Олесь IЛЬЧЕНКО: «Особисті проблеми не зникають залежно від місця проживання. I пам’ять залишається при тобі»

Це ж треба: український письменник мешкає (нехай тимчасово) у Швейцарії, а так чудово орієнтується в наших нинішніх реаліях! Звісно, тепер не обійтися без всесвітньої павутини. Зрозуміло й те, що для людини мислячої навіть комфортне життя на чужих теренах аж ніяк не вихолощує думок про Україну... А конкретно? Про це та інше — розмова з поетом і прозаїком Олесем ІЛЬЧЕНКОМ

— Щойно часопис «Кур’єр Кривбасу» надрукував чималу частину вашої нової книжки «Збирачі туманів». Жанр її — тревелог. А він в Україні фактично тільки почав розвиватися. Як виник задум, що стало поштовхом до написання?

— Задум книжки виник визрів, як плід. Важко говорити чітко й раціонально про «поштовхи до написання». Чому, коли дізнаєшся про неймовірні, цікаві читачам історії, виношуєш задум прозової книжки і навіть починаєш її писати, то несподівано серед безсонної ночі нотуєш вірш про самотній човен у тумані, або про здичавілі жовті нарциси у квітні (вони щороку нагадують про себе, виникаючи нізвідки) уздовж залізничних колій на станції Сешре? І поезія знову приходить, охоплюючи тебе, як кохання, неочікувано і безповоротно.

Книжка «Збирачі туманів», яку я потроху пишу, доповнюю і редагую вже кілька років, — не зовсім тревелог. То мандрівки не лише в просторі, але й у часі. Є в книжці деякі оповідки про мій Київ, про місто, зникле без вороття: зникле разом із людьми, будинками, стосунками, неспішністю, бузковими вечорами. Це опис Атлантиди, яку я бачив. Другий ряд розповідей — про подорожі, переважно Європою, — не довідник для туриста, і не твір на тему «Я і Всесвіт», а просто різні історії (кумедні й «філософічні»), невеликі пригоди, що, як я переконався під час усних читань уривків з книжки, завжди зацікавлено й тепло сприймають читачі-слухачі.

— Чи маєте за взірець для наслідування чиїсь тревелоги? Свого часу в Україні захоплювалися книжками Вайля й Геніса. До речі, чудові, але маловідомі «мандрівні» тексти Ігоря Костецького...

— Щиро кажучи, взірців для наслідування так мало в житті... Це окремі люди, яких Бог (і наполеглива праця) обдарував бездоганним смаком — до життя, літератури, принципів поведінки, — або чудовим голосом, досконалим знанням кількох мов чи взагалі глибоким розумом, інтелектом... Ось недосяжні взірці, якщо їх можна так назвати. А щодо тревелогів, то під час писання я не мав подумки перед собою ніякого взірця. З простої причини: книжки на подібні теми, які я встиг прочитати, не надихнули й не захопили мене.

— Є три підходи переміщення в просторі: власне туристичний, «письменницький» і «дослідницький». У вас переважає другий?

— Безумовно. «Туристичний» (у банальному розумінні) погляд довкола мені вже не цікавий, «дослідницький» — то для певних фахівців (архітектори, малярі тощо). Залишається отой «рідний», «письменницький». Хоча нерідко я намагаюся торкатися дослідницьких тем, скажімо, коли оглядаю якийсь музей. Тоді читаю фахову літературу про цей заклад, про його колекцію тощо.

— Олесю, вже півтора року ви мешкаєте поза Україною, у Швейцарії. Досить комфортний спосіб життя. А ось одна киянка, читаю, поїхала до Китаю випробувати себе в цій країні: обживається там, працює. Чи були б ви готові на такий варіант?

— Готовим треба бути до всього... Старий вислів «Хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани» є актуальним завжди. Один візит до лікаря, наприклад, може змінити життя докорінно. Отже, можна подумати навіть і про якийсь Китай (до речі, він, як добре відомо, дуже й дуже різний: є Гонконг, а є й Внутрішня Монголія, готова метафора). Хоча я не уявляю свого життя в країні, в культурі, докорінно відмінній від європейської, західної в широкому розумінні.

У Швейцарії справді «досить комфортний спосіб життя», але він стосується налагодженості побуту, нормальності й повноцінності «звичайного», сказати б, існування в унікальній Конфедерації. Але ж особисті проблеми не зникають залежно від місця проживання, і пам’ять залишається при тобі... Для мене величезний плюс мого перебування-буття — це європейська країна. Зрозуміла, «моя» Європа. З певними нюансами, проте зі знайомою макрокультурою Старого Світу.

