«У каноні прози ХХ ст. не було п’ятьох найвидатніших імен...»

На обкладинці нової книжки професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої «Дороги й середохрестя» — франт у фраку. У нього замість голови — товстезні томи, котрі, вочевидь, демонструють начитаність. Авторка пропонує перепрочитати українську літературу саме радянського періоду. 

— «Дороги й середохрестя» — про дуже драматичний й неоднозначний період нашої літератури. Дехто схильний узагалі відкинути письменників того часу геть на узбіччя.

— Мій постійний інтерес — доба модернізму, в тій першій третині минулого століття все щось відкриваю й відкриваю неймовірно цікаве. Ми так затоптали територію, так багато знищили в радянські часи, що певні речі доводиться реставрувати за уламками. У книжці я називаю ту епоху Високим відродженням, свідомо полемізуючи з віктимним трохи терміном Розстріляне відродження. Ним охоче послуговуються останні десятиліття, та він не дає змоги проінтерпретувати  біографії найбільших наших поетів, точніше, звужує межі інтерпретації. У «Дороги й середохрестя» увійшло, зокрема, кілька статей про О. Довженка та М. Бажана. Останній  формувався під великим впливом Лесі Українки, був і скандальним футуристом, і   — невдовзі — майже неокласиком, наслідувачем Рильського. Ранній Бажан, автор «Будівель» і «Гофманової ночі»,  — геніальний поет, якому заповідався неймовірний успіх, шлях до зірок. Ледве ставши на крило, 26-літнім, переживає катастрофу одержавлення літератури, коли зацілілих геніїв брутально мобілізують на службу диктатурі пролетаріату, на роль слухняних наймитів при вождях. Творчу біографію Бажана можна розгорнути через суцільний ряд антитез. Син петлюрівського офіцера — і автор чи не найкращого вірша в українській сталініані. У своїх «Сліпцях» з неймовірною глибиною й переконливістю передав саму катастрофічну атмосферу великого перелому. Після національної революції вони заговорили як суверени, поети своєї нації. В середині 1920-х вимогу культурного суверенітету було виразно сформульовано. «Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне вдалині», — висловлює дух часу Тичина, і якраз у момент цього осягнення нових горизонтів і відбулося ґвалтовне перевертання ціннісної ієрархії, яке означало зокрема, коли йдеться про літературу, зміну статусу автора у стосунку до мови й творчості. Суверени враз стають марґіналами, дослівно, за трагічним передбаченням Хвильового, «припряженими» до «заднього воза» завойовницької валки. Їх позбавляють ідентичності, влади над своїм словом, змушують послуговуватися слововжитком підпорядкованої спільноти. Це трагедія покоління. Попри все,  Бажан, Рильський,  інші видатні митці генерації від кінця 1950-х повертаються до себе самих, спромагаються на творчу самореалізацію.

«ЛІТЕРАТУРУ СКЛАДНІШЕ ВКРАСТИ, ТОМУ ЇЇ НИЩИЛИ»

— Ви досліджували творчість Лесі Українки, Марка Вовчка, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Олександра Довженка, Майка Йогансена, Віктора Петрова-Домонтовича, Валер’яна Підмогильного. Тобто утверджуєте певний канон нашої літератури. Але ж соцреалістичний канон теж мав, по суті, той самий «іконостас», окрім трьох останніх імен...

— Та де ж той самий? Із восьми згаданих не було в нашому шкільному читанні чотирьох! А це найкращі тексти доби модернізму. Наше покоління гуманітаріїв формувалося з комплексом неповноцінності. Русисти вивчали «велику» російську культуру (інша справа, що, скажімо, явище, зване російським малярським авангардом, сьогодні впевнено означене як українське, це був авангард переважно київський і харківський; літературу складніше було вкрасти, тому її нищили). А україністам розповідали про великого генія Корнійчука або видатного прозаїка Васильченка... Мовчи та диш — бо що ж тут скажеш. У каноні прози ХХ ст. не було п’ятьох найвидатніших імен: Винниченка, Хвильового, Підмогильного, Йогансена й  Домонтовича. Мої студенти зі співчуттям часом на мене поглядають — якою ж дурною ви була в свої двадцять років! А Миколу Куліша, Тичину, Рильського вивчали за найгіршими їхніми текстами. І зі спотвореними біографіями. Сьогодні зовсім очевидно, що словосполучення «український радянський письменник» — це поєднання непоєднуваного, коли йдеться про першорядних майстрів навіть сталінської доби. Бо радянський Рильський таки писав «Пісню про Сталіна», тим рятував себе від фізичного знищення, а ціле життя присвячував культурному спротиву режимові. Не політичному, а саме культурному. Так само і Бажан. Думаєте, переклади світової класики толерувалися владою? Думаєте, видання зібрання творів Лесі Українки ініціював уряд? Зацілілі з покоління 1920-х користалися будь-якою можливістю, аби підбудувати фундамент культури, зберегти імена, тексти, лишити спогади про знищених друзів. А іноді навіть дати газетну відсіч надто вже активним захисникам того самого «руського міра», який тоді інакше називався. Якби не цей тихий спротив, нині опинилися б у культурній пустці. А так, на щастя, не сталося! І завдячуємо цим таки класикам.

