«Спомини мого життя»

Подія відбулася минулої п’ятниці, 30 червня, у столичному Будинку вчителя, за участю членів родини пана Омеляна, якому виповнилося вже 97 років і котрий передав телефоном свої вітання зі Львова, членів Організації українських націоналістів, освітян, митців, як-от Тараса Компаниченка, Василя Нечепи, Кирила Стеценка, та інших патріотично налаштованих громадян.

Омелян Коваль — виходець із села Рахиня, що на Івано-Франківщині, член ОУН з 1938 року, потім — член Проводу ОУН(б), який ще восени 1941 року був запроторений німецькими окупантами до концтабору Аушвіц, де він перебував разом із братами Степана Бандери (що знайшли там свою смерть) та іншими відомими оунівцями аж до 1945 року. Табірне життя пана Омеляна закінчилося в травні 1945 року в австрійському Ебензе.

Для представлення видання в Києві (перша презентація відбулася у Львові в «Тюрмі на Лонцького» — з якої ув’язненого Коваля відправили до тюрми «Монтелюпіх», а в 1942-му до Аушвіцу) недаремно було обрано і день, і місце. Саме 30 червня 1941 року, коли ОУН проголосила Акт відновлення Української держави (авторами якого стали Степан Бандера та Ярослав Стецько), стало поворотним днем і в житті Омеляна Коваля, зазначив під час заходу громадський діяч, голова проводу ОУН(б) (2001—2009) Андрій Гайдамаха, автор вступної статті до книги Омеляна Коваля. «Не чекаючи наказів з Крайового Проводу, ми взялися до підготовки проголошення Відновлення Української Держави на повітовому рівні в Долині... Для надання належної поваги Актові, ми вирішили створити повітовий уряд і представити його населенню після проголошення... Можемо без сумніву твердити, що проголошення Відновлення Української Держави в Долині відбулося на вільній, без окупантів, території», — пише Коваль у своєму «Спомині...». Але, спочатку сприйняті як «союзники», окупанти не забарилися. «Під кінець липня до Долини прибув німець з доручення Ґенерал-ґубернаторства на посаду Ляндсвірта, завданням якого був нагляд над адміністрацією повіту. Німці залишали на місці створену проголошену Акту 30 червня адміністрацію, тільки підпорядкували її своїм наглядачам в роді ляндсвіртів, котрі мали забезпечити виконання доручень для стягання харчових континґентів і висилки до Німеччини робочої сили. Таким чином створена нами адміністрація, що мала служити населенню і своїй державі, перетворилася на засіб поневолення з боку чужого воєнного окупанта.

Не зважаючи на нову створену німцями ситуацію, ОУН надавала тону нашому громадському і політичному життю», — зазначає у книзі Омелян Коваль. Арештували молодого Омеляна 15 вересня 1941 року.

Описуючи у книзі велику смертність з-поміж французьких в’язнів у Аушвіці, автор міркує: «Причиною такої великої смертности не могло бути ніщо інше, як песимізм і здетермінованість залишити в ляґері своє життя. У нас навпаки — була здетермінованість пережити всі ляґери і поневіряння і дожитись вільної і незалежної української держави. Така настанова перекликалась зі словами Лесі Українки: «Жити хочу — геть думи сумні!»... Оце «хочу жити» було головним мотивом для долання труднощів таборового життя. Жертви, які ми віддали в німецьких концляґерах, були спочатку вислідом польського шовінізму, а тільки на кінцевому етапі в Ебензе (Австрія) — через недоживлення і важку працю частина з нашої групи залишила там своє життя».

Потім було здобуття освіти в Народному Університеті в Мюнхені, «матуральні курси», Український технічно-господарський інститут, переїзд у Бельгію, навчання, активна громадська діяльність серед української молоді там. Омелян Коваль — один із засновників Конгресу українських націоналістів, тривалий час був головою Спілки української молоді, займався впровадженням системи навчання Григорія Ващенка (чиїм студентом Коваль був у Мюнхені), соратник Слави і Ярослава Стецька, головний редактор журналів для дітей та молоді у діаспорі...

На жаль, книга не зовсім повна, розповів під час презентації син Омеляна Коваля — Зенон. Ідея створення таких спогадів виникла після того, як батько видав книгу про діяльність Допомовогово українського комітету в Бельгії, полишаючи посаду її голови. Зеновій говорить, що діти просто-таки примусили батька сісти за особисті спогади, адже його життя сповнене важливими подіями і зустрічами. На жаль, довершити написання Омелянові Ковалю завадив інсульт. Однак і те, що вийшло друком, — насправді дуже цікавий і читабельний документ життя українців ХХ століття, на долю котрих випали лихоліття радянської і німецької окупації та збереження своєї ідентичності за тисячі кілометрів від батьківщини. Серед яскравих спогадів самого Зеновія — відвідини родини у Бельгії Степаном Бандерою, який приїхав на Всесвітню виставку 1958 року в Брюсселі.

Після відновлення незалежності Омелян Коваль приїхав до України, де так само активно включився у громадське життя. Як пригадав під час презентації екс-міністр освіти Сергій Квіт, йому завжди імпонувало, що пан Омелян, як небагато хто з представників діаспори, разом із іншими активістами у 1990-х роках ледь не три рази на два тижні їздив автобусами, електричками в регіони України. Мотивованість і самоорганізація Омеляна Коваля як представника «старої школи» дуже «заряджали», зазначив Сергій Квіт.

Саме Омелян Коваль став ініціатором і створення Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, яке проводило свої засідання у Будинку вчителя, де, до речі, встановлено погруддя педагога. Пан Омелян вважав його «педагогіку і психологію» такою, «що давала розв’язку для духовного відродження України». Тривалий час організацію очолював відомий літературознавець, письменник і громадський діяч Анатолій Погрібний, але, на жаль, і з його відходом із життя активність товариства знизилась. Прикро, зауважив під час презентації науковець і політичний діяч Георгій Філіпчук, що ми нині «у своїй практичній державній політиці ще дуже далекі від таких імен, як Ващенко».