Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Сповідь приреченого на загибель

Як і чому італійський соціаліст Беніто Муссоліні став засновником фашистської партії
15 листопада, 10:08

Важко сьогодні уявити, яке покарання мало чекати на того, хто за радянщини легально наважився б ознайомитися з біографічним опусом одного із засновників італійського фашизму Беніто Муссоліні — автора книги «Моє життя». Написана ще наприкінці 1920-х на замовлення... посла США й опублікована частинами у філадельфійській газеті, вона дає уявлення про те, як зароджувався фашистський рух у довоєнній Італії, проливає світло на журналістську, військову і політичну кар’єру очільника цього руху, його родовід та ще чимало інших фактів з життя дуче (дослівно з італійської — лідер, вождь).

Знадобилося мало не тридцять років, щоб життєпис вийшов друком українською мовою. Сталося це завдяки старанням відомого італознавця, перекладача Володимира Чайковського і редакційного колективу харківського видавництва «Фоліо».

Книжка відкривається передмовою, в якій розставлено багато важливих акцентів, роз’яснень, тлумачень. Подавши інтригуючий заголовок «Таємниця» Муссоліні», її автор намагається через власне сприйняття представити читачеві політика, котрий правив Італією впродовж двадцяти одного року і, за однією з версій, був убитий англійською розвідувально-диверсійною групою за особистим наказом Вінстона Черчилля. Розглядаються найвагоміші епізоди з бурхливої політичної кар’єри Беніто Муссоліні, котрий пройшов шлях від звичайного провінційного вчителя до прем’єр-міністра країни, ставши, по суті, диктатором з необмеженими повноваженнями, а водночас і виразником сподівань італійської нації.

Яскраво проілюстровано виняткову роль рідного брата дуче — Арнольдо, який багато зробив для того, щоб найближчий родич отримав політичну владу, перемігши у жорстокій боротьбі соціалістів разом із комуністами. Саме він свого часу очолив газету, яка стала потужним пропагандистським інструментом у формуванні позитивного іміджу лідера правлячої партії. На сторінках цього видання постійно трубилося про те, що Беніто поставив за мету вивести Італію з тривалої економічної кризи, повернути втрачені території у результаті військових поразок, піднести життєвий рівень населення країни.

Диктаторські методи правління, придушення свобод, низка фатальних помилок, допущених Муссоліні наприкінці 1930-х — початку 1940-х, призвели до катастрофічних наслідків. Однією з причин політичного краху дуче, як відомо, стала участь Італії у Другій світовій війні на боці Гітлера.

У книзі «Моє життя» добре простежується, чому саме Муссоліні після приходу до влади наприкінці 1922 р. змушений був у подальшому обрати зовнішньополітичний курс на підтримку нацистської Німеччини, а не новоствореної антигітлерівської коаліції у складі США, Великобританії, Франції, СРСР та інших країн. В той же час сепаратне листування з англійським прем’єром, як з’ясувалося після війни, велося ним постійно. Шантажуючи Вінстона Черчилля його оприлюдненням, Муссоліні, фактично, підписав собі смертельний вирок.

Виникнення фашизму в Італії було зумовлене реальною загрозою захоплення влади комуністами у цій країні. Як, до речі, і в сусідній Іспанії, де на такому ж підґрунті спалахнула кровопролитна громадянська війна. Сталінський Кремль, використовуючи в ті роки свою шпигунську мережу, нелегально постачав зброю і надавав фінансову підтримку італійській компартії, підбурював її до антидержавного заколоту. Безпартійним масам нав’язувалась марксистсько-ленінська ідеологія, проти якої Муссоліні вів боротьбу не на життя, а на смерть.

Хоча диктаторські діяння Беніто Муссоліні за масштабами складно порівняти з гігантськими злочинами проти власних народів, вчинених Сталіним і Гітлером, все ж дурний приклад виявився заразним. Дуче чудово був поінформований про масштаби сталінського свавілля: Голодомор, штучно організований в Україні, політичні репресії, концтабори, депортації, масові розстріли, войовничий атеїзм...

Докоряючи цими злочинами італійським комуністам, зневажливо їх називаючи «павуками», Муссоліні прагнув здобути прихильність різних суспільних прошарків, людей, далеких від політики. В біографії він постійно наголошує на тому, що Італія має обрати власний шлях розвитку, не запозичуючи чужі ідеології, зберігати власну національну ідентичність. Володіючи мистецтвом красномовства, дуче мав сотні тисяч симпатиків по всій країні, які до слушного часу йому вірили й підтримували в усьому. Політичний курс, висловлений місткою формулою «все — в державі, нічого   — поза державою, нічого — проти держави», був проголошений його політичною силою на десятиліття...

