Пост’югославський простір і терор маленьких відмінностей

Його тексти перекладено двадцятьма мовами світу, його вважають найуспішнішим письменником Західних Балкан, минулоріч він отримав центральноєвропейську премію «Ангелус», а літературні критики пророкують йому Нобеля. Міленко Єрґович у своїх книжках описує балканський досвід війни, «тонко оперуючи побутовими реаліями, які під його пером перетворюються на потужні символи» (з анотації до книжки). Катерина Калитко (поетеса, у перекладах якої в Україні з’явилися книжки Єрґовича) каже, що основна зброя Міленко — це хірургічний гуманізм. «Його обожнюють або ненавидять, із його історіями починають день і не можуть заснути, він проникливо описує війну в рідній Боснії та не дає дрімати національній совісті в Хорватії,  — пише Калитко. — Він однаково тонко працює з колективною пам’яттю і з родинною історією, однаково вражаюче описує відчуження і ворожнечу, що спалахує від дрібної іскри».

Перу Міленко Єрґовича належить п’ять поетичних збірок (з яких перша вийшла ще 1988 року), шість новел, дев’ять романів та повістей, численні есе і навіть одна п’єса. У Польщі та Білорусі вже були перекладені книжки «Палати з горіхового дерева», «Іншалла, Мадонно, іншалла» та «Рута Танненбаум». В Україні ж кригу зрушило видавництво «Темпора». 2013 року у перекладі Катерини Калитко з’явилися «Історії про людей і тварин» — літературна рефлексія на тему балканських конфліктів кінця ХХ століття, а також повоєнного життя. А цьогоріч український читач отримав змогу прочитати книжку «Срда співає в сутінках, на трійцю», за яку Міленко Єрґович, власне, й отримав премію «Ангелус». Як написано в анотації, «це панорама сучасного Загреба; через життя головних персонажів, хитро переплетених довкола центрального сюжету, автор розкриває менталітет та комплекси сучасної балканської країни».

Чому ми говоримо про Міленка Єрґовича саме як про західнобалканського автора, а не, скажімо, просто боснійського чи хорватського? Бо Міленко Єрґович є представником обох цих літератур.  Народжений у Сараєво, під час кількарічної сербської облоги 1992—1995 років, Міленко був змушений переїхати до Загреба, таким чином опинившись по два боки конфлікту. Йому «радять їхати» з Хорватії і «не загиджувати власне гніздо», прирікаючи на чужинство. Як письменник долає це відчуження? Зустрівши Міленка Єрґовича на Форумі видавців у Львові, на який його запросили як спеціального гостя (варто додати, що завдяки форуму Міленко вперше побував в Україні), нам вдалося поговорити про подвійну ідентичність і про те, як людину змінює війна.

— Пане Міленко, Катерина Калитко назвала вас «людиною з двома ідентичностями». А як ви себе самоусвідомлюєте?

— Ідентичність — це комплексна річ, яка змінюється щодня. Наприклад, сьогодні я почуваюся інакше, ніж сім днів тому. Отже, моя ідентичність за ці сім днів змінилася. Але фактом є те, що я народився і виріс в Сараєво, де більшість населення становили серби й мусульмани, а тепер живу в Загребі, де більшість хорватів. Причому я народився в сараєвсько-хорватській родині. І живучи в Загребі, я почуваю себе більше боснійцем, ніж коли живу в Сараєво, де я почуваю себе переважно хорватом.

— У передмові до книжки «Срда» ви пишете, що у Хорватії вам часто пропонують виїхати. Як ви долаєте це відчуження?

— Так. Часто в Загребі незнайомі люди кажуть мені: «Геть звідси до Боснії». В певний спосіб я переживаю це як комплімент. Це означає, що я розлютив людей, яких треба було розлютити. Таким чином я фактично викрив фашистів серед звичайних громадян. Бо якщо людина каже будь-кому на вулиці «Марш сюди!» або «Марш туди!», це означає, що ця людина точно фашист. З другого боку, це навіть приємно — відчувати себе іноземцем і в Сараєво, і в Загребі. На мою думку, бути завжди і скрізь чужинцем дуже непогано.

— Релігійний та ментальний простір колишньої Югославії дуже строкатий і різноманітний. Як зараз, після війни, вибудовується національна взаємодія між цими країнами, як налагоджують діалог?

— Налагоджують або ж не налагоджують. Так само, як це було до війни. Багатонаціональні регіони, які живуть у такому конгломераті, переплетені любов’ю і ненавистю. Але мене наразі не цікавить співіснування та відносини цих різних національних груп. Мене цікавить спільний мовний ареал. Бо переважна більшість людей з колишньої Югославії розуміє один одного. Або, власне, говорять однією мовою. Це те, що робить цей регіон в певний спосіб незвичним і цікавим. І це те, що соціологи називають терором маленьких відмінностей. Це ненависть, яку породжують не великі відмінності, а саме їх відсутність.

