО Й МЕНІ ЙДЕТЬСЯ»
Ще одна особливість книжки — у ній важливі думки з’являються ніби мимохідь. Немає менторського тону чи цілеспрямованої спроби переконати в чомусь, що ще більше закарбовує такі вислови у пам’яті. Наприклад, Юрій Андрухович зачитав епізод, у якому йдеться про його ставлення до творів Шекспіра. Доки «просто читав Шекспіра як одного з великих творців світової спадщини, твори якого я, так би мовити, зобов’язаний знати, то він мені, скажімо так, подобався. Але щоб я відчував при тому аж таку вібрацію від контакту — то ні». Проте «душевний контакт» таки вдалося налагодити, коли письменник взявся перекладати Шекспіра: «При перекладі це стає часткою мого я, і я ж тоді вловлюю, що насправді там сказано і наскільки це б’є в само середохрестя того, про що й мені йдеться».
У контексті того, що ці три дні розмови велися у перерві між заняттями літературної школи, такі слова набувають ще більшої ваги. Адже вони спонукають переглянути всю систему літературної освіти загалом. А що, як уявити уроки, коли б не було чітко визначених ідей твору, які як шаблон даються дітям і за межі яких виходити не варто. І, навпаки, спробувати на уроках спонукати школярів помічати всі ідеї тексту, показувати їм цю багатошаровість, глибину творів, серед смислів яких кожен міг би знайти те, що найбільше цікавить саме його.
«ГАРНА МЕТАФОРА МАЄ БУТИ ТОЧНІШОЮ ЗА МАТЕМАТИЧНУ ФОРМУЛУ»
Справжньою прикрасою книжки є дотепний тонкий гумор, яким вона вирізняється, й атмосфера її презентації. Гарною ілюстрацією цього є лекція Олександра Бойченка, яку він читав на літшколі і яка, на жаль, не увійшла до книжки. Однак відвідувачі зазначеної літературної події таки мали нагоду почути квінтесенцію його виступу «Як писати колонку». У цій лекції поєднано водночас і гумор: «Значно надійніше класти в основу історію. Крім твоїх власних пригод, джерелом історії є інші люди, тому витягни з вух ці дурнуваті навушники, припини махати головою, як кінь водовоза, і слухай. У кожному автобусі, потязі чи літаку знайдеться який-небудь безкорисливий балакун, чиї життєві нещастя ти зможеш конвертувати в кілька тисяч омріяних знаків». І більш звичні, «серйозні», настанови: «Любиш метафори — люби. Але пам’ятай, що не варто розкидатися улюбленими речами. І вже зовсім ганьба робити улюблені речі погано. Тобто приблизно. Гарна метафора має бути точнішою за математичну формулу».
Навчання літературної майстерності (і під яку музику автори творять свої тексти), літературні премії, проза, поезія і те, як Андрухович почав писати, — усе це і ще більше у «Ворохтаріумі»...
