Чи можуть історики виявляти фальсифікації?
23 грудня в Краснопресненському суді Москви відбулося заключне засідання за позовом про захист честі та гідності, який було подано Олександром Хінштейном і онукою відомого Івана Сєрова Вірою Сєровою у зв’язку з моєю оцінкою книги Сєрова «Записки из чемодана», що прозвучала у програмі «Дилетанты» радіостанції «Эхо Москвы» . Позов було подано як до Вашого покірного слуги, так і до «Эхо». Мій захист здійснювала петербурзька «Команда29». Цього разу її представляла не тільки Дар’я Сухих, що була присутня на попередніх засіданнях, але й глава команди — адвокат Іван Павлов, який, зокрема, здійснює захист директора Бібліотеки української літератури в Москві Наталії Шаріної за явно сфабрикованим звинуваченням у розпалюванні національної ненависті й ворожнечі.
Позивачі на минулому засіданні надали рукописи та машинописи, які, за їхнім твердженням, написані колишнім главою КДБ. Це зошити рукописні, окремі аркуші рукописні, машинопис, правлений і неправлений. Незрозуміло, чи всі це рукописи, чи є ще. Представлена почеркознавча експертиза стосувалася лише одного з кількох зошитів й підтвердила, що він написаний Сєровим. Під час ознайомлення з рукописами Хінштейн прямо дав зрозуміти, що головна мета позову — саме я, а не «Эхо», через мою ідеологічну позицію, що полягає у визнанні Криму українським. І пообіцяв збільшити суму позову до мене. Обіцянку дотримав, і на останньому засіданні збільшив суму позову до мене на 500 тис. рублів.
Мої та «Эха» адвокати надали дві лінгвістичні експертизи, автори яких стверджували, що в передачі «Дилетанты» було висловлено лише думку, яка жодним чином не може образити позивачів. Наші адвокати також показали непереконливість аргументів позивачів. Зокрема, було відзначено, що у представленому В. В. Сєровою судовому рішенні Замоскворецького районного суду від 1 листопада 2013 року про її вступ у спадок зазначалося, що «у квітня 2013 року Сєровою В. В. в квартирі були знайдені літературні твори (щоденники, записи) Сєрова Івана Олександровича, раніше не видані». Цей документ спростовує викладену Хінштейном версію про те, що щоденники Сєрова було знайдено у валізах у стіні гаража його дачі гастарбайтерами. Втім, історики їй і раніше не особливо вірили.
Представник «Эха» Сергій Бунтман також підкреслив, що суперечки на історичні теми мають вирішуватися не в суді, а в інших місцях. Павлов так і не зміг домогтися від адвоката позивачів, що образливого у моїй фразі «таку нісенітницю Сєров не міг написати», яка присутня у позові. Очевидно, її спростуванням була б фраза «Сєров міг написати таку нісенітницю». Показово, що з початкової версії позову зникли усі претензії з приводу оцінки особистості Сєрова. Не випадково «Эхо» після першого засідання провело передачу, де предметно розібрала каральну діяльність Сєрова, зокрема в Україні, де він навесні 1940 року відзначився, зокрема, розстрілами поляків у Харкові й у тюрмах Західної України, в рамках Катинського злочину, а пізніше — репресіями проти ОУН та УПА.
Я у своєму виступі зазначив, що тексти Сєрова не є щоденниковими записами, а являють собою спогади, написані здебільшого не раніше 60-х років XX століття, досить фрагментарні й не збудовані автором за життя в єдину книгу. Тим часом, публікатори представляли їх саме як щоденники, до того ж на обкладинку книги винесено підзаголовок «Тайные дневники первого председателя КГБ, найденные через 25 лет после его смерти», що вводить читачів в оману. Адже щоденники, де записи робляться негайно після подій, що відбулися, завжди набагато точніші за мемуари, які пишуться роки або десятиліття після відображених у них подій і в яких часто трапляються як помилки пам’яті, так і пізніші привнесені обставини, які змушують мемуариста вільно чи мимоволі спотворювати те, що відбувалося. За численними анахронізмами та помилками, що містяться у виданих текстах, публікатор мав розуміти, що перед ним саме мемуари, а не щоденники, але назвавши публікацію щоденниками, змусив читачів ставитися до фактів, що повідомляються, як до значно достовірніших, ніж вони є насправді. Та й скомпоновано тексти так, що вони створюють у читача враження, ніби перед ним — щоденникові записи. Але ж видано книгу видавництвом «Просвещение». Отже, її потенційними читачами є школярі. А вони будуть із повною довірою ставитися до всього, що повідомляє автор щоденників, якщо в коментарях не обумовлені зроблені автором помилки. І простодушно повірять, що гіроскоп управляється машинкою з програмним управлінням і що пристрої з програмним управлінням існували у СРСР ще 1945 року, що німецькі війська перейшли в наступ на Керченському півострові в березні 1942 року або що Англія висадила десант в Архангельську 1921 року.
А якщо вірити приміткам Хінштейна, Сєров в один і той самий день, 18 серпня 1942 року, перебував у Сталінграді
(«Як випливає з документальних джерел, Сєров прилетів до Сталінграда 18 серпня 1942 року») і за багато сотень кілометрів від Сталінграда на Клухорському перевалі, що можна зробити хіба що за допомогою телепортації. Коментатор стверджує, що згадуваний Сєровим майор Іван Аршава загинув 18 серпня 1942 року в бою з німецькими автоматниками у радянського штабу. Тим часом, з тексту випливає, що Сєров стояв над трупом загиблого Аршави. Однак із представлення до посмертного нагородження орденом Леніна випливає, що майор Іван Іванович Аршава, слідзауважити, українець, командир 121-го гірськострілкового полку, «вступив у бій 27 серпня 1942 року і вмілим керівництвом забезпечив знищення групи противника 250 осіб автоматників, які прорвалися до штабу. Тов. Аршава особисто з пістолета знищив 2 ворожих автоматників. 3-го вересня підготував наступ, організував його, в результаті якого супротивника було розбито і відкинуто на 14 км. При цьому т. Аршава загинув смертю хоробрих при виконанні свого військового обов’язку». Автоматників, щоправда, у німців на Кавказі не було, через їх непотрібність у горах, але про автоматників — це звичайні фантазії радянських документів.
Повідомлення Сєрова про те, що 4 березня 1953 року він у себе на роботі дізнався подробиці хвороби Сталіна від тодішнього міністра держбезпеки С. Д. Ігнатьєва, що викликало у нас сумнів, дещо прояснилося б, якби публікатор повідомив, що в рукописі прізвище Ігнатьєва вписано зверху іншого закресленого прізвища. На мій погляд, прізвище Ігнатьєва вписано замість прізвища Рясного (вона читається). Василь Рясний тоді був заступником міністра держбезпеки і, як і Ігнатьєв, на роботі із Сєровим спілкуватися не міг. Думаю, що прізвищами Рясного та Ігнатьєва Сєров намагався прикрити ім’я справжнього оповідача — Берії, який дійсно міг відвідати ввечері 4 березня МВС й розповісти Сєрову про хворобу Сталіна. Але таку близькість із Берією визнавати було невигідно.
В результаті позов було відхилений. Якщо не буде апеляції сторони, що програла, й рішення набуде законної чинності, це створить корисний прецедент для російських істориків. Інакше б критика будь-яких історичних джерел, у яких є реальний або приписуваний автор, опинилася б під фактичною забороною. Адже навіть у діячів Середньовіччя сьогодні можуть бути живі кровні родичі, які цілком можуть подати позов про захист честі й гідності пращурів.
