«Той пропаде, хто зловлений!»

Нова збірка поезій Миколи Гриценка «На зелених іконах дерев» позначена особливою вітальністю, загалом притаманною українській поезії ХХ століття. Дерево в цьому художньому світі прирівняно до ікони, духовно-містичного оберега, який охороняє людину. Іван Дзюба назвав поетичний світ Миколи Гриценка таким, де «вірш стає великою метафорою життя».

На тлі вітаїстичного перетікання природних енергій і відбувається осмислення власного земного шляху. Суб’єкт лірики М. Гриценка вдається до рефлексій, аналізуючи власне місце в цьому дивовижному часі:

Посеред ночі. Посеред неба.

Посеред степу. Стою.

П’яти лоскочуть

Збуджені стебла,

Вітер лоскоче

Душу мою.

Щоправда, подеколи людині буває непросто пережити якісь катаклізми, породжені, власне, «людською природою». Тільки якщо вона перебуватиме в нерозривній єдності зі світом природи, їй пощастить уникнути цих небезпек. І суб’єкт лірики прагне будь-що зберегти зв’язок зі світом рідного села. Ця поезія часом ідилічна, пасторальна, елегійна та медитативна. А за своєю сутністю — обов’язково філософічна.

М. Гриценко — досконалий майстер пейзажної та пейзажно-філософської лірики. Елегійні мотиви зупиняють час навколо читача, даруючи моменти радості та спокою. Природа — затишний простір, і лише людина може перетворити його на щось непридатне для життя, порушуючи космічну рівновагу:

Великим важко. Вічним — у стократ.

Вони тримають світу рівновагу,

Щоб річка не верталася назад

І щоб коріння берегло відвагу.

М. Гриценко залишається вірним традиційній ліриці, в якій важливо явити не нові формальні знахідки, не інтелектуальне експериментаторство, а показати переживання внутрішнього «Я», яке часом суголосне, а часом антипатичне природі. Ця філософія укорінена у традиційні цінності: природа — це дім буття, який потрібно оберігати. Так само потрібно боронити свою землю, своє джерело, своє дерево від чужинця:

Мій ворог — український демагог,

Який обслинив слово

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

І, проковтнувши «НЕ»,

ввійшов в залежність.

Я демагога ставлю в некролог!

Свобода людини, як переконує суб’єкт лірики, полягає в тому, аби не боятися бути собою. Людині не потрібен натовп, не потрібен галас і шум. Бо самість народжується з тиші й реалізується в нікому не помітних справах. А коли людина починає вихвалятися, вона надягає маску, в якій віддзеркалює штучність і закомплексованість. Майстерність бути людиною — не в тому, аби робити вигляд, а в тому, щоби дорівнятися до себе, причому роблячи це непомітно для інших:

Живу осібно. І мені не треба

Підпирачів, піддавачів і — лже...

Візьму собі пів зоряного неба,

І хай мені мій коник заірже!

Я чую небо. Мене небо чує.

Сузір’ями мережаться слова.

Єдність людини з природою можлива тоді, коли людина віднайде в собі сили почути власний голос. І тоді «мій коник заірже». У світі природи немає штучності й масок, які так часто хоче приміряти на себе людина. Свободу потрібно черпати зі стихій. І йти стежкою життя, випромінюючи легкість від здобутої внутрішньої повноти. Людство не повинно спіймати тебе, бо інакше перетворишся на раба масок і тіней. Вільний той, хто не боїться бігти наввипередки з вітром і сперечатися з сонцем:

Бігтиму я, скільки небом

вготовлено...

Тільки, прошу, не ловіть,

не зловіть!..

Той пропаде, хто зловлений!

Людині загалом властиво бути «зловленою» — різними соціальним конвенціями, правилами, обов’язками.

Українцям часто доводилося захищати право бути на своїй землі. Але головне, як засвідчує ліричний герой поезій М. Гриценка, — не бути ворогами всередині нації, не йти брат на брата, не чинити зухвалої наруги над історичною пам’яттю, яка повинна об’єднувати, а не роз’єднувати:

Коли гарцюють в небесах громи

І скочуються реготом за обрій —

Я думаю про мир поміж людьми,

Про те, що гарні — не завжди хоробрі...

І що веселі є серед сумних,

Що є сумні поміж людей веселих,

І що сприймати треба нас таких,

Як — різнобарв’я в ніжній акварелі...

Гриценко М. С. На зелених іконах дерев: Вірші. — Чернівці: Букрек, 2014. — 120 с.