— Зрозуміла потреба перепрочитування класики. Ваша книжка «Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи» розставляє зовсім інші акценти на його творчості, ніж це свого часу зробив зокрема академік Новиченко. Ви сперечаєтеся з ним?

— Дуже жорстоке питання. Я в Леоніда Миколайовича аспіранткою була і завжди почуваю вдячність за все, чого він мене навчив. Новиченко — постать по-своєму трагічна. «Дід», як ми шанобливо його називали, знав неймовірно багато, умів відчувати текст. Це ж від Бога! Він навчив нас відрізняти добрий вірш від поганого, навчив навіть трохи володіти інтерпретаційним інструментарієм. Але при тому був людиною, травмованою страхом. Свою найкращу книжку — це якраз друга частина «Поетичного світу Максима Рильського» — він написав уже на восьмому десятку. І це єдине, хоч як гірко мені казати, що нині можна з його спадщини читати. Я не полемізую з академіком, моя концепція така далека від його, що нема точок зіткнення. Бо Новиченко писав історію Рильського, який не зрозумів величі радянського ладу, помилявся, забрів у болото неокласицизму, потім під чуйним керівництвом партії поволі подолав свої помилки і став співцем Рад. А я розповідаю про геніального поета, який у десяті — двадцяті явив свої найвищі осяги, просяяв блискучою мегазіркою на поетичному небосхилі. Щоб його навернути в комуністичну віру, довелося в лук’янівській тюрмі перевиховати. І далі він віддавав кесарю кесареве, дбав про безпеку життєдіяльності, та зумів не занапастити свою музу. І було йому дароване на схилі віку оте благісне третє цвітіння. Різниця в тому, що я нічого не замовчую. А Леонід Новиченко замовчував і фальшував на догоду своїй концепції багато фактів.   

«ЖІНКИ-ПИСЬМЕННИЦІ ДОСІ НЕ ПОДОЛАЛИ СТРАХ ГОВОРИТИ ПРО СЕБЕ ОДВЕРТО»

— У колі ваших наукових зацікавлень — феміністичний аспект української літератури. Пов’язуєте його з розвитком демократії. Констатували: в нас досі панує «недофемінізм». Чи подолала сучасна художня література в Україні «фалологоцентризм»?

— Жінок-письменниць яскравих у нас немало. Але диспропорція, коли йдеться про першорядні імена, очевидна. Думаю, жінки досі не подолали страх говорити про себе одверто. А без цього великої літератури не буде. Та й традиція жіночого письма прирощується не так швидко. Це процес, що за визначенням не підлягає прискоренню.

— Ви є членом журі конкурсів «Книга року ВВС», премії імені Конрада тощо. Який новий досвід додався?

— Не те щоб новий досвід, але відчуття пульсу літературного процесу це справді дає. Премії дуже потрібні, вони привертають увагу до мистецтва. Пишеться книжка в самотині, а коли вона виходить, авторові дуже важливий зворотний зв’язок. Я не можу ніяк зрозуміти, чому щовечора в теленовинах мені розповідають про сварки в неблагополучних сім’ях і про автоперегони золотої молоді, та ніколи власне — про те, скажімо, що українському романістові дали престижну європейську премію або що відкрилася виставка якась.

— Останнім часом у наших ЗМІ з’явилося чимало матеріалів про хабарництво серед зокрема     викладачів ВНЗ. Це свідчення морального виродження інтелектуалів?

— Ні! ІНТЕЛЕКТУАЛ хабарі не братиме, у нього просто інше коло зацікавлень і шкала цінностей. Питання в іншому: чому викладають не інтелектуали, а хабарники? З цим може боротися тільки академічна спільнота. Обнадійливі симптоми одужання ніби з’являються. По-моєму, немає іншого способу подолати хабарництво, ніж щеплення страхом, що колеги зі мною не вітатимуться. Про це треба не мовчати. Хоча введення ЗНО практично звело нанівець хабарництво при вступі до університету. Це — величезний здобуток, це шанс для всіх талановитих дітей.

ДОВІДКА «Дня»

Віра Агеєва народилася на Чернігівщині. Доктор філологічних наук, професор Києво-Могилянської академії. Авторка книжок «Олекса Слісаренко», «Українська імпресіоністична проза», «Поетеса зламу століть», «Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму», «Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», «Апологія модерну», «Мистецтво рівноваги». Упорядниця антології «Українська мала проза ХХ століття» тощо. В 1996 р. була удостоєна Державної премії України ім. Тараса Шевченка як співавтор навчального посібника «Історія української літератури ХХ століття» в двох книгах.