Живі в нашій пам’яті...

Днями Генпрокуратура на запит одного з медіа повідомила: з 2014 року загинули 2818 українських військових, і з них за перші три місяці відносно «спокійного» 2016 року — 88 людей. Це — наші батьки, сини, брати, онуки... Щонайменше, що ми можемо зробити, — гідно жити і пам’ятати тих, кого не дочекалися вдома. Сьогодні розповідаємо про «айдарівця» Володимира Сльоту, бійця з 81-ї бригади Мирослава Кабушку, танкіста Андрія Мельника і льотчика Сергія Руденка, якого забрало небо вже після повернення із зони АТО.

Екіпаж потрапив у засідку...

Володимир Сльота загинув під час бою неподалік села Весела Гора

Після майже двох років пошуків тіло загиблого в АТО Володимира Сльоти повернули на рідну Вінниччину.

Володимир Сльота народився 1967 року в селищі Кожухівці, що на Вінниччині. Був активним учасником Євромайдану. З літа 2014 року боровся із ворогом у складі добровольчого батальйону «Айдар». Загинув під час бою неподалік села Весела Гора. У той день Сльота разом із товаришами виїхав на підкріплення, та екіпаж потрапив у засідку: їх із РПГ розстріляли бойовики, які зайняли український блокпост. Тоді з наших вижив лише один хлопчина, він і повідомив, що Володимира більше немає серед живих.

«5 вересня 2014 року — це чорний день «Айдару», — згадує боєць добровольчого батальйону, а нині волонтер Світлана Бевз. —  Того дня розпочалося «криваве перемир’я». Терористи озвіріли. «Айдарівці» утримували рубежі ціною величезних втрат. Своє життя на вівтар свободи та незалежності нашої держави поклав тоді й наш побратим, доброволець Володимир Сльота. Йому було 47. Він брав участь в найзапекліших боях. Незламний, мужній герой, справжній патріот України...»

Після того бою, поблизу Веселої Гори, після знущань і тортур понівечені та обгорілі тіла українських героїв були передані «айдарівцям» ...лише через два тижні. Упізнати, хто є хто, було неможливо. Володимир, разом зі своїми загиблими побратимами та бійцями 80-ї бригади, які також загинули в тому бою, був похований у братській могилі в Старобільську на Луганщині. Оскільки у чоловіка не було близьких родичів, його пошуком, проведенням ДНК-експертизи, паперовою тяганиною зайнявся однополчанин і друг дитинства Василь Сколотяний.

«Ми знали один одного з дитинства. Після армії не бачилися 20 років. Зустрілися на Майдані. Він вступив до Теплицької самооборони і поїхав з друзями в «Айдар». Я їздив до них як волонтер, підтримував чим міг. Щоразу ми зустрічалися, але останній раз мене не пустили — там вже був обстріл. Сумна звістка не забарилася,    — пригадує Василь. — Я їздив на упізнання... Оскільки над ними знущалися, а потім спалили, то було зрозуміло, що без ДНК-експертизи не розібратися. Потрібні були мама, тато чи діти, а у нього нікого не було. Він сирота... У мене залишилися деякі його речі, привіз їх на експертизу. Намагалися взяти проби зі светра, станка для бриття, але нічого не вийшло. Згодом я звернувся до наших міліціонерів, вони провели у хаті «обшук» і знайшли недопалок. Він саме перед від’їздом курив, з нього й вдалося «витягнути» ДНК».

Упродовж півтора року тривав складний процес ідентифікації українського воїна, і увесь цей час він був похований під табличкою «Тимчасово невідомий Герой України». Процесами встановлення особистості та організації перевезення тіла до Вінниччини керував офіцер групи цивільно-військового співробітництва оперативно-тактичного угруповання «Луганськ», старший лейтенант Ігор Тютьков. Він каже, що 2014 року у Старобільську було поховано 37 невідомих учасників АТО. Нині там ще залишається 21 невідомий герой.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

«Просився добровольцем на фронт...»

38-річний Мирослав Кабушка загинув 14 квітня через мінометний обстріл ворога

14 квітня у Полтаву прийшла сумна звістка: внаслідок мінометного обстрілу позицій Збройних сил України в районі населеного пункту Авдіївка Донецької області загинув боєць 81-ї десантно-штурмової бригади 38-річний Мирослав Олексійович Кабушка.

