Тарас ФЕДЮК: Наші можновладці поводяться як окупанти

Тарас ФЕДЮК — лауреат Шевченківської премії, президент Асоціації українських письменників, головний редактор журналу «Сучасність» і поет від Бога. Увібравши досвід найкращих світових поетів, він за «складом крові» віршів є суто український, а за психологією — «дитиною нашого часу». Як версифікатор Федюк не поступається найкращим майстрам першої половини ХХ ст., але його почування і мислення пронизані повітрям комп’ютерно-космічних досягнень, інформаційного шаленства, політичного хаосу. Не в сенсі «заморочок-символів» — просто небезпечна сучасність розчинена в оголеній душі поета, яка здатна себе виявляти феєрично-своєрідно і гармонізувати дійсність. Тарас Федюк — це філософічність, меланхолійність, що переливається в трагічність, це лікувальні пілюлі правди, заточені в образи та нестандартні метафори, котрі незбагненно світяться, мов зірки...

— Нині у якихось песимістичних роздумах перебувають усі українці, — каже Тарас Федюк. — Іноді здається, що за вісімсот років рабства України націю знищили. Це як дерево: відрубали одну гілку, воно росте, другу відрубали — росте. Та ось відрубують стрижневу гілку — і дерево починає гинути. Залишається тільки те, що росте з коріння: якісь слабкі пагони, і чи перетворяться вони на дерево, невідомо. Отаке в мене відчуття стосовно рідної нації. Це попри те, що нині ніби є свобода, можливий рух уперед, ніби Україна отримала можливість ставати (це теж нав’язло в зубах) українською, однак дізнаюсь, що, за соціологічними дослідженнями, кількість родин, які розмовляють російською мовою, збільшилась на два з половиною відсотка... І процес русифікації триває. Хоча ми розуміємо, що загибель мови — це фактично загибель нації. Сьогодні в країні чимало важких проблем, дивишся на все, що робиться, і замислюєшся: невже ми такі невмілі й невдалі, що єдині в Європі за тисячу років не спромоглися створити своєї держави? Ніби цю землю хтось в карти програв, бо весь час на ній кров, трагедії, народ ніяк не може скинути то одних, то других, то третіх загарбників. Гірко було почути, що нас намагаються підвести під політичну формулу: «Країна, що не відбулася». Шкода, що ніхто з наших політиків і людей при владі не думає про перспективу, намагаються використати щастя, яке впало на голову, у вигляді портфеля міністра, аби гарячково вирішити свої власні зиски і проблеми родичів.

Під час війни німці вивозили чорнозем, корів, зерно.... Та як не дивно, можновладні українці теж поводяться як окупанти; це, може, найтрагічніше, що вони не відчувають Україну як свою Батьківщину, місце, де житимуть їхні діти, онуки. У них менталітет загарбників: прийшли, пограбували, побудували вілли за кордоном. Їхні діти й родичі — вже там, і вони там опиняться. Щоправда, тішить, що за деякий час будуть там, де всі ми будемо.

Як далі? Далі як?
По колу все, по колу...
Нудний калейдоскоп
Продмагів і боргів...
...Тут є один трамвай,
Який виходить в поле,
Тут є один лиман
І хвилі кураїв.

— Тож в яке поле виходить «ваш трамвай», які «лимани» ви тепер бачите?

— Здебільшого бачу внутрішнім зором. Залізна завіса ніби впала, а насправді — ні. Тому що залізна завіса вибудувалася інакша: творчі українці поки що не мають нормальних контактів із колегами за кордоном, ми не знаємо один одного. А процес повинен бути нормальним, регулярним, щоб я міг вільно поїхати, скажімо, у Париж і потрапити у коло знайомих журналістів, художників, письменників. А не витріщатися на Ейфелеву вежу. Взагалі всі пам’ятки архітектури насправді по телевізору набагато красивіші, ніж з вікна туристичного автобусу. Для мене найголовніше — поспілкуватися, посперечатися, домовитися про якісь спільні проекти. Відсутність цього — відлуння залізної завіси плюс наше незнання мов, яке склалося історично. В ті часи, коли я молодим вчив англійську мову в школі чи в університеті, добре знав, що нікуди мене не випустять, та й кому ми там, такі зашорені, потрібні, в капіталістичних країнах радянським людям дозволялось перебувати тільки групою у супроводі двох-трьох «перекладачів», які не давали ні з ким спілкуватись і перекладали те, що дозволено.

Перша моя поїздка (в Польщу) відбулась у перебудову. Отже, англійська мова була функціонально не потрібна, тому так я її і не вивчив. Тепер уже ніби й запізно: запам’ятовуєш десять слів ввечері, а вранці — жодного згадати не можеш. Отакий з минулого тягнеться комплекс неповноцінності. Звісно, має пройти час, щоб Україна могла інтегруватись всіма складовими в світовий простір, і тоді ми нормально житимемо...

