Погляд з універсальної перспективи

Надзвичайно комунікабельний, відкритий Олег Коцарев асоціюється в мене зі словосполученням «м’яка сила». Про неї, а також «літературну глобалізацію в межах України» та значення «малої історії» — в розмові з письменником і постійним автором газети «День».

«СПІЛЬНИЙ КОНТЕКСТ МОЛОДИХ АВТОРІВ ТЕПЕР НАБАГАТО СИЛЬНІШИЙ»

— Маєте досить успішну літературну біографію: книжки поезії, прози, участь у багатьох антологіях, фестивалях, переклади багатьма мовами... А що скажете про творчі муки, без яких автор — не автор?

— Успіх у літературі — поняття дуже умовне. Думаю, головне тут — не фестивалі й антологія, а тексти, які написалися. Чи вдалося втілити задумане? Чи можна сказати про написане, що «це було недаремно»? Ось де й починаються творчі муки — пошуки та відбирання образів, ідей, ходів, концепцій і сюжетів, редагування написаного, відбраковування невдалого (чи не найскладніша частина письменницької праці, як на мене!). Досить сказати, що над своєю новою прозовою книжкою, невеличким романом «Люди в гніздах», я працював близько двох років. Та й нову поетичну книжку збираю і перекомпоновую теж приблизно стільки ж часу.

— Ви були серед тих, хто нагороджував лауреатів 25-го літконкурсу видавництва «Смолоскип». Ваш «смолоскипівський» досвід і нинішні автори: в чому різниця й подібність?

— Коли я часом повертаюся до своєї поетичної збірки «Коротке і довге» (яка побачила світ 2003-го як наслідок мого лауреатства на «смолоскипівському» конкурсі) чи до збірок інших поетів і поеток тих років, бачу, що не змінилося головне: переможці «Смолоскипа» як тоді, так і тепер є досить строкатою публікою. У ній незбагненним чином поєднуються абсолютно наївні, досить учнівські, але при цьому справді талановиті, «іскристі» тексти з творами, позначеними майстерністю, поетичною культурою, майже мудрою стриманістю.

А змінилося, мабуть, відчуття контексту. На початку двотисячних молода українська література була великою мірою сукупністю досить ізольованих регіональних шкіл, окремих середовищ або просто тих, на кого вплинула та чи інша література минулих років. П’ятнадцять років по тому все значно «зблизилося», «глобалізувалося». І завдяки інтернету, де всі завжди можуть прочитати всіх і на всіх вплинути. І завдяки активному фестивальному руху. Спільний контекст молодих авторів тепер набагато сильніший.

На щастя, така «літературна глобалізація в масштабах України», як на мене, не призвела до тотальної уніфікації. Ті ж регіональні школи й надалі простежуються. Наприклад, яскрава «Житомирська поетична школа» (досить назвати імена Богдана-Олега Горобчука, Юлії Стахівської, Лесика Панасюка, Марії Хімич, Оксани Гаджій, Олега Левченка...) зберігає свою характерну деталізованість, особливий повільний верлібровий темпоритм. Чи мій рідний Харків, де продовжує успішно творитися «Харківський текст», позначений впливом романтичної традиції та авангардного експериментування під трохи соціальним «соусом».

«ЛІТЕРАТУРА Є ОДНІЄЮ ЗІ СТРАТЕГІЧНИХ ЛІНІЙ ЗАХИСТУ КРАЇНИ»

— Як сформулювали б власний стиль і манеру?

— Можливо, це пошук рівноваги між сентиментальністю і часом доволі ядучою іронією, між метафорою і сюжетом, між герметизмом і відкритістю. Досить виразний «формалізм». А ще мені хочеться писати про наш і не наш час, нашу країну і наші часто дуже конкретні реалії з перспективи універсальної, а не актуальної. Не знаю, наскільки це вдається.

— Як розумієте відомий вислів «Слово — зброя»?

— Розумію в контексті популярної зараз формули «м’яка сила». У нинішні драматичні часи дискурс, культура, література регулярно демонструють і утверджують свою силу і владу над реальністю. Написані в книжках, як колись здавалося, нісенітниці, легко втілюються, а письменники опиняються серед керівників збройних формацій. Несподівано для багатьох наших людей, заражених провінційним і приземленим мисленням, також виявилося, що, до прикладу, література є однією зі стратегічних ліній захисту країни, ретрансляторів у світ самого факту її, країни, існування.

— Ви не раз були учасником літфестивалів поза Києвом. Що варто зробити для більшого просування української культури в Україні, хоч як парадоксально це звучить?

— Це звучить зовсім не парадоксально. Наша культурна ситуація абсолютно нормальна, вона логічно випливає з нашої історії. Навіть більше: з огляду на цю історію все могло би бути радикально гірше. Існують країни, де немає чого і немає серед кого просувати.

