Володимир ДIБРОВА: Нині гасло «Любіть Україну» висить там, де раніше — «Слава КПРС»...
Володимир Діброва — митець і науковець. Він народився в Донецьку, навчався у Києві, викладає в США. Перший завідувач кафедри англійської мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», а сьогодні пресептор (штатний викладач) кафедри славістики Гарвардського університету, а також редактор і письменник-резидент УНІГУ (Українського наукового інституту Гарвардського університету). За переклад роману Семюела Беккета «Уот» (1990) Володимира Діброву нагороджено премією ім. Миколи Лукаша від журналу «Всесвіт». 2012 року в Києві побачила світ чергова збірка оповідань В. Діброви «Чайні замальовки» («Пульсари»).
Про Україну ту й сьогоднішню, про ставлення до України в США, про літературу і науку ми вирішили поговорити з паном Володимиром у спеціальному інтерв’ю для «Дня».
— Пане Володимире, чому історія України завжди настільки трагікомічна? Те, що здається недолугим, абсурдним, часом приховує в собі катастрофу, моральну, політичну, інституційну, правову... Чи вбачаєте ви трагікомічність і в сьогоднішній політиці?
— На жаль чи на щастя, але Україна не має монополії ні на трагічність, ні на комічність, ні на комбінацію з цих двох абстракцій. Перефразовуючи Шекспіра, можна сказати, що історія будь-якої країни — це водночас урок, і притча, і «казка, яку нам повідав дурень», вона «натоптана галасом і люттю», але в ній годі шукати якоїсь моралі чи «змісту».
Катастрофізм, яким просякнуто все наше мислення, походить із порожнечі, що існує на тому місці, де мусить бути віра. Це головна причина. Але є й інші. У критичні моменти життя до нас доходить, що є суттєвим, а що — поверховим, що є своїм, а що — запозиченим. І ми, як останній порятунок, хапаємося за «своє», бо його ніхто у нас не відбере. Це те, що нам генетично чи шляхом виховання прищепили батьки, те, чим нас мучили в школі, що ми підібрали «на вулиці» або почули в церкві чи по телевізору, — це, зрештою, те повітря, яким ми дихали. Крізь цю призму ми сприймаємо світ та оцінюємо будь-яку ситуацію. Назвемо це метатекстом. Це може бути універсальне релігійне вчення чи щось вузькосектанське, наприклад конституція окремої країни, наукова доктрина, яка пояснює все, що можна пояснити, або принаймні базова (язичницька) ідея про те, що все у світі ділиться на «добро» і «зло», на «своїх» та «чужих».
Наша проблема полягає в тому, що протягом останніх чотирьох поколінь для більшості українців метатекстом був марксизм-ленінізм, який швидко виявив свою онтологічну нікчемність (тобто на його основі не можна було будувати свого життя) і який міг триматися на плаву лише завдяки насильству. Коли ж ця ідеологія завалилася, то її місце зайняло те, що на той час «висіло в повітрі» — популярна культура радянської доби, кримінальна етика і табірний фольклор. Сьогодні у нас навіть ті, що вихваляються своєю «несовковістю», фактично борсаються під уламками цього метатексту. Весь категоріальний апарат, система координат, термінологія, посилання та алюзії навіть проукраїнських політичних та культурних діячів є перекладом із російської, або ж «національним за змістом» пережовуванням «общєпонятной» поп-культури. Хтось називає це явище постколоніалізмом. Мені ж бачиться в цьому відсутність метатексту, і я не певен, що це провалля може заповнити якийсь ідеальний національно свідомий український уряд. Тим паче, що найближчим часом такого не передбачається.
— Які проекти сьогодні реалізуються в Українському науковому інституті при Гарвардському університеті? Розкажіть, будь ласка, про наукові пріоритети і стратегії. Чи мають українські студії підтримку з боку України? Якою мірою переживає сьогодні кризу україністика в США?
— Назва нашої установи — Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ) або Harvard Ukrainian Research Institute (HURI). Слід наголосити, що це — не громадська і не політична організація, а науковий та освітній центр, який є частиною Гарвардського університету. Його було засновано майже 40 років тому завдяки зусиллям і коштам, які десятиліттями збирала українська діаспора всієї Північної Америки. Подібна установа існує лише в Канаді, в Едмонтонському університеті.
Основою УНІГУ є три кафедри — української філології ім. О. Потебні (на її чолі стоїть нинішній директор інституту професор Майкл Флаєр), української літератури ім. Д. Чижевського (цю посаду обіймає професор Григорій Грабович) та української історії ім. М. Грушевського (професор Сергій Плохій). Інститут також має видавничий відділ, який із перших років свого існування працює над науковою серією, що називається «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства». У межах цієї серії уже вийшли факсимільні видання першодруків майже всіх важливих творів давньоукраїнського письменства із часів Київської Русі до кінця XVIII століття. Другим напрямком цієї серії є публікація англомовних перекладів цих історико-літературних пам’яток. І третім — переклад цих творів сучасною українською мовою. Зрозуміло, що зі здобуттям Україною незалежності цей третій напрямок фактично зійшов нанівець, зате видання першоджерел та їхній переклад набули особливого значення, бо зріс попит на них у наукових та освітніх закладах англомовного середовища. А позаяк англійська зараз є фактично міжнародною мовою, то цими виданнями користуються в усьому світі.
Крім того, Інститут завжди займався питаннями Голодомору 1932 — 1933 років. Тридцять років тому після виходу у світ книжки Р. Конквеста «Жнива скорботи» (УНІГУ був ініціатором і головним спонсором цього проекту) весь світ дізнався про цю трагедію. З нагоди 75-ї річниці цієї скорботної події Інститут провів у Гарварді міжнародну конференцію. Її матеріали за редакцією італійського історика Андреа Ѓраціозі мусять найближчим часом вийти у видавництві Гарвардського університету.
Попервах діяльність УНІГУ була спрямована лише на гуманітарну сферу, але після 1991 року наші проекти почали охоплювати й політику, економіку та суспільне життя України. Так, за останні кілька років Інститут провів три конференції, присвячені проблемам енергетики та її впливу на політичне життя Східної Європи. Отже, ми намагаємося розглядати будь-яку тему чи проблему в реѓіональному чи більш широкому міжнародному контексті. Тому нашим наступним кроком буде переосмислення проблем безпеки в чорноморському регіоні. Спільно з Центром євразійських досліджень ім. Дейвіса (Гарвардський університет) ми плануємо провести конференцію і запросити на неї провідних експертів із різних країн.
У наших планах — також обговорення Валуєвського циркуляру у зв’язку зі 150-річчям цієї події, а також низка наукових заходів, присвячених легендарній Роксоляні/Хурем-Султан. Це має бути спільний українсько-турецький проект, він передбачає організацію двох конференцій та виставки.
І останнє. Я не сказав би, що існує якась окрема криза україністики в США. Хіба що можна казати про загальну кризу славістики й регіональних досліджень Східної Європи (евфемізм для СРСР). Такий спад пов’язаний із тим, що Радянського Союзу як потенційної загрози для США вже не існує. Це пояснює, чому всі «свіжі сили» зараз перемкнулися на дослідження Близького Сходу, Ірану, Китаю та північного сходу Азії. Але тут набагато більше, аніж ми, постраждала русистика. Кількість студентів помітно зменшилася, і університети виділяють на славістику дедалі менше коштів.
— Чи часто доводиться вам бувати в Україні, в Києві, прогулюватися Андріївським узвозом? Які зміни впадають в око? Що змінилося і змінюється в Україні в проміжку між вашими візитами?
— Востаннє я прогулювався Андріївським узвозом у травні 1993 року. Через візові обмеження з 1996-го аж до минулого року ми не мали змоги їздити додому і спостерігати за змінами. І тільки в лютому я їздив у Київ ховати батька. Все, що я можу пригадати, то це всюдисущу рекламу, ландшафт, який неможливо впізнати, шуби й дублянки на нерозчищених хідниках, зграї собак на Байковому кладовищі. І над усім цим — гасло «Любіть Україну» там, де раніше висіло: «Слава КПСС». Мабуть, то не найкращий час для того, щоб вести реєстр змін.
