Українське питання в «Російському сюжеті»

Євгенія КОНОНЕНКО дебютувала як перекладачка французької поезії. Авторка книжок коротких оповідань та романів, серед яких «Імітація», «Без мужика», «Повії теж виходять заміж», книги есеїв «Героїні та герої». Переклала кілька романів сучасної літератури, серед яких «Елегантна їжачиха» Мюріель Барбері, «Ці люди» Філіпа Лабро, «Люди з веснянками» Хюго Гамільтона та інші. Працює в Українському центрі культурних досліджень.

— Востаннє твоє ім’я звучало в українському медійному просторі як перекладачки «Елегантної їжачихи». А перекладена тобою книжка французького автора Філіпа Лабро «Ці люди» мала б викликати куди більший резонанс, ніж це сталося. Чому так?

— Щодо Філіпа Лабро, мені справді прикро, що до цієї книжки — жодної уваги ні з боку читачів, ні з боку критики. Мені було дуже цікаво працювати над перекладом, бо де в чому йшла шляхом, яким в Україні ще не ходили. Наприклад, переклад реалій блоґерського середовища. Хоча україномовних юзерів дуже багато, проте самі реалій ще не всі мають українські назви. Цікаво було порівнювати французьких та українських блоґерів, наприклад, у Франції є такі тусівки, куди забороняють заходити з «ай-подом», щоб не видавати ґуґлівську ерудицію за свою власну. Також у книжці Лабро блискуче показано те, що діється за лаштунками французьких телеканалів. В Україні з’явилось кілька книжок про телебачення, також мені цікаво було порівнювати реалії. Адже сам автор працював багато років і зараз веде прямий ефір на телеканалі, тож писав про французьке телебачення з пристрастю й зі знанням справи.

— А зараз ти, наскільки мені відомо, переклала текст про національну ідентичність шотландського автора...

— Ірландського. Роман сучасного ірландського письменника Гюго Гамільтона, який називається «Люди з веснянками». Я довідалася про цей роман 2003 року, коли він був новинкою, прочитала про нього в газеті «Нью-Йорк Таймс». Роман мене зацікавив, бо в ньому йшлося про національне питання, а це не так і легко — вкласти національну й мовну проблематику у формат роману. То ж я запам’ятала м.’я автора, стала стежити за долею цього твору. Довідалась, що його було перекладено французькою й німецькою мовами, і не просто перекладено, бо перекладається багато чого... «Люди з веснянками» мали успіх у цих країнах. Але для них то був роман не про національні й мовні проблеми, а про дитячі травми. Мовляв, жорстокий батько мучив нещасного хлопчика, змушуючи його розмовляти винятково ірландською, а з хлопчику хотілося говорити по-англійськи. Навіть провадяться паралелі між ірландськими патріотами й німецькими нацистами. Ось як можна повернути національне питання! Де ж та межа між національною гідністю й націоналістичним ідіотизмом?

Моя приятелька в США — драматург Ірена Коваль — купила мені цей роман англійською, і я почала шукати видавця, який би погодився надрукувати переклад українською. Пошуки тривали довго, нарешті видавництво «Піраміда» зацікавилося книжкою. Понад два роки тривало листування видавця з Центром підтримки ірландської літератури за кордоном. До речі, всі ті книжки, які рекомендуються до перекладу, й «Люди з веснянками» серед них, — англійською мовою, ірландською — жодної. Національні проблеми в кожній країні дуже різні, жодні паралелі не проходять. Термін «ірландизація», який іноді лунає, — безглуздий і не може бути застосований щодо української ситуації.

— А як щодо твоїх власних оригінальних творів? Чи зараз працюєш лише над перекладами?

— Та ні, після деякої перерви пишу й своє. У «Кур’єрі Кривбасу» цього року було надруковано мою повість «Альбіна». А на Львівському форумі сподіваюся презентувати новий маленький роман «Російський сюжет», де також обіграється національне питання, наразі — українське. Якщо все складеться, презентуватиму його разом із вже згаданими «Людьми з веснянками».

— Тож бажаю успіху твоєму новому романові. До речі, як дослідниця, ти вивчаєш способи самопрезентації сучасних українських письменників. Які найголовніші висновки?

— Кожен письменник, котрий стає відомим, має певну, як зараз кажуть, «фішку», якусь родзинку у своєму публічному іміджі, й це є не менш важливим, ніж те, що він/вона, власне, пише. Я читала матеріали американських дослідників про брендових авторів. Там усерйоз радять письменникам, які хочуть стати знаменитими, влаштовувати скандали, фігурувати в якихось нестандартних ситуаціях.

