Про жителів «Землі мертвих»

Розмовляти з мертвими — справа не для всіх (і тут не про героїчний дух чи стоїчну зосередженість, принаймні, не тільки про це). Розмовляти про мертвих, тих, що їх аж настільки зримо нема, що вони символічно (на/від)роджуються, — благородний чин, особливо тоді, коли всі ті мертві — давно твої, а ти — давно їхній. І є щось між вами таке тонке, як ниточка світла в передвечірню пору, коли в сутінках губляться обличчя, жести, рухи тіла, а голоси лишаються, і добрі очі, і трохи того «повітря перед грозою», яке не вдихнути надто часто, а зовсім не дихати ним — це позбавитися запаморочливого відчуття співприсутності, коли «серце ніби хтось стискає теплими пальцями».

У новій книзі Павла Вольвача маємо саме таке чутливе стискання сердець, часів, років, просторів і людей. Стискання пружиною смерті і смертності. Так сильно, що поміж них — сердець, часів, років, просторів, людей — проступає життя, ніби тісто, туге, іноді — тужливе, як уже вийде. Але ніхто не спитає їх, тих Вольвачевих героїв (в кожного — геройство своє) — «з якого ти тіста будеш?». Бо нема кого питати, бо «зі смертю завжди підсилюється відчуття недомовленості». Бо в автора взірцево збережена ота пам’ять смаків і післясмаків: прісного, солоного, випеченого чи трохи глевкуватого. Пам’ять про людей, що живуть тепер на Землі мертвих. І ми, читачі, не будемо їх тривожити, а будемо лиш (ви)кликати, як дощі, чи сонце.

Вольвач малює крейдою 21 квадратик на площині згадок. Мала би бути гра у класики. Але... окрім класиків у книзі-кросовері є люди-тіні, невідомі нам, але чимось дорогі автору, бо вони зі світу,  «що не міг не існувати, але, виявляється, існував». І в тому запорізькому дитинстві-юності траплявся Йога та інші, а в них — «свої таїни і потаємні шухляди єства». Людиною-мостом між запорізьким берегом і київським стає для автора містичний «чоловік із зачіскою «під Сковороду» (поет Валерій Ілля), що випромінює космічну енергію, не виходячи зі своїх таємничостей. Точка перетину з цим майже-Сковородою, сторожем садів і поетичних джерел, в’яже вузлом усі подальші шляхи автора. Вольвач зізнається: «Тепер ми точно не розминемося. Я теж писатиму вірші, як і він, десь у туманнім готелі, подовгу вдивляючись у пропахле ставридою море».

У книзі сусідують різні імена: і того, хто був невиправним і неідеальним,  але цілісним «рідкісним мінералом», і того, хто «поплив», пізнавши, що таке «ерозія харизми».  Бо ж «небезпека для всіх однакова. Для селюків і міщуків. Для авангардистів і традиційників», небезпека нещирості, нетвердості, нещільності, несправжності — коли у тісних від слів рядках «немає й пульсацій». Автор «Землі мертвих» піддає особистій ревізії й реінтерпретації образи тих, хто знайомий нам зі сторінок шкільних підручників літератури, тих, що вели за собою довжелезні «шлейфи апологетів», тих, що прийшли «у свідомість книжечкою з верхніх поетичних полиць», що пізналися зблизька «крізь завитки евфемізмів і цигаркових кілець». Тут читач зможе здійснити свій рецепційний кросовер, зустрівшись з Олесем Ульяненком, Миколою Холодним, Миколою Вінграновським, Павлом Загребельним, Ігорем Римаруком, Іваном Драчем, Борисом Олійником та іншими... Спустившись у глибини тьмяного Аїду, побачите художника химерних видінь Ягоду. Піднявшись до Замкової гори, почуєте «внутрішній згусток напруги» у фразах колишнього політв’язня Валентина Мороза. Зі всіма цими постатями Вольвача об’єднує «відчуття співпричетності» до того хронотопу, у який ми закорінені допоки... нас хтось не запросить переїхати трохи оддалік, на Землю мертвих.

Вольвач не виправдовує і не реабілітує своїх небіжчиків. Колись вони були живими і мали вибір. Хтось твердів, випікаючись у печах критичиних нагінок та репресій. Хтось — м’якшав, вільготнів, став глевким на смак. Але ми не питаємо нікого — «з якого ти тіста будеш?». Бо час розставляє всі наголоси, ніби відповідаючи на наше невимовлене «чому?». Бо ж «не всі Стуси. Узагалі, більше ніхто не Стус». І серед шумів-гаморів-списків все «чіткіше проступають із мороку забуття ті, кого та епоха туди загнала, звела зі світу, оббрехала, на кого полювала по світах, гупаючи чобітьми й туфлями, хоч, на щастя, дехто таки випорснув», ніби тепле тісто між пальцями вічності.

Автор розмовляє з мертвими, розмовляє про мертвих — з нами. Десь, ніби у дужках, зазначаючи, що «я безпристрасним бути не можу, справді, й не вважаю це великим ґанджем». Визнаємо, що саме ота пристрасність і робить книгу Вольвача живою, а його мертвих — живими, з плоті й крові, з білого й чорного, з серця і жовчі. Тут справді кросоверний вислід різних досвідів, точки різних перетинів, жителі різних полиць, магнетизми різних силових діапазонів. І хоча, як зізнався автор, «не дуже люблю йти з кимось під руку — не потрапляю в ритм», та у цій книзі його мертві якраз ідуть з ним під руку. Як із вірним поводирем. Бо хтось мав би звідти виводити їх до нас — хоч на трохи, хоч інколи. Щоби вони вчувалися нам, бодай хвилями.