Українські «маячки» для країн-сусідів
Кілька слів на завершення фестивалю «Місяць авторських читань»
Фестиваль «Місяць авторських читань» було засновано чеським видавництвом «Вітряні млини». Суть його в тому, що у п’яти містах (чеські Брно та Острава, словацьке Кошице, український Львів і польський Вроцлав) протягом липня щодня виступали нові письменники з України, Чехії, Словаччини та Польщі. Але ключовим почесним гостем 2015 року була Україна, відповідно, саме на нашу літературу й робився акцент.
Українських учасників «Місяця авторських читань» зібралося багато, і то доволі розмаїтих, із різних поколінь і напрямів: від Оксани Забужко до Павла Коробчука, від Петра Мідянки до Маріанни Кіяновської. Пощастило долучитися до фестивалю й мені, тож хотілося б поділитися враженнями.
Як і кожен автор, щодня я виступав у новому місті, повсякчас перебуваючи в абсолютно дорожньому ритмі й стані, але все-таки мав нагоду спостерігати реакції публіки на українську літературу, зрештою, і на Україну загалом. Ніде, з огляду на наші Події, не можна було уникнути розмови про війну, політику, однак саме в Чехії спілкування з читачами було найбільш політизованим, а ось у Польщі та Словаччині публіка радше цікавилася власне літературою, в моєму випадку поезією. Чехів чомусь особливо хвилювало мовне питання в Україні, особливості співіснування письменників, що пишуть різними мовами, міжрегіональні нюанси тощо.
Про що це свідчить? Можливо, про те, що в Чехії головний образ України — образ із новин, образ суперечливий не лише внутрішньо, а й зовнішньо (відомо, чиїми стараннями), образ, не позбавлений ознак tabula rasa, що на ній зараз постають дуже драматичні й загрозливі письмена й картини. Щось таке, як для нас Боснія, коли читаєш тамтешніх письменників, наприклад, у перекладі Катерини Калитко й підсвідомо вишукуєш у тих текстах свідоцтв і пояснень війни та розколу? Не найвдячніші, звісно, обставини, але вони принаймні гарантують певний рівень уваги та впізнаваності: пропонуючи чеському читачеві українську літературу, є від чого відштовхнутися. У Польщі ж (та — хочеться сподіватись — у Словаччині) уявлення про Україну та її культуру ширші, тут справа лише за новими ініціативами перекладів і їх підтримки, участі наших авторів у місцевому літературному житті. Власне, за тим, чому мав би сприяти умовний Український інститут, що розмови про його створення наче стають усе предметнішими.
Просуваючи літературу, варто спиратись і на інші, «безсловесні», види мистецтва, знані за кордоном трохи краще. Під час виступів у всіх трьох країнах мене як харків’янина модератори часто запрошували коротко представити рідне місто, розповісти про його культурні міфи, важливі моменти історії й сучасності. І з’ясувалося, що практично в кожній аудиторії траплялися люди, так чи так знайомі, наприклад, із експериментальною архітектурою 1920 — 1930-х років або з образотворчою, дизайнерською харківською школою від ХХ століття до сьогодні. «Маячки» є, лиш треба додати їм світла, вибудувати в цілісну й осмислену систему.
А вже чеські, словацькі й польські учасники фестивалю мали всі можливості ознайомитися з Україною безпосередньо. Адже на них чекала дорога з Кошиць до Львова та зі Львова до Вроцлава. Мені випало їхати через нашу країну з чеським письменником Ярославом Рудішем та музикантами з гурту Kafka Band. Це цікавий і дещо несподіваний проект — вони створюють такі собі «музичні ілюстрації» до творів Франца Кафки, щось поміж власне піснями та декламаціями. А загадковий і гарний відеоряд забезпечує відомий чеський художник, автор коміксів, якого знають під іменем Яромір 99.
Чехи очікували на подорож до України з майже підлітковим збуджено-радісним острахом. І все не так через війну загалом, до якої вже, схоже, всі звикли навіть у Чехії, як через новини із Закарпаття (непогана нагода зайвий раз нагадати сусідам, наскільки близькою є насправді небезпека). У розмовах раз по раз виринало слово Mukacevo, нас із водієм зацікавлено питали, чи побачимо ми на дорогах бронетехніку. Остання виявилася до послуг гостей, хоч і явно не в тій кількості, на яку вони очікували, лише на кількох роздоріжжях і перевалах. Натомість, вони дістали нагоду на кілька днів добряче зануритись у сусідню країну в усій її строкатості. Від марудності кордонів (про яку вони в Шенгенській зоні вже встигли забути) до архітектурних принад і активної публіки Львова (Ярослав Рудіш сказав, що львівський концерт Kafka Band був найдрайвовіший). Від занедбаних провінційних містечок і розбитих доріг до нашої неймовірно буйної, розмаїтої природи і мовних спільностей, що під час спілкування перетворювалися на забавну польсько-українсько-чесько-словацьку суміш, якою так чи інакше кожен міг порозумітися з іншим.
Нарешті, «Місяць авторських читань» став черговим прикладом плідності контексту Центрально-Східної Європи в різних форматах, жанрах і вимірах. Простору, про який, до речі, нещодавно в інтерв’ю для «Дня» говорив польський перекладач Адам Поморський (див. №115 від 3-4 липня ц.р.) Простору, де народи шукають порозуміння і рівноваги. Простору, де культурні перетини потроху гоять багатошарові взаємні історичні кривди сусідів (і їхня взаємність значно полегшує ситуацію). Простору, де, розповідаючи про себе, майже неминуче починаєш цікавитися й іншими. А відтак, думаючи про промоцію української літератури, більше читаєш літератури інших країн.