У популяризації української культури (зокрема літератури) попрацювати, м’яко кажучи, є над чим. Чітких рецептів у мене немає. Але зрозуміло, що мають бути рекламні зусилля, цілеспрямовані події, акції в бідних на культурне життя регіонах. Має бути підтримка митців. І, зокрема, підтримка митців уже успішних — запах їхнього успіху привертає увагу публіки, зокрема й увагу до української культури в цілому.

«НЕ ХОЧУ ВТРАТИТИ ТВОРЧОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

— Стверджуєте: жодні курси не навчать писати.

— Для людини без письменницького таланту, переконаний, ніяке «навчання писати» не матиме жодного сенсу. А ось людину здібну і налаштовану писати такі курси цілком можуть дисциплінувати, наштовхнути на «свій» метод, налаштувати більше читати. Згадаймо тут Рея Бредбері, який, коли не помиляюся, казав, що він закінчив не університет, а бібліотеку. Тобто я літературних курсів насправді зовсім не заперечую, просто не раджу чекати від них дива.

— Ви якось сказали: «Я заробляв і заробляю словом». Українська може бути капіталом у прямому сенсі слова?

— Таки словом. Але найчастіше це — журналістика, редагування, переклади. Власне художня література? Я не прагну зробити її економічною підвалиною мого життя, хоча б через те, що не хочу втратити творчої незалежності, своєї специфічної манери письма, яку не назвеш наймоднішою і найтрендовішою. І тим не менш, час від часу література приносить гроші: бувають гонорари за публікації чи виступи, стипендії, міжнародні заходи. Хоча стабільним заробітком це не назвеш.

«МАЛА ІСТОРІЯ», БЕЗ ЯКОЇ НЕМОЖЛИВА НАЦІОНАЛЬНА

— Попри обов’язкові вигадки й домисли, ваш роман «Люди в гніздах» — про реальне генеалогічне дерево роду?

— В основі «Людей в гніздах» — родинні легенди, тобто вже добряча суміш реальності й вигадки. Я використав чимало легенд моєї сім’ї, але, звісно, не лише моєї. Є в книжці й речі достовірніші, бо мені довелося попрацювати також із архівними матеріалами. І ось ці легенди, факти й вигадки я вирішив досить весело й «формалістично» переосмислити: з деконструкцією, з пародією (тобто «Люди в гніздах» — це не в останню чергу пародія на родинну сагу, хоча пародійність зовсім не вичерпує цього тексту), з абсурдом, з доволі плутаною системою алюзій, цитат, літературних натяків.

У результаті нібито цілісна сюжетна лінія життя однієї української родини переважно у ХХ ст. починає фрагментуватися, розпадатися. Це для мене дуже важлива метафора: адже саме так було великою мірою фрагментовано, розкладено історичну пам’ять багатьох українців у приватному, родинному вимірі, у вимірі «малої історії», без якої неможлива й «велика» — національна чи міжнародна. Проте навіть деконструйоване та напівзабуте, минуле раптом «оживає», і це якраз та сама «влада дискурсу», про яку я казав раніше. А ще, здається, вийшла книжка, в якій про історію можна читати без брому.

— Вважаєте рідний Харків містом, яке завжди шукає «оригінальний і дивакуватий підхід». Чи україномовні автори не почуваються там маргінальними?

— Як письменники — думаю, не почуваються, та й без україномовних авторів годі уявити літературний Харків. І в літературі, і, загалом, у культурі цього міста українська мова посідає незмірно кращі позиції, ніж у його, сказати б, буденному житті. Принаймні я точно не почувався і не почуваюся якимось «не таким» через те, що пишу українською. А в побуті  — звісно, україномовного (а особливо публічно україномовного) населення в Харкові не дуже багато, і тут я є представником типової меншини (хоч про «маргінальність» навряд чи казав би). Само собою, в Києві та під Києвом, де я зараз більше проводжу часу, ніж у Харкові, ситуація радикально інша, і тут у мовному плані почуваюся незрівнянно комфортніше.

ДЖЕРЕЛА НАТХНЕННЯ

— Життя під одним дахом двох творчих особистостей — суцільне взаєморозуміння (конкретно з Юлією Стахівською)?

— У всіх, мабуть, по-різному. Особисто мені важливо, щоб із близькою людиною були спільні інтереси, теми для розмов, спільні пошуки. Тому я радий, що моя дружина — письменниця й ілюстраторка. Додам, що мої батьки теж творчі особистості, тато — художник, а мама — музикантка, тому для мене це нормально.

— Чи можете сказати, що народження дочки — новий етап життя? Як щодо натхнення?

— Новий етап, і не лише для авторок. Для чоловіка народження дитини — теж надважлива подія. Хай його життя (надто у фізичному вимірі) не змінюється так кардинально, як у жінки, все одно це вже зовсім інша реальність. Так, мені народження дочки принесло багато натхнення. Це не дивно: стільки нового досвіду, нових радощів і труднощів, сфер, із якими раніше я мало стикався чи не стикався взагалі. А особливо — те, як на твоїх очах розвивається нова людина, демонструє свій неповторний погляд на світ, вигадує свої слова, робить свої жести. Тут просто мільйон приводів думати, відчувати, творити.