Пластичність стандартів
А тепер дивимося уважно. Нещодавно правозахисна організація з на диво пластичною позицією і неоднозначною репутацією організувала істеричну кампанію, яку з ентузіазмом підхопила наша «ввс-стандартна» медіа-спільнота, з приводу постачання українськими компаніями окремих видів озброєнь в Південний Судан – за легальними, зазначу, контрактами, в умовах відсутності будь-яких ринкових та політичних обмежень на такого роду діяльність.
Водночас прямо зараз, під час офіційного візиту до Москви президента Республіки Судан Омара аль-Башира, було досягнуто домовленостей не лише про продаж зброї Судану Кремлем, але і про будівництво в Судані російської воєнної бази, і про «співробітництво в галузі мирного атому», що передбачає побудову атомної станції.
При цьому саме Республіка Судан і Омар аль-Башир, якій керує країною фактично з 1989, знаходяться під санкціями ООН за звинуваченнями в невибірковому насильстві по відношенню до цивільного населення, масовому порушенню прав людини, етнічних чистках та геноциді в Дарфурі. Ці санкції, введені 30 липня 2004 Резолюцією Радбезу ООН 1556, передбачають серед іншого і заборону на постачання зброї. Цим Республіка Судан докорінно відрізняється від Республіки Південний Судан.
Ну, і де, хочу я в цьому контексті запитати, заяви правозахисних організацій, сміливі публікації небайдужих журналістів-розслідувачів та масове обурення громадськості? Як нема?
Доводиться зробити висновок, що у випадку з Південним Суданом (як і в багатьох інших до того) ми мали справу по-перше, з кампанією зі знищення міжнародного іміджу України, а по-друге, з намаганням перерозподілу світового ринку озброєнь. І не так вже важко вказати на замовника і вигодонабувача...
Власне, нічого нового, рутинні процедури і інструменти негативного впливу і дискредитації. Питання лише одне: чи не огидно «чесним журналістам» та «небайдужим громадським активістам» знову і знову брати участь в цій ганебній виставі?