— Певно, дехто із наших молодих авторів, хоча й не читав тих досліджень, діє відповідно... Вже не раз зустрічала думку, що «жіноча тема» нині дуже модна. Як на мене, має йтися не про моду, а про інтенсивний пошук жінками свого питомого слова. У чому, як на тебе, полягає різниця в осмисленні українськими та французькими жінками своєї ідентичності, відображеної саме на письмі?

— Жінки більше читають, а отже, й більше купують книжкової продукції. Тому й мода також має значення: видавці охоче друкують твори, написані жінками, бо їх купують інші жінки. Автори жіночих романів — здебільшого жінки, вони знають такі деталі життя, які будуть цікавими читачкам. Якщо ж ідеться про серйозну літературу, бо ж словом «жіночі романи» традиційно позначається масова література для невибагливих читачів, — то кожен письменник має шукати своє слово, незалежно від статі й національності. Не беруся узагальнювати відносно того, що притаманне саме українкам чи саме француженкам.

— Чи підтвердиш, чи заперечиш думку про існування жіночої дружби?

— У культурі існує імідж чоловічої дружби як чогось неймовірно вартісного. Не менш стійким є стереотип, що не може бути дружби між чоловіком і жінкою: мовляв, насправді між ними секс, який приховують. Мій особистий досвід свідчить про те, що буває досить цікаве спілкування поміж чоловіком і жінкою, які не стають коханцями. Дуже багато можна довідатися про чоловіка, коли він сприймає тебе як сестру, скаржиться на дружину чи на безгрошів’я. Для мене як для письменниці такий досвід є дуже цінним. Але дружба — як обмін особливими унікальними думками — буває тільки між жінками! Усі натхненні розмови, всі осявання, всі нові обрії відкрилися мені тільки в спілкуванні з жінками. Не буду заперечувати: чоловіки, бувало, допомагали мені у вирішенні земних, матеріальних, питань, але ніколи не розуміли моїх духовних прагнень — навіть ті, які були шлюбними чоловіками або коханцями. Можливо, чоловіки мають глибинну думку про жінку, як нижчу істоту, й не довіряють їй таємниць свого духовного світу, а може, взагалі не знають, що таке духовне життя з жінкою, маючи на увазі тільки статеве. Не знаю, про що розмовляють чоловіки між собою... Коли я мимоволі стаю свідком їхнього спілкування, до мене долинають лише матюки.

— Як вважаєш: письменник (митець узагалі) має вивищувати людину, вказувати їй на високі орієнтири чи передусім вгадувати запити «повсякденної істоти» й задовольняти їх?

— Так, вважаю, що будь-який твір мистецтва має ненав’язливо вивищувати людину, нагадувати їй про високі орієнтири, але робити це без пафосу, не повчаючи, не моралізуючи. Високі істини все одно присутні й у нашому постмодерному житті, але щоразу треба шукати відповідний формат, щоб про них нагадувати. Тому нічого поганого не бачу, якщо твір мистецтва, зокрема літературний текст, виконуватиме ще й розважальну функцію.

— Чи вважаєш, що письменник, творячи свою реальність, насправді діє як психотерапевт передусім щодо себе самого, нейтралізуючи власні фобії тощо?

— Гадаю, не має аж такого значення, чому письменник пише. Важливо, щоб виходив якісний літературний продукт, який би резонував із досвідом читачів. Іноді письменник справді творить свій текст, щоб полегшити душу. А іноді має певну майстерність і ставить перед собою комерційну мету. Ніхто не знає, коли результат буде кращим.

— Твоя думка про, так би мовити, суспільно-політичну активність творчої людини?

— Усе залежить від епохи, від конкретної ситуації. Завжди згадують, як Золя захищав Дрейфуса, і захистив; як Короленко захищав Бейліса, і, знову-таки, захистив. Тобто моральний авторитет Письменника з великої літери спрацював. Але існує й багато прикладів даремно витраченої енергії, коли нічого не спрацьовує. «Відважним будь, але на техніку зважай», — писав відомий поет. Чи могли радянські літератори 20-х років відвернути репресії 30-х? А нічого вони не могли, могли лише емігрувати, якби вчасно похопились. Епоха не завжди на нашому боці. Не завжди можна врятувати когось, але, певне, завжди можна врятувати власну безсмертну душу. А як саме? Кожна ситуація порятунку кожної окремо взятої безсмертної душі є унікальною, не схожою на іншу, і зовсім не обов’язково вимагає суспільно-політичної активності.