Труднощі зворотного перекладу

Серед новинок, презентованих на цьогорічному Форумі видавців у Львові, безперечно, вартим прочитання є роман «Вивезена» австрійця Йозефа Вінклера — одного із найпомітніших німецькомовних письменників сьогодення, лауреата численних нагород, зокрема й Великої державної премії Австрії та престижної літературної премії імені Георга Бюхнера. До речі, Йозеф Вінклер — серед почесних гостей цьогорічного «Книжкового Арсеналу», який триватиме із 4 по 7 жовтня в «Мистецькому Арсеналі». Там письменник презентує український переклад «Вивезеної».

У книжці, що побачила світ у видавництві «Критика», йдеться про українську остарбайтерку, депортовану 1943 року на примусові роботи до Австрії. Головна героїня — Нєточка із Черкащини, яка пережила колективізацію, розкуркулення, Голодомор, Другу світову війну, пристосування до чужої родини, країни, але яка так і залишилася соціально безпритульною. Прототип героїні — реальна українська жінка.

Про новинку «День» поспілкувався з літературознавцем, редакторкою часопису «ПРОSTORY» Нелею ВАХОВСЬКОЮ, яка переклала роман українською.

— Нелю, як і коли ви відкрили для себе роман «Вивезена» Йозефа Вінклера?

— Хороший друг підказав ідею з «Вивезеною»: ми якраз переймалися, як би заманити сучасного класика в Україну, коли зринула ця ідея з «українським» романом, який західна критика якось не надто помітила. Гадаю, навіть не зрозуміла: де та Україна і чому про неї треба писати 1983-го. А для автора це було помітно і з нашої з ним розмови, і з позиції видавництва — було дуже цікаво видати цей роман тут, для публіки, яка не сприйматиме історію Нєточки як екзотичну дивовижу.

Спочатку цей роман мене дратував: 80% тексту належать бабусі, яка вже давно все позабувала й якось свавільно тулить Голодомор на 1931-й рік, плутає грішне з праведним, називає себе Нєточкою Василівною, вона нездатна пригадати своє повне ім’я — Валентина — ну це ж маячня якась... А потім почала помічати, що моє ставлення до героїні зазнає справжньої метаморфози: справа в тому, що Вінклер залишив у німецькому тексті окремі фрази й речення українською, із яких видно, якою саме мовою говорить Нєточка. Сама вона називає цю мову руською, не усвідомлюючи різниці між Росією й Україною, бо конструює свій рід ще від царських часів, коли для селянина про якісь там національні ідентичності не йшлося, — то була забаганка інтелігенції. І в цій неписьменній руській Нєточці я раптом упізнала свою бабу Ганю із Житомирщини, яка народилася приблизно тієї самої доби, пережила розкуркулення й голод, самотужки поставила на ноги чотирьох дітей. Я з бабою ніколи не ладнала, її вже давно немає. Аж тут у цій чужій жінці я її раптом побачила — із її хронічним стокгольмським синдромом, суржиком і дуже простими розповідями про неможливе: як їсти ніжки татарнику й пекти оладки із прілого сіна, щоб витримати голод, піднімати на ноги охлялу корову й орати нею город або як ховати в погребі кабана, щоб комуняки не забрали на податок. Якийсь час я навіть не могла працювати над цим, здавалося б, простим текстом — просто стискало горло.

— Чи може цей роман дати уявлення про певний історичний відрізок? Наскільки «Вивезена» є документальною, що дає історикам?

— Для історика цей роман не може стати матеріалом — усе-таки це художній твір, а не протокольне інтерв’ю. Так, Йозеф Вінклер справді записував на магнітофон (тоді він ще не був багатим, а диктофони були дорогими) розповіді Нєточки Василівни, щоб потім упорядкувати їх у зв’язний текст. Але не забуваймо, що вона розповідає з дистанції в 40 років, а за цей час людина вигадує багато історій...

— Ви сказали, що австрійські читачі і критики загалом не помітили роману. Але якась реакція на нього була?

