«Приносити радість він умів, як ніхто...»
47-річний боєць батальйону «Київська Русь» Тарас Сич загинув 13 лютого під Дебальцевим
За останні півтора місяця в зоні АТО загинуло 75 військових — таку інформацію станом на 1 квітня озвучив прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. Попри перемир’я і домовленості, воїни гинуть — підриваючись на закладених бойовиками мінах, потрапляючи в засідки... Війна триває, і ми не можемо забувати наших військових, які поклали життя за те, щоб кров і розруха не прийшли в наші домівки. Ми продовжуємо публікувати історії загиблих воїнів. Сьогодні розповідаємо про зовсім юного студента-медика, який на передовій став до кулемета, замінивши загиблого побратима, — Володимира Юрічка. А також — про трьох воїнів, які загинули, намагаючись забрати поранених із Донецького аеропорту — вінничан Сергія Зулінського, Леоніда Шевчука та Дмитра Франішина, та 47-річного бійця батальйону «Київська Русь» Тараса Сича, який готував побратимам їжу й загинув, виконуючи свою роботу, під Дебальцевим. Усі історії загиблих героїв — у рубриці «Вони загинули за нас».
Понад місяць волонтери та родичі шукали його тіло на окупованій та прилеглій територіях. А коли знайшли, виявилося, що він вже числиться у списках зниклих безвісти. Бойові побратими Тараса на власні очі бачили висновок лікарів про смерть учасника АТО. Коли рідний дядько Тараса, офіцер запасу Володимир Сич, зателефонував до Генерального штабу Збройних сил України, йому сказали, що наплутали в документах. Хоча він переконаний, що у такий спосіб державні мужі хотіли привласнити допомогу родині у розмірі понад 600 тисяч гривень.
«Тарас був унікальною людиною, і це можуть підтвердити вінничани, які добре його знали, — каже Володимир Сич. — Він пройшов Майдан, після якого змінив свої погляди на життя. Мобілізувався влітку. За кілька місяців приїхав на похорони матері, але лише на один день, щоб попрощатися. На Новий рік був у відпустці і постійно бідкався: «Як там мої хлопці?», «Чи не голодні?». Куховарити вмів і любив, а тому готував для своїх бойових побратимів з любов’ю».
Під час штурму Дебальцевого, де його взвод стояв на позиції, бійці упродовж чотирьох днів не виходили із бліндажів, їли сухпайки і запивали холодною водою. На ранок п’ятого дня, коли на вулиці ніби стихло, Тарас вирішив приготувати хлопцям гарячого — суп і кашу. Страви майже доварилися, аж раптом знову розпочався мінометний обстріл, осколок вмить розтрощив Тарасу голову. Смерть наступила раптово.
«Він телефонував через день. Востаннє це було в обід 10 лютого, — згадує донька загиблого Асія. — Розмова була короткою, казав, що все нормально, запитував про онучку Полінку. Увесь день 12 лютого ми чекали на дзвінок, але телефон мовчав. Я почала нервувати і обдзвонювати родичів, можливо, хтось з ним спілкувався. Вже тоді я відчула лихо. А за кілька днів подзвонили його друзі з батальйону і повідомили, що батька немає. Від отриманих травм він загинув на місці. Як нам сказали, тіло відправили до Артемівська, але там його загубили. Лише завдяки волонтерам ми знайшли його в моргу однієї з лікарень Дніпропетровська. Привезли додому, у рідну Вінницю, щоб був серед своїх».
Тарас усе своє свідоме життя був пацифістом. Він із числа креативних вінницьких хіпі, яких часто можна було помітити в центрі міста з музичними інструментами. Він обожнював рок і радів життю. Вчив інших ніколи не залишатися наодинці зі смутком, ділитися і підтримувати один одного. Його друг Дмитро, з яким він товаришував 16 років, каже, що Тарас навчив його бути щасливою людиною. На запитання, чому затятий пацифіст пішов на війну, Дмитро відповів: «Він пройшов Майдан, де втратив двох друзів. Коли повернувся до Вінниці, не міг побороти біль. Вирішив, що мусить воювати, щоб захистити молодих хлопців, які ще не відчули смаку життя. Мобілізувався в добровольчий батальйон «Київська Русь» влітку. Зброю до рук брав, але стріляти з неї так і не наважився, тому вирішив, що краще готуватиме хлопцям їсти: смачно і по-домашньому. Коли приїздив, розповідав, що тішить побратимів домашніми обідами. Приносити радість він умів, як ніхто».
Вінничани попрощалися з Тарасом Сичем 27 березня у холі обласної філармонії. На пам’ятну панахиду зібралися родичі, найближчі друзі та бойові побратими. У серці кожного з них Тарас залишиться світлим спогадом.