Візьмемо феномен латиноамериканського магічного роману. Його творці всотали всі ці свої колумбійські, перуанські, венесуельські, аргентинські, бразильські проблеми, етнічний смак життя, але ж вони вчилися в Сорбонні, Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Лондоні, Цюріху, мають там добрі контакти з видавцями, письменниками, можуть напряму пропонувати рукописи. Маючи світову освіченість і культуру, вони на платформі національного творять свої шедеври, які цікаві світу. Коли, скажімо, читаєш роман перуанця Маріо Варгаса Льоси «Літума в Андах» про сержанта, який живе на гірському кордоні, спочатку зацікавлює колорит, а потім — проблеми самотності людини, її відірваності від життя, причому це виведено на рівень загальнолюдських проблем.

Очевидно, і українці могли б запропонувати Європі, світу чимало цікавого — це коли на етнічній платформі вибудований світовий контекст, зображено загальнолюдське. Я думаю, що в української літератури все попереду, нині відбувається неспішний рух ідей, творів, письменників.

Я не їжджу останнім часом за кордон, тому що мені огидно: не хочу стояти в черзі під посольствами, переплачувати за візи, мати справу зі спекулянтами, які тиняються під посольствами. Я маю свою людську гідність. У принципі, мені зараз і в Україні добре. А коли чинуші стануть людьми нормальними, і ми станемо нормальними, коли я зможу з українським паспортом сісти в автобус, в літак, на потяг і сунути куди хочу, тоді, очевидно, і зав’яжуться справжні контакти. Може, і не за мого життя. А поки що до нас не дуже поспішають приїжджати серйозні світові письменники, видавці, критики.

— Інколи чуєш, як лунає зневажливе: «Та це ж українці, другосортні жебраки»...

— Є таке ставлення. Але воно безпідставне. Може, в економічному сенсі в цьому є якась правда, мовляв, у них керівництво злочинне, краде, народ бідний, але це ніяк не стосується творчості, тому що творчість, навпаки, в таких неблагополучних країнах розцвітає. На ситому Заході поезія вже вмерла давно, у мене в одному віршику провокативно стверджується що в Європі останнім поетом був Аполлінер. Хтось запитав: «А Превер?» Я відповів: «Превер — останніший». — «А Ів Бонфуа?» «А Бонфуа, — сказав я, — це український поет».

Ахматова колись сказала, що «в Європі живопис з’їв поезію», мались на увазі імпресіоністи. Гадаю, ці слова справедливі частково, бо поезію з’їли імпресіоністи і сите життя. Взагалі мистецтво з’їдається ситістю, причому не буквальною, фізіологічною, а пересиченістю моральною: заспокоєністю, благодушністю, егоїзмом, жагою задоволень і розваг, коли все в людини є, нічого їй не болить, мало що цікавить. І чого тоді рвати душу? Тому вважаю, не нам треба в Європу дертися зі своїм мистецтвом. Хай вже вони до нас.

— Які імена ви хотіли б не забути і згадати? Хто останнім часом вас вразив, коли прочитав — і «Ух!..», захопився.

— Чим більше читаєш, тим менше «Ух!», тому що вже «наухався», важко чимось здивувати, я багато чого в житті бачив. Можливо, безпосереднє сприйняття дещо притупляється вершинами, з якими вже зустрівся, які увійшли в душу, але все одно мені завжди цікаво, коли у хорошого поета з’являються дуже хороші вірші, у хорошого прозаїка — чудовий роман. До речі, новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» вважаю кращим з того, що вона написала. Мені дуже сподобався роман Василя Шкляра «Чорний ворон» — це один з вершинних творів останніх двадцяти років в українській літературі, і я радію з того, що ми його першими почали друкувати...

Бувають не менші радощі, приміром, коли читаєш вірші молодого поета і знаходиш несподівану метафору, поворот думки, які тебе вражають. Це не обов’язково навіть цілий вірш, бо рідко хто вже може здивувати цілим віршем... Але справжнє досі є, і я досі йому радію. Що ж до тих, кого хочу згадати — то це Михайло Стельмах (який помітив мої вірші і друкував їх, коли я ще був школярем), Василь Земляк, блискучий і недооцінений поет Борис Нечерда, мій друг Ігор Римарук...

ДОВІДКА «Дня»

Тарас Олексійович Федюк народився 6 жовтня 1954 року в м. Ананьєві Одеської області. Закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського держуніверситету. Перша книжка віршів «Досвітні журавлі» вийшла на початку 1975 року. Автор збірок: «Віч-на-віч», «Дві хвилини уваги», «...І промовчати не посмів» , «Політ осінньої бджоли», «Чорним по білому», «Хрещаті південні сніги», «Золото інків»... З 1980 по 1996 рр. Т. Федюк — член Спілки письменників України, з 1997 по 2000 рр. — віце-президент, а з 2000 року президент Асоціації українських письменників.