17 квітня у Полтавському Свято-Успенському кафедральному соборі зібралися рідні, друзі, товариші по службі, волонтери та небайдужі до чужого горя полтавці, щоб попрощатися із загиблим героєм, який залишив осиротілими батьків, дружину, доньок. Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір відправив панахиду і виголосив прощальне слово на похороні Мирослава Кабушки: «Сьогодні війна і смерть забрали від нас ще одного воїна. Осколки, які летять у наших бійців і забирають їх від нас, вдаряють  у серця рідних та побратимів, у наші з вами серця. Війну розпалили люди, які жадають земних благ, влади, панування над іншими землями і народами. Війна постійно випробовує нас. Вона виявила багатьох героїв, про яких би ми і не дізналися. Таким був і Мирослав, простий і непримітний хлопець, котрий виховувався під впливом батька й інших добрих людей, які вчили його бути шляхетним, відповідальним за свої вчинки й долю рідної країни. Мирослав просився добровольцем на фронт, коли тільки розпочалася війна, але його не взяли, бо мав діточок. На війну він пішов у липні 2015 року, коли прийшла повістка».

За покликом серця чоловік пішов служити десантником у 81-у бригаду. Як згадує батько Мирослава, сина направили у батальйон забезпечення, однак він попросився в штурмовий батальйон. «Якщо нікому буде штурмувати, то кого ж я буду забезпечувати?» — казав жартома рідним. Він знав, що йде служити в небезпечне місце, і зробив усе можливе, щоб захистити Батьківщину, виконавши свій християнський, громадянський і військовий обов’язок. У тому останньому бою десантник допомагав українським мінометникам відбити напад ворога.

Як зазначив Владика Федір, Мирослав віддав життя за свій народ, за те, щоб у нас був мир, щоб діти гралися на майданчиках, щоб полтавська земля не побачила війни. Тож рідні повинні пам’ятати, що їхній син, чоловік і батько — героїчна людина, яка мала найважливіший скарб — небайдужість.

Поховали Мирослава Кабушку на Алеї Героїв центрального кладовища Полтави.

Богдан ПРОСКУРОВ, Полтава

Тричі виконував завдання в зоні АТО

Трагедія сталася, коли військовий льотчик Сергій Руденко вже повернувся з передової

На початку квітня в Миропільській гімназії Романівського району на Житомирщині відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки випускнику цього навчального закладу, загиблому військовому льотчику Сергію Руденку. Сергій після закінчення 2009 року Миропільської гімназії навчався у Харківському авіаційному університеті, потім служив на Львівщині. Коли почалися воєнні дії на сході України, офіцера тричі направляли для виконання поставлених завдань в зону АТО. Трагедія сталася з 22-річним лейтенантом, коли він вже повернувся із гарячих точок.

Як повідомляється в «Книзі пам’яті загиблих», Сергій Руденко загинув торік 24 березня  внаслідок авіакатастрофи в районі населених пунктів Вінницькі Стави — Гребінки (Васильківський район Київської області) під час здійснення планового перельоту військовим вертольотом Мі-24, який летів з міста Миргород Полтавської області в місто Озерне Житомирської області.

Указом Президента України №76/2016 від 1 березня 2016 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Руденка Сергія Миколайовича  нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область
 

Cвій танк називав «Малюсінький»

Зв’язок із Андрієм Мельником обірвався під час бою за Вуглегірськ

Упродовж п’яти місяців його вважали зниклим безвісти. Зв’язок із бійцем із Рівненщини Андрієм Мельником обірвався під час бою за місто Вуглегірськ, що став початком Дебальцівського котла. Рідні до останнього вірили в те, що Андрій живий. Бо в родині вже був випадок, коли воїн, який зник безвісти, повернувся додому. Це був дідусь Андрія. Його тоді поранили, але врятуватися вдалося.

Андрій Мельник був танкістом 13-ї мотопіхотної бригади. Коли прийшла повістка, не шукав приводів, щоб залишитися. Вважав, що повинен захищати Україну. Потрапив на передову. Свій танк, який був без внутрішнього зв’язку, назвав «Малюсінький». Доглядав за ним дуже дбайливо. На такій техніці воювати було складно. Але Андрій ніколи не нарікав.

Востаннє звістку від бійця рідні отримали наприкінці січня. У бою за місто Вуглегірськ його побратими мали прикривати позиції військових. Андрій Мельник виїхав на ту позицію самостійно, кажуть бойові товариші. Він усвідомлював усю небезпеку, бачив, що сили ворога переважають. Його танк «Малюсінький» підірвався. 

Останки воїна поховали у Дніпропетровську в безіменній могилі. Лише завдяки ДНК-експертизі рідним вдалося знайти його. Бійця перепоховали в рідному селі Олександрія в Рівненському районі. Йому було 35 років. Вдома у Андрія лишилася мати, брат, сестра та маленька донька.

Згодом у селі, у приміщенні місцевого інтернату, відкрили музей, де зібрали малюнки, вірші та декоративні вироби бійця. Тепер же його пам’ять вшанували, відкривши меморіальну дошку при вході у школу, де навчався. Крім того, у навчальному закладі започаткували турнір з баскетболу імені Андрія Мельника, адже боєць любив цей вид спорту.

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне