Якою могла б бути українська економіка при націоналістах

Коли говорять про віртуалізацію не лише нашої політики, а й усієї публічної сфери, про наводнення її порожніми смислами, не останнє місце в цій тенденції посідає схильність багатьох діячів оперувати стереотипами. Чи не в першу чергу це стосується історії та економіки, про котрі й написав свою книжку дніпропетровський науковець Володимир Панченко. Тож коли її відкриєте, на вас чекає чимало несподіванок. І справа не в революційних відкриттях, а в тому, що Панченко зумів сказати про такі речі, як націоналізм і його економічна платформа, без стереотипів і заяложених ідеологічних ерзаців, причому з обох боків — як із боку націонал-демократів, так і з боку прихильників єдиного і неділимого Радянського Союзу.

«Формування економічної платформи українського націоналістичного руху у 1920—1950-х роках» є практично виданням кандидатської дисертації Володимира Панченка з усіма перевагами й недоліками цього жанру. Назвати книжку легким чтивом не вийде, але за допомогою книги є можливість відкинути стереотипи про націоналістів. Вона пояснює, що саме хотіла ОУН запропонувати українському народу в питанні практичного господарювання ще 1929 року.

Як розповів на презентації автор, ОУН сповідувала одну з версій так званого економічного націоналізму. Ця доктрина ѓрунтується значною мірою на концепції Фрідріха Ліста (1789—1846), економіста, якого сьогодні в Україні знає вузьке коло спеціалістів, причому не економістів, а істориків. Зате політиками вже досить часто вживається термін «економічний націоналізм» при явно неповному розумінні суті. Економічний націоналізм по-оунівськи передбачав поєднання елементів вільного ринку та державного регулювання. Автори проекту з ОУН мали добру освіту в галузі економіки, часто петербурзьку, віденську чи празьку, і, спираючись на ідеї Ліста та його інтерпретаторів, у тому числі й таких відомих діячів Російської імперії, як Сергій Вітте та Дмитро Менделєєв, створили доволі чітку схему того, якою має бути українська економіка.

Дещо парадоксальним є те, що на своїй презентації Володимир Панченко заперечив, що економічний націоналізм дорівнює протекціонізму. «Націоналісти планували обмеження для іноземного капіталу й товарів лише на самому початку своїх реформ», — сказав він. Причому під «обмеженням» малася на увазі не заборона входження інвестицій, а правильне, в інтересах українського населення, їхнє спрямування і пріоритетність. Тож гаслом «свій до свого по своє» економічний націоналізм абсолютно не вичерпувався. До речі, несподівано було почути, що оунівці збиралися визнати й виплатити борги УНР і Російської та Австро-Угорської імперій, бо це мало б відкрити двері до більш повноцінної міжнародної економічної співпраці. Чи не головна суть економічного націоналізму — прагнення до створення не сировинної продукції, а кінцевого продукту. Саме його відсутність була однією з найбільших проблем перебування українських територій у складі СРСР, Польщі та інших держав, попри індустріалізацію. У фінансовому секторі націоналісти розраховували створити незалежний від уряду центральний банк, власну конвертовану валюту, виключити можливість незабезпеченої грошової емісії.

Податкова система мала б вирівнювати дисбаланс прибутків, а надходження на першому етапі розвитку грунтувалися головним чином на податках на сировинній галузі в формі акцизів. На відміну від розповсюдженого радянського штампу про «буржуазних» націоналістів, торгівля в незалежній Україні повинна вестися й державними, і приватними підприємствами в такому розподілі — великий опт і значну частину зовнішньої торгівлі — під контролем у держави, а от малий бізнес повинен базуватися повністю на приватній ініціативі. Те ж саме стосувалося й промисловості — вона мала поділятися на акціонерну з державним контрольним пакетом акцій, приватну й державну. Займатися загальним контролем, підтримувати соціальні стандарти, сприяти індустріалізації, переселенню селян до міста, підтримувати українських фахівців і створювати український пролетаріат теж повинна була держава. Характерно, що осердям такої «людяної індустріалізації» (без трагічної колективізації й виселення найбільш дієвої частини селян в Сибір) націоналісти вбачали Донбас і Придніпров’я, і це вкотре підкреслює хибність розповсюдженого штампу про те, що ОУН діяла виключно на західноукраїнських землях. У сільському господарстві оунівці збиралися визнавати приватну власність, причому зі збереження розподілу поміщицьких маєтків 1917 року. Мали бути розпущені колгоспи, але стимулювалось створення кооперативів. При цьому планувалося не допустити концентрації великих площ землі в одних руках, як і поділ маленьких ділянок менше двух гектарів на родину.

Під час презентації виступив відомий історик Станіслав Кульчицький. Він висловив побажання, щоб книжка з’явилася на порталі Інституту Історії й відзначив, що Володимир Панченко зумів описати не організаційні чи бойові якості націоналістичного руху, а його інтелектуальну силу, що оминали більшість авторів, які пишуть на цю тему. Зрештою, до думок гостей можна додати хіба одне зауваження: склалося враження, що Володимир Панченко виявляє до оунівської економічної програми, можливо, занадто велику прихильність і замало критики. Особливо коли врахувати, що йдеться все ж таки про концепцію, яка не втілилася. Автор не заперечує ні першого, ні другого, хоча дає свої пояснення: результат більш ніж 20-ти літньої роботи для становлення незалежної держави й боротьби за неї відомий. Українці програли. І економічні реферати та стратегії тепер дослідники дістають не з бібліотек та університетських підручників і дисертацій, а архівів КДБ, де вони секретно пролежали 50 років. Сталінському режиму в період активної фази діяльності була відома спрямованість на дійсні потреби народу економічної програми ОУН, саме тому таким нещадним було знищення націоналістів і приховування їхніх програмних документів. І саме тому був таким тривалим період протистояння на західноукраїнських землях і антирадянські настрої в центральній та східній Україні.