—  Що у вашому перебуванні у новій країні найголовніше для вас? До речі, чи пишете там вірші?

—  Вірші, дякувати Богові, знову пишу. Це завжди радісно і якось несподівано — особливо після досить тривалої перерви. Гадаю, муза вирішила також трохи пожити на берегах Женевського озера, серед Альп...

А найголовніше для мене тут — здобуття нового досвіду, досвіду життя, що не має нічого спільного із туристичними прогулянками. Зрештою, кажучи мовою медиків, надзвичайно корисно побачити здорову норму (Швейцарію, розвинену ліберально-демократичну країну), щоби краще розуміти патологію (сучасну Україну, дику суміш тюрми і божевільні). У Швейцарії щодня спостерігаєш ті відносини, які називають «людськими»: між громадянами, між незнайомими людьми, між клерками в установах і відвідувачами тощо. Проблем в «ідеальній» Швейцарії вистачає, але це проблеми, з одного боку, розвитку країни, а з другого — проблеми світові, які тут теж даються взнаки: економічна криза, міграція, кримінал... Мені здається, поки що швейцарське суспільство успішно долає виклики часу.

—  Чи маєте у Швейцарії контакти з місцевими письменниками? Чи шукали їх?

—  Маю вже певний вік, в якому нові знайомства, не кажу вже про приязні стосунки й тим більше — дружбу, знаходити важко. Чудова природа цієї країни неначе сприяє усамітненню, спогляданню, зосередженню на собі й речах дуже загальних, концептуальних, вічних. Щодо контактів мені пощастило. Почасти регулярно спілкуюся із професором, відомим славістом мсьє Жоржем Ніва, який щиро цікавиться українською літературою і мовою. Кожна зустріч із ним — справжня мандрівка світом літератури. Оригінальний і дотепний француз (Жорж Ніва просто живе в Женеві й викладає в місцевому університеті), абсолютно молодий духом і розумом, попри свій зрілий вік, — зразок європейського інтелектуала доброго старого гарту. Інших контактів, скажу відверто, ще просто не шукав.

—  Що на відстані вам стало очевиднішим щодо життя в Україні? В українській літературі?

— В мене склалося враження, що тут Україну сприймають як загумінкову, корумповану, нерозвинену країну з купою проблем — політичних, економічних, прав людини тощо. Скажімо, в місцевій газеті «Трібюн де Женев» про Україну пишуть дуже зрідка. Теми заміток: Юлія Тимошенко у тюрмі, акції «Фемен», боксера Кличко обрано до парламенту. Власне, це і все. Нашу країну, на відміну від Казахстану, Узбекистану чи Туркменії журналісти ще не називають прямо «деспотією», але підтекст крихітних повідомлень щодо України не дуже втішний. Преса ж загалом набагато більше цікавиться, наприклад, подіями у франкомовних країнах Африки, ніж новинами з України.

У моєму сприйнятті у житті в Україні ніяких кардинальних змін не сталося. Розвиток подій, який я передбачив після остаточного приходу до влади кримінально-олігархічного угрупування мародерів-українофобів 2010 року, на жаль, поетапно справджується. Звісно, окупаційний режим не вічний, але що залишиться потому? Як виборсуватиметься Україна з тієї глибочезної баюри, в яку вона потрапила завдяки мільйонам сумнозвісних «шарикових», які знову й знову голосують за комуністів і регіоналів?

Щодо української літератури, то зрозуміло, що в ній, навіть із погляду віддаленого, але уважного глядача, відбуваються відносно значущі події, які, до речі, мало кого цікавлять у тій же Швейцарії. Немає зацікавлення країною — немає, звісно, й зацікавлення її літературою. Спорадичні появи наших письменників у різних куточках Європи не викликали ще справжньої моди на українську книжку, українського автора.

Кафедри славістики університетів могли би бути промоутерами літератури нашої країни. Натомість їхня славістика часто є просто русистикою (іноді ще й полоністикою) з усіма наслідками, що випливають із цього факту. Зрештою, коли так звана «українська» держава душить українську мову, а люди нею не розмовляють, то чому така мова і література цією мовою мають когось цікавити поза Україною? Лише після звільнення України, повернення її до кола цивілізованих держав, можна буде серйозно говорити про помітну присутність нашої літератури в Європі.