— Ви особисто пережили війну. Як вона змінила вас психологічно?

— Звичайно, війна мене змінила. Для мене час до війни і після — два різні життя. При тому, що спосіб, яким війна мене змінила, я вибрав сам. Після закінчення бойових дій я відмовився жити у стані ворожнечі з іншими. І, наприклад, зараз активно відкидаю ідею про те, що сербів слід вважати ворогами. Я відмовляюся від цього з багатьох причин. Головна з них — це те, що я не хочу, щоб факт війни вплинув на мою особистість, її структуру і на моє життя. В якому ж сенсі тоді війна мене змінила? Наприклад, якби я до війни зустрівся за одним столом з радикальним націоналістом, який почав говорити про те, що всіх сербів треба перебити, тоді я вважав би, що він просто дурень. Після війни я вважаю його своїм ворогом. Тепер я бачу його такою людиною, проти якої треба боротися. Раніше я вважав, що такі люди не можуть мати жодного впливу. Сьогодні мене набагато більше цікавлять фашисти, яких можна знайти серед власного народу, ніж фашисти інших національностей. Боротися можна тільки проти «своїх» фашистів. У цьому — основна відмінність між війною і миром. Оскільки мир, зазвичай, триває довше, ніж війна, фашисти з власного народу набагато небезпечніші.

На мою думку, література, в якій би письменник обрав якусь зі сторін конфлікту, вже не була б літературою. Мене цікавить індивідуум, його обґрунтування та аргументи. Мене не цікавить колективне.

— У червні цього року у своїй колонці ви наголосили на тому, що Україна не має бути далекою для Хорватії і хорватських політиків зокрема. Як вважаєте, чи до них вже прийшло розуміння того, що ця війна може стосуватися кожного?

— На жаль, ні. Хорватські політики усвідомлять, що війна близько, лише тоді, коли бомба впаде їм у ліжко. Окрім того, хорватські політики — це найдурніший тип націоналістів. Вони вербально підтримують українців тільки тому, що серби вербально підтримують росіян. А те, що добре для сербів, погано для хорватів. І навпаки. Отже, вони про Україну та українців не знають нічого і знати не бажають. І це страшно. Державна політика Хорватії щодо України — це політика державного департаменту (мається на увазі американського). За них все вирішують Обама та його урядовці. Якщо українці подобаються Обамі як «правильні хлопці», відповідно це добре і для хорватських політиків. Для мене це дуже образливо. Не тільки тому, що Україна дуже близька для Хорватії. Не тільки тому, що частина України сто років була частиною тієї самої держави, до складу якої входила й Хорватія. Як на мене, неприпустимим є те, що хорватські політики взагалі не вважають за потрібне розмірковувати про таку велику і страшну річ, як політика Путіна щодо такої великої європейської країни, як Україна. Таким чином, Хорватія виявляє себе злиденною, нещасною американською корпорацією. Щоправда, і сербська любов до Росії має такі самі причини, вияви та результати. Вона ідіотична, лише в трохи інший спосіб.

— Війну в Україні та колишній Югославії дуже часто помилково порівнюють. Адже в Україні немає громадянської війни, є вторгнення Росії на нашу територію. Як ви до цього ставитесь? І як вважаєте, чи може пост’югославський досвід чогось навчити Україну?

— В Югославії теж не була суто громадянська війна, хоч і були її прояви. Але мені принципово не подобається порівняння таких різних ситуацій. Порівняннями, як правило, люди послуговуються тоді, коли нічого не знають про реальний стан справ. Однак існує одна річ, про яку сьогодні варто згадати. 1992 року міжнародна спільнота пообіцяла Боснії та Герцеговині,  що захистить її. А потім — не виконала своєї обіцянки. В дуже схожий спосіб нині міжнародна спільнота, Європа та Америка, щось обіцяють Україні... Насправді, вони  чекають, що буде далі, і сподіваються, що у Путіна незавеликий апетит, покладають надії на його розум. Так само, як колись покладали надії на розум Слободана Мілошевича. Здається, це єдине можливе порівняння.

Сьогодні як маленька приватна громадянська особа, чия думка абсолютно не важлива у масштабах планети, можу відкрито сказати, що я — на боці України. Але не так, як це робить хорватська влада. На відміну від них, я аніскільки не захоплений американською політикою. Я на боці України тому, що це порядно і так має бути. Вважаю, що ні в кого не можна відбирати його країну. Зараз у світі існує велика потреба — потреба людської солідарності.

За переклад розмови подяка Аллі ТАТАРЕНКО