— Якось ми розмовляли про «Вивезену» з одним дуже хорошим австрійським культур-журналістом. І в цій розмові з’ясувалося, що зміст тексту може шалено варіюватися залежно від аудиторії. Скажімо, для австрійського читача цей роман був страшною казкою: дуже міфологізовані історії Нєточки про життя за царя, брутальна колективізація, жахіття Голодомору, виснажлива праця — і хепі-енд із весіллям. Але водночас він став ще одним Вінклеровим ляпасом бюргерським уявленням Австрії про її чесноти: так, ця країна справді першою заговорила про Голодомор в Україні, намагалася допомогти, зрештою, забезпечила такій собі Нєточці щасливий кінець. От тільки прийняти її вона так і не захотіла, навіки закріпивши за нею зневажливе «російське людло», і селян своїх зневажає, як і комуністи в далекій «Росії», і легко перетворює людей на худобу — а ті чомусь по-християнськи відплачують їй любов’ю, працею, народжують їй дітей. На вагах етики це порівняння вийшло не на користь «добропорядної» католицької країни.

— Яке враження справив на вас роман?

— Мені про все те взагалі майже не йшлося: історія Нєточки для мене — це історія України з низів, суб’єктивна і пристрасна, як і будь-яка історія. Вона цікава типажем, який представляє Нєточка — центральноукраїнська селянка, жінка, на яку всі можливі системи чинять неймовірний тиск. І її стратегія виживання — це любов, яка виростає з рани недолюбленості й нетерпимості. Інший цікавий зріз роману — стратегії самовиправдання експатріантки, нехай і такої, що залишила країну не з власної волі: міфологізація своєї Батьківщини, як позитивна, так і негативна, перебільшення, релігійні фантазми тощо. Як на мене, це дуже актуально в контексті сучасної трудової міграції та еміграції населення України.

— Де межа між реальністю, яка зазвичай цікавить читачів, і художнім домислом?

— Тут дуже хитка межа: автор зробив усе, щоб кодувати роман як нон-фікшн, проте «його» частина написана дуже поетичною, метафоричною мовою. Це ще пов’язано з так званим кінематографізмом Вінклера: у всіх своїх творах він із чіткістю кінокамери зображує окремі сцени чи епізоди, поезія яких, як і в кіно, полягає у способі їхнього монтування, невеликих, мало помітних акцентах, що перетворюють реальність на історію.

— Чи допомагав вам письменник у роботі над перекладом?

— Так, із автором я підтримувала зв’язок, особливо з питань каринтійського діалекту: інколи він уживає слова, невідомі ні «Гуглу», ні моїм віденським друзям. Тоді доводилося просити автора про допомогу. Іншим питанням був мандат на невеликі зміни тексту: скажімо, в оригіналі він постійно називає героїнь на ім’я й по-батькові, що в контексті реалій українського села й звертання до дітей виглядало б аж надто незвично. Зрозуміло, для іноземця Вінклера це не мало такої ваги, але для України...

— Тобто труднощі перекладу були?

— Текст створив ситуацію зворотного перекладу, коли реалії, іноді неточно названі німецькою, доводилося перекладати назад, українською. Це величезна плутанина й відповідальність, коли повсякчас маєш приймати рішення: працювати в напрямку культурного перекладу й у якісь моменти правити автора чи зберігати суцільну вірність оригіналу з його незумисними недолугостями. Я спробувала витримати баланс, але це було непросто.

— Чи має «Вивезена» якісь особливі риси, не притаманні іншим романам Йозефа Вінклера, чим цей роман вирізняється?

— Безперечно. Стилістикою «Вивезена» — це перший роман, у якому Вінклер відмовився від свого безпосереднього біографічного досвіду на користь чужого, що дуже плідно використовуватиме у своїх наступних текстах. Тут він випробовує техніку псевдонон-фікшн. По суті, це перший роман, де автор вийшов за межі Австрії та її типової провінційності, — і цим новим горизонтом для нього стала Україна.