Еволюція Муссоліні відбувалася досить дивним чином. Ставши слідом за батьком соціалістом та займаючи у Мілані посаду директора газети соціалістів, він напередодні Першої світової війни ще утверджував і захищав програмні цілі Соціалістичної партії. Водночас виношував ідеї приєднання до Італії інших територій, закликав до вступу країни у війну, публікуючи це все у своїх статтях на сторінках видання. Це стало причиною усунення його з газети, а після гострих дискусій із соціалістами на з’їздах — виключення з партії.

Тоді Муссоліні зі своїх прихильників створив політичний рух, назвавши його символічно «фашізмо» (похідне від латинського слова «фашіз», що означає «зв’язка», «жмут», «об’єднання». Хто б міг подумати в 1919 році, що таке безневинне слово стане згодом синонімом зажерливого і невблаганного монстра, під прапорами якого здійснювалися найреакційніші діяння, утверджувалась терористична диктатура, шовінізм і расизм — все те, що спрямувалося на знищення демократії, прав і свобод людини.

Муссоліні, як і Гітлера, слід сприймати виключно як людину війни. Його участь у Першій світовій війні подається на сторінках книги у бравурних тонах, однак намальовану картину псує наведена тут же вбивча статистика полеглих і поранених у ході бойових дій: 652 тисячі загиблих, 450 тисяч скалічених, один мільйон поранених. Дуче переконує читача у тому, що жертви завжди неминучі, коли йдеться про захист кордонів, відвойовування захоплених ворогом територій, відстоювання державної незалежності. Інших альтернатив у вирішенні цих життєво важливих для нації завдань Беніто Муссоліні не бачив.

Його кумиром був Джузеппе Гарібальді — один із визначних національних героїв Італії, полководець, вождь так званого Рисорджименто («відродження», «оновлення» — назва історичного періоду боротьби за політичне об’єднання Італії)...

Часто можна почути запитання: чому ідеологія Беніто Муссоліні, сама постать італійського дуче мала вплив на відомих в українському емігрантському середовищі політиків, письменників, військовиків, зокрема на Дмитра Донцова, Михайла Островерха, Євгена Онацького, Миколу Сціборського? Пояснюється це тим, що на початковому етапі приходу фашистів до влади українці відверто захоплювалися Муссоліні-політиком, вбачаючи в ньому сильну особистість, якій вдалося взяти гору над італійськими комуністами — прибічниками марксистсько-ленінської ідеології. В їхньому розумінні саме такого типу політика — фанатично відданого справі, рішучого, войовничого і безкомпромісного — не вистачало Україні в боротьбі за незалежність у 1917—1921 роках.

З позицій нинішнього часу така оцінка Мусолліні виглядає дещо наївною і непереконливою, бо ідеологія фашизму у ХХ столітті так і не стала «рятівним колом» не лише для Італії, а й для деяких інших європейських країн. До того ж диктатура як політична система повністю себе не виправдала ні у воєнні роки (Німеччина, Італія, Іспанія, Угорщина), ні в мирний час (СРСР, Румунія, Куба). Диктатор, виступаючи узурпатором політичної влади, рано чи пізно, як свідчить історія, неодмінно відповідає за скоєні злочини власним життям чи терміном ув’язнення. Рано чи пізно такі, як Муссоліні, приречені на ганьбу і безславний кінець. Хіба не підтвердження цьому є долі спаленого і запльованого самими ж німцями Гітлера, розтерзаного в лівійських степах Каддафі, розстріляного у бухарестському підвалі Чаушеску, повішаного в Іраку Хусейна?..

Зіставивши те, що робив свого часу італійський дуче з поглядами й діями, скажімо, нинішнього московського правителя, можна виявити дуже багато спільного. Російський диктатор так само зазіхає на чужі території, знищує демократію, розтоптує права і свободи громадян, діє як міжнародний терорист, безжалісно бомбардуючи мирні сирійські поселення, тисячами вбиваючи і калічачи захисників української землі, по-піратськи захоплює заручників, грубо зневажає міжнародне право... Це — неофашизм!

Delimiter 468x90 ad place

Новини партнерів:

slide 7 to 10 of 8

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати